Раби XXI століття

У другій декаді грудня 2013 р. у Запоріжжі в центральній частині міста встановили меморіальну дошку, яка сповіщала про те, що в цьому будинку з 1947 по 1948 рік жив перший секретар Запорізького обкому Комуністичної партії Радянського Союзу Леонід Брежнєв (дозвіл на встановлення цієї меморіальної дошки дала Запорізька міська адміністрація). Крім того, в Запорізькому краєзнавчому музеї було оновлено відділ, в якому представлено стенди й експонати, що висвітлюють запорізький період життя Л. Брежнєва.

24 грудня засоби масової інформації повідомили про те, що вночі меморіальну дошку було розбито.

Спробуємо розглянути ті «заслуги», які формують політичний портрет Л. Брежнєва.

«Заслуга» перша. За наявними літературними даними, в період підготовки жовтневого Пленуму ЦК КПРС 1964 р. Л. Брежнєв пропонував В. Семичасному — тодішньому голові КДБ СРСР — фізично позбутися М.С. Хрущова шляхом улаштування аварії літака, автокатастрофи, отруєння або арешту.

«Заслуга» друга. Л. Брежнєв явно сформулював доктрину про обмеження державного суверенітету країн Варшавського договору, яка допускала, зокрема й застосування військової сили, якщо країна намагатиметься вийти з цього Договору (фактично ця доктрина проводилася ще з часів Сталіна, але її не «легітимізували» й не оприлюднювали, оскільки вона явно порушувала суверенні права будь-якої держави). Поняття «доктрини Брежнєва» з’явилося після його виступу на V з’їзді Об’єднаної польської робітничої партії в листопаді 1968 р. (Варшава).

«Заслуга» третя. У серпні 1968 р. Л. Брежнєв і його соратники прийняли рішення про вторгнення в Чехословаччину, ввівши туди в ніч з 20 на 21 серпня 200 тис. солдатів і 5 тис. танків країн Варшавського договору. Внаслідок уторгнення загинули 72 громадяни Чехословаччини, сотні були поранені, а студенти Ян Палах і Ян Заїц з інтервалом у місяць на знак протесту проти радянської окупації здійснили акти самоспалення. Таким чином, саме «доктрина Брежнєва» стала ідеологічним підґрунтям цього воєнного вторгнення військ країн Варшавського договору на чолі з СРСР у Чехословаччину.

25 серпня в Москві на Красній площі пройшла демонстрація на підтримку незалежності Чехословаччини. Демонстранти розгорнули плакати з гаслами «Хай живе вільна і незалежна Чехословаччина!», «Ганьба окупантам!», «Руки геть від ЧССР!», «За вашу і нашу свободу!» та інші. Демонстрація була придушена, гасла були кваліфіковані як наклепницькі, а демонстранти радянськими судами були засуджені до різних строків ув’язнення.

У самій Чехословаччині результатом вторгнення стала велика хвиля еміграції (країну покинули близько 300 000 осіб, в основному висококваліфіковані фахівці).

«Заслуга» четверта. У часи Л. Брежнєва та з його відома в СРСР було створено цілу систему психіатричних лікарень, у яких утримували політичних в’язнів, тобто тих, хто виступав проти комуністичного режиму. Одним із перших в’язнів такої «психушки» став уродженець запорізького краю, бойовий генерал Другої світової війни Петро Григоренко (відсидів у «психушці» півдесятка років). Фактично за Л. Брежнєва в СРСР у повному обсязі сформувалося таке явище, як дисидентство й, відповідно, категорія політичних в’язнів, яких налічувалися десятки тисяч, зокрема й з України — це М. Руденко, Л. Лук’яненко, П. Григоренко, В. Чорновіл, В. Стус та низка інших.

«Заслуга» четверта. Внаслідок захворювань після 1976 р. Л. Брежнєв як політичний лідер частково втратив здатність до керування державою, проте й надалі залишався на своїй посаді. Зазвичай, близьке оточення лідера таку його неспроможність помічає і добре про неї знає, але нічого не робить, оскільки тихцем використовує такий стан лідера для власної вигоди. Це призвело до появи цілої низки анекдотів про Л. Брежнєва та інших членів політбюро ЦК КПРС, які так само були в старечому віці. В анекдотах на цю тему йшлося, наприклад, про те, що члени політбюро на з’їзд КПРС не входять, а їх туди вносять. Таким чином, Л. Брежнєв своєю бездіяльністю сприяв появі в СРСР такого ганебного явища як геронтократія («влада старців»).

