«Правосуддя» політичне й спортивне

Чим ближче європейський саміт у Вільнюсі, тим нервознішою стає політична атмосфера. Усі роблять ставки — буде чи не буде підписана угода про асоціацію України з Європейським Союзом. Дедалі більше з’являється оптимістів, які вважають, що договір з ЄС — справа вирішена. Наприклад, почесний президент Києво-Могилянської академії професор В’ячеслав Брюховецький висловив упевненість на 99%, що Вільнюська зустріч завершиться успіхом. На жаль, в історії України часто спрацьовував той самий один відсоток, що залишився. Усе, пов’язане з євроінтеграцією України, — сфера не лише публічної політики. Адже ми не знаємо, які гінці з Кремля з якими саме «пакетами пряників» відвідують інкогніто Київ і які таємні бесіди ведуть з Януковичем, Азаровим та іншими фігурантами нинішньої влади. Не знаємо, які підступи Україні готують «лицарі плаща й кинджала» із сусідньої країни. Та й головний тест поки що не здали, а отже, не пройдено точку неповернення. Головний тест називається — Юлія Тимошенко. Саме він для Європи виступає реальним індикатором серйозності намірів офіційного Києва. Не треба перебільшувати розуміння Заходом важливості для нього України, в ім’я чого він нібито витримає будь-які фокуси Партії регіонів. У разі невдачі євроінтеграції України Європа, звісно, гірко шкодуватиме, але не більше того. А от для нас наслідки будуть катастрофічними, оскільки ми ризикуємо знову стати «гноєм історії» для «великої» Росії.

БУТИ ЧИ НЕ БУТИ?

Європейці вже й так пішли на численні поступки, залишивши лише найбільш для себе знаково-символічне — Тимошенко. Тут вони не можуть поступитися, не втративши свого обличчя. Абсолютно байдуже, як її випустить Янукович. Нині у нас, як завжди, з’явилося безліч ревнителів юридичної цнотливості. І де вони були під час суддівського бенефісу Родіона Кирєєва? Дуже заклопотані ревнителі тим, чи не станеться зі звільненням Тимошенко «вибіркового милосердя»? Але ж будь-яке помилування — це вибіркове милосердя. Не в ньому річ. А річ у тому, що для України, для мільйонів українців, для «мертвих, живих і ненароджених» вирішується питання: бути чи не бути. А тут у декого нестримний позив до принципової дискусії про чистоту юридичних категорій, так би мовити, «нехай загине Україна, але відбудеться правосуддя».

Тому «правосуддю», що процвітає зараз у нас, уже мало що може зашкодити, навіть новий закон, що перетворює суддів на шестерінки президентської вертикалі, точніше, освячує цей вже усталений на сьогоднішній день факт.

Замість того, щоб у доленосний момент зробити все, щоб застрибнути до останнього вагона європейського потяга, наші правові авторитети приймають гордовиті пози й велично кидають європейцям: а як же Закон? А як же Юстиція?

Але ж йдеться не про позбавлення покарання засудженої, а про звільнення заручниці, захопленої групою товаришів. Саме так розуміють її становище на Заході. Тому там не надто багато уваги приділяють формальній стороні процесу, адже при звільненні заручників головне врятувати їхнє життя й здоров’я, байдуже, яким чином: хоч переговорами, хоч викупом, хоч штурмом. Там чудово розуміють, що Тимошенко судили зовсім не за те, за що її, можливо, й слід було судити (як і багатьох інших керівників України за ці роки). Посилання на правові колізії в цьому контексті в Європі сприймаються як відмовки й небажання виконувати обіцянку, дану європейським лідерам. Зрозуміло одне, не буде Тимошенко на волі до 28 листопада поточного року, не буде асоціації з Європейським Союзом навіть за самого пристрасного бажання європейських партнерів. А у нас на багатьох телеканалах, у газетах, на радіостанціях і в інтернеті ведуться нескінченні суперечки про те, як би так випустити з в’язниці Тимошенко, щоб це було законно й не постраждало наше найправосудніше в світі «правосуддя». Сміятися чи плакати?

Зрештою, якщо влада Партії регіонів і далі буде такою ж стійкою, як зараз, то ніяка Тимошенко, сидячи в Брюсселі, Парижі або Берліні, їй ніяк не зашкодить, а якщо розвалиться влада, тоді чинник Тимошенко вже навряд чи зможе щось додати до того, що сталося. Є безліч історичних аналогій, ось хоча б одна: поки влада шаха Ірану Мохаммеда Реза Пехлеві була міцною, ідеолог антишахського руху аятолла Хомейні, перебуваючи в Іраку, а потім у Парижі, ніяк не міг загрожувати шаху. А от коли в Ірані сталася революція, коли шаха скинули, тоді Хомейні повернувся до країни, але погіршити і без того жахливу ситуацію шаха Хомейні вже не міг.

