Про причини і приводи

Теперішній рівень соціально-психологічного напруження в Україні — ще не досяг свого максимуму. Але при цьому він є рекордним. Такі висновки роблять фахівці Інститут соціальної та політичної психології НАПН України. Вражаючі результати дало останнє дослідження суспільних настроїв, проведене місяць тому.

45% українців вважають, що сьогодні події в державі розвиваються неправильно. При цьому 54% опитаних говорять, що відповідальними за ситуацію, яка сьогодні відбувається в Україні, є колишнє керівництво на чолі з Януковичем, і 39% — що новий уряд. І, що дуже важливо, 77% опитаних переконані, що на соціально-економічну та політичну ситуацію найбільше впливає Володимир Путін. З одного боку — це, в якійсь мірі, об’єктивна реальність, з психологічної ж точки зору — це свідчення того, що українці зараз не мислять себе як окрему державу, а тільки як об’єкт зовнішнього впливу. Директор Інституту соціальної та політичної психології НАПН України Микола СЛЮСАРЕВСЬКИЙ  вважає, що найгірше, що нинішнє керівництво держави зовсім не цікавиться такими дослідженнями.

— Миколо Миколайовичу, перш ніж перейти до цифр, скажіть будь-ласка, як ви розумієте пусковий механізм революційних подій, які відбулися в Україні?

— Звичайно, говорити про кардинальні зміни в суспільстві не доводиться. Але починаючи із 1994 року, ми проводили моніторинг суспільних настроїв населення. Довгий час на перший план виходив такий фактор суспільної свідомості як державність і економічний чинник. Вони були основними питанням суспільної свідомості, поперемінно чергуючись, а всі інші речі відходили на другий план. З 2004 року у нас з’явився такий компонент як протестні настрої — він був на 4-му місці. Також з початку 2000-х років сформувався і вийшов на перший план фактор ставлення до влади — особливо він був помітним у 2004 році. І ось наприкінці 2013-го року ми помітили, що ці фактори — ставлення до влади та протестні настрої — злилися. Утворився єдиний гештальт. Тобто, ставлення до влади почало втілюватися в протестні або антипротестні форми.

Будь-який соціальний вибух має два складники — причину і привід. Може були скільки завгодно поважних причин, але доки не виникає приводу, здатного повести людей, доти нічого не відбувається. Я думаю, що якби не було приводу, то Янукович виграв би і ці вибори, і ще багато б років нічого б нічого не відбувалося. Він же затіяв гру з Асоціацією з ЄС, з Росією, чим збурив суспільну свідомість. Але й навіть не це головне: ми б і це «проковтнули», як проковтнули закон про українську мову. Тому що до мітингів і протестів всі звикли, а  влада ні на що не реагувала — це була її питома ознака. Але побиття студентів — це крок абсолютно безглуздий і брутальний, який не враховував ні суспільних настроїв.

Люди не могли на це не зреагувати. Тобто, для того, що ми називаємо революцією, були глибинні соціально-психологічні причини, і був привід.

— Чи можна вже зараз говорити про якісь зміни в суспільній свідомості людей? Чи маємо продовження і поглиблення тенденцій, які визрівали роками?

—  Результати дуже насторожують.  Якби мені потрапили такі дані, я би вже бив на сполох та вживав заходи, але реакції від представників влади, на передану їм інформацію, не було... Якщо говорити про цифри, то починаючи із 2004 року, кількість людей, які оцінюють ситуацію Україні, як «погану» і «дуже погану», досягла рекордного показника — 67%. Трохи більше як рік тому було 44%. І якщо рік назад люди описували ситуацію як «виживання і занепад», то зараз — це ситуація «протистояння, конфлікту і розбрату, зовнішньої агресії». Майже третина опитаних відчуває тривогу — це дуже великий показник, ще третина — страх. Зверніть увагу, що майже 37% характеризують свої почуття в цій ситуації як надію. До речі, це вказує на те, що рівень соціально-психологічної напруженості не досяг критичного показника. Тому що один із чинників, який утворює стан психологічної напруженості соціуму, є наше бачення розвитку ситуації далі.

Що у нас зовсім не змінилося — то це відповіді на питання «Чи вистачає вам коштів?». Тобто, реально люди ще не відчули цих економічних негараздів, якими їх лякають. І ми не можемо сказати, що станеться в суспільстві, коли ці страхи стануть реальністю.  Тут будуть можливі два варіанти, як у кожній фруструючій ситуації, —  або агресія, або депресія. Зараз цей чинник ще не задіяний.

