Акценти Харкова та аплодисменти для поета

Крізь натовп шанувальниць після презентації своєї книжки вибраних поезій «Динамо Харків» пробирається Сергій Жадан. Він сідає на сцені біля Юрія Макарова, починається публічне інтерв’ю. У день відкриття ІV Міжнародного фестивалю «Книжковий Арсенал» це – одна з найголовніших акцій (на цьому окремо акцентовано в програмці).

Новий формат публічного інтерв’ю дуже подібний до телевізійного: відомий журналіст Макаров розмовляє з відомим письменником Жаданом. Оскільки на телебаченні таких розмов бракує (якщо чесно, зовсім немає), то культурним менеджерам доводиться заповнювати цю лакуну такими фестивальними форматами. До того ж є одна перевага — можливість взяти автографи та почути аплодисменти.

Розмова розпочинається жваво – Юрій Макаров питає одного зі своїх, як це помітно, найулюбленіших письменників про те, як його здоров’я після побиття на харківській акції протесту 1 березня. Письменник відповідає коротко, демонструючи шрам у волоссі.

Очевидно, недавня революція і нинішній стан перманентної майже-війни стануть основною темою Книжкового Арсеналу впродовж усіх днів. Тому нікого не дивує, що в творчості Жадана Макаров шукає героїв із нинішнього Євромайдану та намагається вивідати про них у письменника більше. Автор коментує, але швидко переключається на життя: оповідає про недавніх «майданних» персонажів та про їхні долі. Він підкреслює, що не всі прибічники «русского мира» — це люмпен, бо є там і професори, митці, тобто дуже-дуже різні люди. А спрощення ситуації не призводить до розуміння. Розповідає, як на харківському мітингу його вразили жінки, які сказали, що наприкінці 80-х років вони були молодші на 30 років і тоді ще протестували, боролися. Зараз у 60 років єдине, чого їм хочеться це стабільності. А те, що відбувається – загроза для 100 євро їхньої пенсії. «Це дуже важлива річ для розпізнання людей, мотивів. Бо не можна сказати, що всі вони є жертвами російського телебачення і ненавидять Україну», — підкреслює письменник.

Треба сказати, що Сергій Жадан завжди уважний до всієї України, і це, можливо, і є секретом його успіху, у тому числі на сході. У текстах він не подає людей через карикатуру, а вдивляється в обличчя, цікавиться їхніми історіями, намагається докопатися до глибини. Розказує про харківського підприємця, який у грудні на своєму заводі вивісив прапор Євросоюзу, про водія, з яким приїхав нині із Харкова, та який грає в міліцейському оркестрі. Йому цікаві всі ці люди, бо всі вони творять Україну.

У контексті розмов про Харків виринає згадка про нову книжку Жадана «Месопатамія» — збірка «дуже харківських» оповідань та віршів, на відміну від антиурбаністичного роману «Ворошилоград». Але на літературі розмова довго не втримується, вона повертається до теми Харкова та його людей. «Харків, як і будь-яке місто, — складний, багатошаровий, багато в чому суперечливий. — говорить Жадан, — Це місто з власною атмосферою, з власною культурою, з власним акцентом, як українським так і російським, бо харківська російська та українська — дуже специфічні». На думку Жадана, проблема Харкова — це те, що представники різних видів мистецтв між собою мало контактують. А ті, хто говорить українською, не звертають увагу на те, що робиться неукраїнською мовою. «Це величезна втрата потенціалу, — вважає Сергій. — Минулоріч в українській пресі була динамічна дискусія про те, що можна вважати українською літературою. І мій друг Тарас Прохасько, якого я дуже люблю, написав, що мова є, можливо, останньою нашою територією, яку слід боронити. Мені здається, що це страшенно неактуальна візія — візія ХІХ століття або максимум початку ХХ століття. Сьогодні українською літературою слід вважати все, що твориться громадянами нашої країни. Інакше ми просто не відчуваємо тканини України, ми багато в чому її добровільно здаємо». І ця думка може й не вперше озвучена Жаданом, але звучить зараз, коли немає певності ні в чому і ні в кому, яскравіше та зрозуміліше, ніж, скажімо, півроку тому.