Ув’язнена Тимошенко набагато небезпечніше для Януковича в Україні, ніж за її межами. Президент має право на помилування, яке практично нічим не обмежене. Там навіть не вимагається визнання помилуваним своєї провини й не потрібні жодні прохання з боку засудженого. Це акт волі  президента, акт того самого «вибіркового милосердя», якого так бояться представники вітчизняного юридичного цеху. Президент може помилувати будь-кого, будь-коли й керуючись виключно власною совістю.

ПОВЄТКІНА ЗГУБИЛА ПОЛІТИЧНА РОЗКРУТКА

Савік Шустер під враженням бою Володимира Кличка й Олександра Повєткіна, присвятив цьому окрему передачу, куди запросив переможця, співачку Джамалу, котра виконала на прохання боксера гімн України в Москві, ще одного українського боксера Олександра Усика, російського співака Олександра Розенбаума, письменника Андрія Куркова, почесного президента НА УКМА В’ячеслава Брюховецького й російського спортивного аналітика, знавця боксу Володимира Гендліна. Запрошували й Повєткіна, але він відмовився. Пан Гендлін вельми негативно оцінив його як боксера саме в бою з Кличком, хоча взагалі, на його думку, Повєткін подає надії й спортсмен він далеко не безталанний. Як висловився Гендлін, Повєткіна згубило політична розкрутка, напівістеричне нагнітання патріотизму. Повєткіну доручили «велику національну місію», як Пересвєту перед боєм з монгольським багатирем Челубєєм на Куликовому полі. Це, як вважає московський аналітик, змусило Олександра Повєткіна виступити нижче своїх можливостей. Так, псевдопатріотичний екстаз був дуже відчутний під час поєдинку в столиці Росії. У недавньому минулому член Патріаршої ради з культури Повєткін нещодавно оголосив про свій перехід з православ’я в язичництво. Мабуть, тому його вихід на ринг супроводжував фольклорний ансамбль людей у стилізованих білих одіяннях, схожих на нижню білизну, які славили язичницького бога Сварога. До речі, один священик Російської православної церкви після поразки Повєткіна сказав, що боксерові треба було не малювати на своєму одязі язичницькі «руни», а більше тренуватися. Браво, отче! Свята правда.

У залі можна було побачити російський політичний, бізнесовий, спортивний і культурний бомонд: Сєчина, Міхалкова, Ісінбаєву й інших. Бомонд зібрався на приємну подію: урочисте й показове побиття українця. Але все сталося з точністю до навпаки, й Повєткін під кулаками Кличка перетворився, як пишуть дотепники в інтернеті, на «котлетку по-київськи». Кличко переміг по-гроссмейстерському, без надмірного напруження, на професіоналізмі й дуже дипломатично: він пощадив «національну гордість великоросів», не відправивши Повєткіна в нокаут, хоча цілком міг. Сам Володимир ще в Москві пояснив це так: «Навіщо розстроювати господарів?» Коли Кличко крушив щелепи Повєткіна, на очах у Нікіти Міхалкова блищали сльози, «наших б’ють». Але хто винен московському «барину»? Навіщо обтяжувати спорт рисами, йому не властивими? Адже спорт — це не з’ясування стосунків між державами й націями. Це змагання в силі, спритності й витривалості, в якому перемагає сильніший, що й сталося в Москві. Але в Росії здатні наділити високим політичним сенсом абсолютно все.

Олександр Розенбаум, який нещодавно на ТБ його країни назвав себе «російським націоналістом єврейської національності», в київській студії виступав дійсно як нормальний націоналіст (на відміну від шовіністів!), який шкодував про поразку Повєткіна, але до українців ставився об’єктивно й доброзичливо. Обсвистування Кличка москвичами Розенбаум назвав «жлобством». На його думку, пристойний керівник держави вибачився б перед Кличком за цей свист, але, як висловився Розенбаум, «не хочуть і не вміють, бо слабкі, сильні так не поводяться».