У масштабах держави явище геронтократії породжувало повсюдну корупцію.

«Заслуга» п’ята. 12 грудня 1979 Л. Брежнєв і його найближчі соратники прийняли рішення про здійснення державного перевороту в Афганістані та про введення в цю країну всупереч навіть тодішній Конституції СРСР — радянських військ, що стало початком десятирічної участі СРСР у внутрішньоафганському конфлікті. Результатом цієї бойні стало близько 15 тис. убитих і 60 тис. поранених радянських воїнів (серед них з України — близько 4 тис. убитих і півтора десятка тисяч поранених). За час конфлікту в Афганістані загинуло 1,5 млн місцевих жителів, що становить приблизно 10% від загальної кількості населення цієї країни.

«Заслуга» шоста — це введення внутрішньої економічної політики держави в стан стагнації, розповзання корупції. Як результат, за продуктивністю праці СРСР відставала від розвинених країн Заходу в п’ять-шість разів. Наслідком стали повальні черги за більшістю товарів широкого вжитку, а найперше — продуктів. Для виходу з цієї кризи, яка могла закінчитися черговим голодом, було заплановано здійснення продовольчої програми. Про цю програму мешканці Ленінграда, який у час Другої світової війни зазнав блокади, відпускали такі «чорні» жарти: «Пережили блокаду, переживем и изобилие».

«Заслуга» сьома — маніякальна «любов» Л. Брежнєва до нагород. Перелічимо з них лише кілька основних:

♦ чотириразовий (!) Герой Радянського Союзу;

♦ Герой Соціалістичної Праці;

♦ кавалер двох орденів Жовтневої Революції;

♦ кавалер вісьмох (!) орденів Леніна;

♦ кавалер двох орденів Червоного Прапора і т.д., і т.д., і т.д.

1978 р. правляча еліта СРСР нагородила Л. Брежнєва орденом «Перемоги», який вручався тільки у воєнний час за видатні заслуги у командуванні фронтом при перемогах, що забезпечували корінний перелом у стратегічній обстановці (це нагородження було справедливо скасоване указом М.С. Горбачова 1989 р.).

Про нагороди Л. Брежнєва так само ходила ціла низка анектодів, зокрема й про те, що, оскільки на його маршальському кітелі місця для нагород уже немає, то далі їх прилаштовуватимуть йому на спину.

ІНША ДОБА, ІНШІ ПАМ’ЯТНИКИ... В ОПИСУВАНИЙ ЧАС НАПРОТИ ЧЕРВОНОГО КОРПУСУ УНІВЕРСИТЕТУ СВ. ВОЛОДИМИРА СТОЯВ ПАМ’ЯТНИК ІМПЕРАТОРУ МИКОЛІ І. УЖЕ 75 РОКІВ ТАМ СТОЇТЬ ПАМ’ЯТНИК ГЕНІЄВІ, ЯКОМУ ЦЕЙ ЦАР ЗАБОРОНИВ ПИСАТИ Й МАЛЮВАТИ / ФОТО З САЙТА FRESHER.RU

За наявності всіх цих «заслуг» міська адміністрація м. Запоріжжя (голова — О. Ч. Сін) дала дозвіл на встановлення Л. Брежнєву меморіальної дошки, а у Запорізькому краєзнавчому музеї відкрили навіть окремі стенди, присвячені Л. Брежнєву.

Та облишимо зараз ці меморіальні дошки. Нас цікавить інше. А чи перед тим, як давати дозвіл на такі дії, міський голова О. Ч. Сін запитував батьків тих 16 тис. колишніх радянських воїнів, які загинули в Афганістані, чи вважають вони доречним встановлювати меморіальну дошку людині, через яку загинули їх діти? А в 60 тис. поранених в Афганістані О. Ч. Сін теж запитував, чи вважають вони доречним встановлювати меморіальну дошку Л. Брежнєву? А чи питав О.Ч. Сін думку в родичів тих 72 чехів, які загинули в Празі 1968 р., а також у тих двох студентів, які живцем спалили себе? А чи питав про це О. Ч. Сін у десятків тисяч радянських дисидентів, які сиділи в «психушках» і помирали, як В. Стус, у мордовських таборах? А чи запитував він думку в родичів тих 1,5 млн афганців, які загинули від рук радянських воїнів?

А чи ставив собі ті самі запитання директор Запорізького краєзнавчого музею перед тим, як оновлювати в довіреному йому музеї стенди про Л. Брежнєва?

Залишаю тут місце для відповіді самим читачам...

