Про нинішніх дорослих та радянське позачасся

Уночі з 7 на 8 квітня, о 00.30, на телеканалі «1+1» дивіться програму «Аргумент-Кіно» та фільм режисера Володимира Котта «Громозєка».

Фільм «Громозєка» російського кінорежисера Володимира Котта брав участь у конкурсі найповажнішого європейського арт-кінофестивалю в Роттердамі. І це кіно, яке спрямоване в бік соціальної рефлексії. Це стрічка, яку сам режисер і водночас сценарист не без іронії жанрово визначив як ностальгійний блокбастер. Себе ж самого автор називає продовжувачем традицій радянського кінематографа.

Разом із тим, ностальгійною цю російську картину назвати важко. Та й орієнтується вона тематично і з огляду проблематики на фільми, сказати б, дещо опозиційні до питомої «совєтськості» — на «Осінній марафон» Георгія Данелії та «Польоти уві сні й наяву» Романа Балаяна.

У центрі сюжету троє друзів — колишні однокласники, які колись, у 1980-х, разом грали у шкільному вокально-інструментальному ансамблі під промовистою назвою «Громозєка». Нині їм за сорок. Один — лікар, другий — таксист, третій — міліціонер. І всі, по суті, невдахи, котрі втратили — хто роботу, хто родину, а хто повагу. Вони зустрілися і зрозуміли, що в позашкільні роки кожен надбав таких проблем, про які навіть важко повідати одне одному.

Нагадаю, а кому невідомо, повідаю, що Громозєка — це такий фантастичний персонаж із серії книжок російського радянського письменника Кіра Буличова про пригоди дівчинки Аліси Сєлєзньової. Також, зокрема, він є одним із героїв культового радянського мультика «Таємниця третьої планети». І це чужопланетний професор археології, котрий запізнюється у найважливіші моменти свого життя й має одразу три безтолкових серця. (До речі, відповідний фрагмент із «Таємниці третьої планети» можна побачити у фільмі Котта.) Три серця Громозєки — три учасники однойменного шкільного ансамблю, за першими складами прізвищ яких і було названо той музичний колектив: Громов — Мозєров — Камінський.

І в репертуарі асамблю «Громозєка» лунає знакова пісня останнього десятиліття перед розпадом Радянського Союзу — «Птица счастья завташнего дня» Олександри Пахмутової, в якій такі слова: «Завтра будет лучше, чем вчера» — «Кто-то станет первым, а не я» — «Кто-то, но не я, сложит песню завтрашнего дня...»

Власне, кіно про тих, хто не дочекався цього, сказати б, мінімалістського комунізму «завтрашнього дня». Кіно про тих, хто не зумів стати першим і хто загубився в цьому самому «завтрашньому дні». Це ніби уламки комуністичної імперії, які ментально, світоглядно застрягли в ній та яким не дісталося заповітного «ключа щастя».

Також прикметно, що, наче привиди, в епізодах стрічки з’являються, даруйте, з роками вилинялі виконавці популярних радянських телекіноказок — того самого власника «ключика щастя» Буратіно, Червоної Шапочки та Електроніка. Подивіться і спробуйте впізнати...

І, мабуть, природно, що в той самий час, коли інфантильне сорокарічне покоління батьків у фільмі «Громозєка» продовжує культивувати свої життєві ілюзії, покоління їхніх дітей цілком прагматично влаштоване в нові координати суспільного існування: у когось син — бандит, у когось донька — порноактриса. Цікаво, що нову життєву парадигму цього покоління уособлює в ролі брутально-вітальної пасажирки таксі Валерія Гай Германіка, яка є режисеркою таких для сучасної Росії викличних екранних творів, як фільм «Усі помруть, а я залишусь» та серіалу «Школа».

Власне, «Громозєка» — це кіно навіть не про людей, які застрягли у своєму радянському минулому. Це радше фільм про таке собі позачасся, про порожній простір, заповнений ознаками минулого, який натужно намагається симулювати це минуле для мільйонів. Це кінострічка про самообман та брехню, які нікуди не поділись із часів, згаданих на початку «Осіннього марафона» й «Польотів уві сні та наяву». Це кіно про країну, якої вже немає, та про народжених у ній, в її системі координат людей, які залишилися й визирають із-під її уламків — не лише в Росії, а й в Україні...