«З народу, здесяткованого тричі»…

18 липня відійшов у Вічність Ігор Васильович Качуровський (1.09 1918, Ніжин – 18.07. 2013, Мюнхен) – український поет, перекладач, прозаїк, літературознавець, педагог, радіожурналіст.

1948-го еміґрував до Аргентини. Жив у Буенос-Айресі, працював у порту. Водночас редагував журнал «Пороги», був співробітником журналів «Овид», «Мітла», «Нові дні», слухачем Літературного інституту, викладав давню українську літературу в Католицькому університеті, згодом – російську літературу в університеті El Salvador (Буенос-Айрес). 1969-го виїхав до Мюнхена, однак залишився громадянином Аргентини. Як літературний оглядач української редакції Радіо «Свобода» в 1970-1980-х рр. підготував і начитав понад 2 тисячі радіобесід. В Українському вільному університеті (Мюнхен) захистив докторську дисертацію з філософії «Давні слов'янські вірування та їх зв'язок з індо-іранськими релігіями». Від 1973-го – викладач УВУ, від 1982-го – профессор. Член об'єднання українських письменників на еміґрації «Слово», Спілки аргентинських письменників SADE (Sociedad Argentina de Escritores), Національної спілки письменників України (з 1992). Автор збірок поезій «Над світлим джерелом», «В далекій гавані», «Пісня про білий парус», «Свічада вічности», поеми «Село» (Новий Ульм), перевиданої в Києві зі вступним словом Івана Дзюби під однією обкладинкою з поетичною збіркою «Осінні пізньоцвіти». Підсумкова збірка під назвою «Лірика», упорядкована самим автором, вийшла 2013-го у Львові.

Як поет І. Качуровський є послідовником київських неокласиків, літературним учнем Михайла Ореста (разом з Орестом його зараховують до представників постнеокласичної течії, або молодших неокласиків). Подібно до Миколи Зерова та поетів його школи, Качуровський – майстер поезії «другого ступеня» (за його термінологією, транспозитивної лірики), предметом якої є твори мистецтва, – тієї «поезії культури», яку Дмитро Наливайко зараховує до визначальних атрибутів класицизму як типу художнього мислення.

Загалом поезія Качуровського позначена болючим дисонансом між одухотвореною красою, втіленою в первозданній природі й мистецьких шедеврах минулих століть та духовним занепадом сучасної цивілізації, між високими людськими почуттями та контрастами соціальної дійсності. Його поема «Село» – перше в українській літературі масштабне епічне полотно, де розкривається трагедія Голодомору 1932–1933 рр.

Писав також прозові твори: «Шлях невідомого», «Дім над кручею», «Залізний куркуль».  Багато перекладав. Підсумкова збірка поетичних перекладів Качуровського «Круг понадземний» (Київ, 2007) охоплює близько 670 творів та фраґментів понад 350-ти авторів у перекладі з 23-х старих і нових мов – іспанської, іспанської, італійської,  німецької, французької, англійської, російської, білоруської… Качуровський зараховував себе до перекладачів школи Миколи Зерова, дотримуючись принципу перекладу з вірша у вірш (із рядка в рядок) зі збереженням не лише змісту, а й формальних особливостей першотвору – метричних, фонічних, строфічних, стилістичних. У галузі теорії літератури  розвивав ідеї Бориса Ярхо і Володимира Державина, видавши підручники з віршознавства, стилістики, теорії літературних жанрів. Підсумком дослідницької праці професора Качуровського як історика української літератури стала книжка «Променисті сильвети: лекції, доповіді, статті, есеї, розвідки», покликана, по-перше, висвітлити доробок несправедливо забутих і замовчаних літераторів (передусім представників покоління Другої світової війни, до якого належить і сам автор), по-друге – звільнити від стереотипів уявлення читачів і дослідників про творчість класиків українського письменства (Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки).

Спеціально для «Дня» Марія ЗУБРИЦЬКА, проректор із науково-педагогічної роботи Львівського національного університету імені Івана Франка:

– Через життєву долю Ігоря Качуровського як через краплину можна побачити океан драматичних поневірянь українців по всьому світу, які втікали на Захід, щоб не потрапити у жорна сталінських репресій, і там, поза межами рідного краю, адаптувавшись до нових реалій, продовжували бути українцями та розбудовували українську культуру. Літературна доля Ігоря Качуровського є ілюстрацією того, як українське письменство та літературознавча наука могли би розвиватися у цивілізованих умовах: без цензури і переслідувань, без насильних розривів природного розвитку й ідеологічних перекосів. Із феноменологічного погляду, життя і професійна доля Ігоря Качуровського – це символічна легітимізація тяглості традицій національно свідомого українського світу ХХ століття, утвердження національної культури пам’яті. Батько письменника був помічником державного секретаря Центральної ради, сам Ігор Качуровський провів дитинство в Крутах – місці, що на символічній картографії незагоєних ран нашої трагічної історії посідає особливе місце як символ національної честі та зразок офірності в ім’я високих ідеалів. Мабуть, саме тому письменник заповів, щоб його поховали в Крутах. І, цілком можливо, цей травматичний досвід незреалізованості української державності, відтак голодомор і війна вплинули на формування незламності та рішучості залишатися українцем у кожному куточку світу: Австрії, Аргентині, Німеччині. Ігор Качуровський у кількох поетичних рядках лаконічно звербалізував згусток болю загубленої української людини ХХ століття:

Я – з покоління, що війна скосила,


Із знищеного голодом села,


З народу, здесяткованого тричі,


З тих, кому смерть сто раз гляділа в вічі.

Мені випала унікальна нагода листуватися з Ігорем Качуровським чверть століття тому, коли я працювала над дослідженням про українських неокласиків, і Г. Кочур дав мені його поштову адресу. У моїй приватній книжковій колекції є практично всі його книги з авторськими автографами. Усі його листи є яскравим свідченням високої культури спілкування, яка, на жаль сьогодні в академічному світі невпинно зникає… Сам поет, котрого вважають останнім із неокласиків, метафорично схарактеризував трагічно обірвані струни таланту представників української неокласики як п’ятірне гроно “лебедів рідних, подоланих — та нездоланних”. Це найкраща метафора драматичної історії України в ХХ столітті – нас прагнули фізично подолати, однак національний дух нездоланний. Ігор Качуровський у своїх поетичних і прозових текстах, перекладацькій діяльності, у надзвичайно цікавих і багатогранних літературознавчих дослідженнях і в радіопередачах утверджував у слові цю незнищенність людського духу, і завзято відчиняв вікна світової літератури для українського читача -- його вибрані радіобесіди на літературно-мистецькі теми, які в 2008 році вийшли в Україні, мають промовисту назву «150 вікон у світ: з бесід, трансльованих по Радіо "Свобода». За свою самовіддану працю письменник отримав Національну премію України імені Тараса Шевченка, а українська держава нагородила його орденом «За заслуги» ІІІ ступеня. Можливо, це були запізнілі квіти визнання, але вони є такі значущі для всіх, хто всупереч жорстоким історичним і політичним обставинам не лише вірив і продовжує вірити у цивілізоване майбутнє України, а й докладав і докладає діяльних зусиль, щоб українська мрія таки збулася.