Проте відповідь на поставлені вище запитання пролунала в згаданому на початку статті матеріалі ЗМІ — телевізійному сюжеті. Там відповідальна особа (можливо, працівник музею) відповіла приблизно так: так, стенди Л. Брежнєву в музеї та й меморіальну дошку йому справді треба було відкрити, адже те, що він жив і працював тут, у Запоріжжі, — це історичний факт (цитую по пам’яті).

Так, дійсно, те, що Л. Брежнєв з 1947 по 1948 р. жив і працював у Запоріжжі першим секретарем обкому КПРС, — це факт. І цього факту ніхто не може та й не збирається заперечувати.

Питання в іншому. Якщо керуватися такою логікою, то в історії України, зокрема й Запоріжжя, є й інші факти, а саме: у час Другої світової війни в Запоріжжі чотири рази побував А. Гітлер (між іншим, за кілька років після приходу до влади він забезпечив громадянам Німеччини такий рівень життя, який був другим у Європі). То, може, і йому треба поставити в Запоріжжі пам’ятник? А чому б ні, якщо логіка тих, хто давав дозволи на встановлення дошки й оновлення стендів Л. Брежнєва, така сама?

Але така логіка — це логіка тих, кому дорогі ідеали тоталітарних, авторитарних режимів на зразок більшовизму й фашизму, хто апріорі є супротивником свободи й демократії. Це не є логікою вільних громадян Української держави, які хочуть жити у суверенній, демократичній країні.

Загалом, поставимо питання ширше: чи потрібно нам відкривати пам’ятники тим «вождям» СРСР, які керували тоталітарною державою, що порушувала базові права й свободи громадян? Думаю, відповідь однозначна: ні й ніколи! Адже не можна керувати тоталітарною державою, яка грубо й безкарно порушує базові права й свободи громадян, і одночасно бути втіленням справедливості (це — логічна суперечність). Натомість нам потрібно виділити в Запоріжжі земельну ділянку, на яку можна було б цивілізовано, як роблять це в Європі, звозити всі пам’ятники епохи тоталітаризму, поки їх ще не зруйнувала громада, яка вже відчула себе громадою (!), а не натовпом рабів.

На мою думку, нам у Запоріжжі потрібно встановити пам’ятник зовсім іншій людині. Людині, яка родом із нашого запорізького краю. Людині, яка пройшла всю Другу світову війну і не схибила, не зрадила духові вільного українського народу, духові вільного запорізького козацтва. Я маю на увазі генерала П. Григоренка. До речі, вони (Л. Брежнєв і П. Григоренко) були особисто знайомі, якийсь час навіть воювали поруч). Проте один із них став лідером тоталітарної держави, яку на Заході називали імперією зла, а другий — одним із засновників дисидентського руху в СРСР.

П. Григоренко — це людина, яка не стала перед комуністичною репресивною машиною на коліна; це людина, яка піднеслася над цим ладом, вийшовши за рамки злочинної теорії диктатури пролетаріату, насаджуваної марксизмом. Для тих, хто не знає про цю легендарну постать — бойового генерала, українця П. Григоренка, — пропоную почитати його автобіографічні або публіцистичні твори, видані й «Днем», спогади (їх неважко розшукати, наприклад, в Інтернеті).

Лише скалічена, «постсовковська» свідомість може відкривати меморіальні дошки й оновлювати музейні експонати вождів імперії зла.

То кому ж будемо відкривати меморіальні дошки, стенди в музеях та пам’ятники: Л. Брежнєву чи П. Григоренкові? Ось у цьому й суть запитання.

Проте міських очільників Запоріжжя незнання історії рідного краю, як бачимо, не хвилює. Їм ще й до цього часу «сняться» ідеали комунізму, які передбачають, що один клас (клас пролетарів) може здійснювати диктатуру (тобто гноблення!) стосовно всіх інших класів. Але ви, панове, мабуть, заблукали в часі: час вашої ідеології вже завершився — репресії, колективізації, голодомори й ГУЛАГи — давно пішли в небуття. Прокиньтеся — надворі двадцять перше століття.

І на завершення. У паспорті Л. Брежнєва написано, що за національністю він — українець. Але меморіальні дошки таким українцям, які мали Україну за колонію Росії, нам не потрібні. Встановлювати їх — це позиція недолугого раба, який возвеличує своє колоніальне минуле. Якщо ми й далі так робитимемо, то знову станемо рабами.

Час будувати вільну, незалежну, демократичну, європейську Україну, в якій усі громадяни — рівні, а кожен із них — її найбільша цінність.