Хочу наголосити, що в такій ситуації говорити уряду про непопулярній заходи — це повна політико-психологічна безграмотність. В Польщі говорили про це тоді, коли не стояло питання про виживання польської держави. У нас же — зовсім інша ситуація. В Україні спочатку треба зробити популярні кроки: повиводити гроші з офшорів, інші заходи, а потім перейти до не популярних.

Ще одна обставина викликає тривогу: за рік в Україні утричі збільшилася кількість людей, які вважають, що на їхнє життя впливає населення, яке проживає в інших регіонах —  з 12,5% до 36%. Це дуже показово з погляду міжрегіонального і міжнаціонального напруження. Одні бояться «бандерівців», інші — східняків.

Ми говоримо й про парадоксальність масової свідомості: 63% вважають, що Україна має зберегтися як єдина держава. Це — певний психологічний капітал. Хоча при цьому кожен п’ятий не може визначитися. Це — багато. В умовах, якби влада могла жорстко і адекватно діяти, це ще можна було би стримувати.

— 75% опитаних отримують інформацію з українських ЗМІ? Чому ж тоді таку помітну роль в інформаційній війні зіграли ЗМІ Росії?

— Російські ЗМІ читають і дивляться понад 22%. Це  багато, тому що якщо взяти по регіонах, то в Південних і Східних областях — це 38% і 39%. Це — величезна частина. Внаслідок багаторічної інформаційної війни, яка тривала від самого початку народження нашої держави, в людей сформували певні настанови. Навіть саме прагнення отримувати інформацію з конкретного джерела, свідчить про те, що людина підчеплена на якийсь гачок. В залежності від того, кому людина довіряє, формується певна картина світу. Провідну роль відігравали російські ЗМІ, хоча не можна сказати, що вони охоплювали більшість населення. Справа ще в тому, що все залежить і від ступеня змобілізованості тієї чи іншої частини населення. Якщо є більш активна частина населення, то вона, відповідно, і формує громадську думку. Зараз у східних регіонах ми бачимо, скільки симпатиків є у тих, кого ми називаємо сепаратистами. На жаль, не мало. Але ж проблема в тому, що вони    — на виду, вони — мобілізовані, діють. А людей з протилежною позицією, не видно —  в основному, через небезпеку.

— Чому українська влада не проводить  вчасно адекватних дій — ні в плані соціально-економічному, ні у плані військовому?

— Хоч це й прикро казати, але вони не готові до виконання владних функцій в нинішніх екстремальних обставинах. Психологічно — це абсолютно програшна лінія поведінки. Тому що розв’язання всіх протистоянь і конфліктів мають логіку. І якщо вона порушується, то відбувається фіаско. Не можна гратися з такими речами, як оголошення ультиматуму. Якщо він оголошений, значить обов’язково, після його невиконання, має бути реалізована дія. А нескінченні заяви політиків за своєю беззмістовністю, нульовим впливом на реципієнта наближаються до рівня заяв Януковича під час революційних подій. Бо за ними немає ніяких наступних дій, які би щось підтверджували.

Драматизм нинішньої ситуації полягає в тому, що події розвиваються настільки швидко при повній неготовності суб’єктів, які мають приймати рішення, що будь-які рецепти, які мають сьогодні якусь актуальність, втрачають вагу вже завтра. Ми говорили про необхідність технічного уряду, в якому мали працювати     якомога більше фахівців, здатних  реально вирішувати якісь питання. Зрозуміло, що Конституція, яку повернули, передбачає квотний принцип формування влади. Але ж треба думати не про це, бо ми маємо абсолютно унікальну ситуацію, і суб’єкти формування цієї влади могли б відмовитися від цих квот на користь розумного раціонального рішення, — професіоналів, які мають досвід дій в цих ситуаціях. Нормальна реакція влади має бути така: міняти обличчя, залучати нових радників, нових виконавців — все-таки відгукуватися на суспільний заклик і на критику.

Головне завдання — з меншими не тільки матеріальними, а й територіальними втратами дійти до цих виборів. Головну роль відіграє не те, чи буде оптимальна кандидатура переможця на виборах, а чи вона взагалі буде. Тому що у будь-якому разі легітимна влада, яка отримала підтримку виборців, це краще, ніж те, що ми маємо. Щоб закінчилося це межичасся, яке дуже корелює з бездіяльністю.