КОБЗОНА ШКОДА

Ветеран радянської естради, уродженець Донбасу Йосип Кобзон всіляко після бою героїзував Повєткіна мало не на рівні «28 панфілівців». Навіть виникали сумніви, хто ж усе-таки переміг. Мабуть, героїзм Повєткіна полягав у тому, що він не втік з рингу, а справно всі 12 раундів грав роль боксерської «груші». Воістину, як висловився російський журналіст Володимир Соловйов: «Ми чемпіони світу з пошуку виправдань власних поразок». Хоча тут у росіян можуть бути конкуренти серед деяких арабських режимів. Коли під час військової операції «Буря в пустелі» американці та їхні союзники із суто політичних міркувань не стали брати Багдад, Саддам Хусейн, розгромлений вщент, оголосив усе те, що сталося, «чудовою перемогою над США». А Йосипа Давидовича навіть шкода. Адже він багато й добре співав, але про це забудуть, зате пам’ятатимуть, що Кобзон — це людина, яка висувала В.В. Путіна на Нобелівську премію миру. Отже, на цьому тлі його апологія Повєткіна — не найбільший конфуз. Розсмішив «чоловік-гора» Ніколай Валуєв, який роками всіляко ухилявся від бою з братами Кличками, а тепер дощенту розкритикував українця й вимагав, посилаючись на авторитетну думку своєї дружини,  «вигнати Кличка з боксу».

Телефоном з Москви про поважні причини поразки Повєткіна розповідав його тренер Олександр Зімін. Виявляється, й тут напаскудив «клятий Захід»: один з тренерів Повєткіна був американцем, і під час бою він дуже швидко давав поради англійською й Повєткін не розумів, оскільки перекладач не встигав перекладати. Олександр Розенбаум з’єхидничав: «Перекладача треба розстріляти!» Віталій Кличко повідав, що тренер його брата теж швидко говорив англійською, але у Володимира проблем не було.

Шустер підбив підсумок, сказавши, що раніше в Росії не було антиукраїнських настроїв, а тепер там справжня антиукраїнська істерія. Ну, Шустер у цих питаннях неофіт і багато чого не розуміє. Антиукраїнські настрої бувають там завжди, але не завжди в гострій формі, інколи в латентній. Сьогодні — чергове сезонне політичне загострення.  Ці настрої більш-менш затухають тоді, коли Україна «лежить на лопатках» і не здібна до опору. Щойно в України з’являються шанси на відродження, антиукраїнська істерія в сусідній країні набуває невимовних форм.

А в п’ятницю 11 жовтня Савіку пощастило. У зв’язку з футбольним матчем Україна — Польща в Харкові він здобув законну можливість відпочити від політики й повністю присвятити себе улюбленому футболу. Щоправда, у своєму звичайному стилі висловив побоювання, щоб хтось не приніс на харківський стадіон червоно-чорний прапор. Шкода, що Шустер на «Інтері» не бачив передматчевих сюжетів, у яких юні російськомовні харків’яни зі знанням справи пояснювали журналістам, що «червоно-чорний прапор — це символ боротьби нашого народу за національну незалежність». Усупереч Добкіну — Кернесу й іншим історія робить свою справу. Головне, щоб країну не збили на злеті, втягнувши її в «Тайговий союз», де юридичні дискусії втратять найменший сенс, оскільки на тому просторі правові принципи не міняються вже кілька століть: «Тайга — закон, ведмідь — прокурор». У найкращих традиціях цього специфічного «права» відомий Михайло Ходорковський сидить на зоні багато років за те, що сам у себе вкрав нафту (?). На тлі Басманного й Хамовницького правосуддя навіть наше Печерське блідне. Але в цивілізованому світі є можливість змінюватися на краще, а «Тайговий союз» — це абсолютна безнадійність у царстві несвободи. Адже навіть нинішній прем’єр РФ у його президентські часи визнавав: «Свобода краще, ніж несвобода!..» З чого випливає, що Європейський Союз краще МС.

УКРАЇНСЬКИЙ РУПОР НЕОІМПЕРСЬКОЇ ПРОПАГАНДИ

Телеканал «МЕГА» продемонстрував російський документальний фільм «1941-й: Напередодні», справжній тріумф реабілітованої сталінської історіографії. Щоправда, все реабілітувати не вдається. Зокрема, важко у наш час розповідати казки про те, як 1939 р. «кривава фінська воєнщина напала на СРСР». Зате тепер говориться про те, що фіни спровокували миролюбний Радянський Союз на війну. То чим? А тим, що не схотіли віддати Сталіну гостро необхідні йому Карельський перешийок і півострів Ханко. Тим паче що натомість Фінляндії запропонували вдвічі більшу ділянку карельської тайги. Але річ у тому, що на Карельському перешийку було дуже багато заводів, фабрик, електростанцій, залізні й шосейні дороги, а в тайзі — нічого. Як єхидно висловився російський письменник Ігор Буніч: «Фіни не схотіли обміняти один кілограм золота на два кілограми лайна».

Фільм виготовлено ВГТРК (Всероссийской государственной телерадиокомпанией) 2011 року. Ну, з нею все зрозуміло. Не зрозуміло, що робити з українськими телеканалами, що стали рупорами неоімперської пропаганди. Таких в Україні, на жаль, багато.