Київ не чує

Мене завжди веселив Донбас. Народ — також. Дивовижний народ. Своєрідний. Мабуть, таки справді Донецький, як сьогодні визначили терористи.

Уже є Придністровський народ, Кримський, Луганський. Завтра народиться Херсонський, Чугуївський, Крижопільський, Зачепилівський, Махновський... І справді, чому б не зробити з України Федерацію за порадою губернатора Луганської обласної адміністрації Валерія Котенка чи московського Стрілка — Гіркіна — Путіна. Ми ж близькі народи, так Путін вважає, Жириновський і деякі їхні родичі з Російської Федерації. У Московії є Федерація, а в Україні — нема.

— Буде й в Україні, — мовив Путін і послав сюди Гіркіна. Мене свого часу також послали. Менші чини. Років 30 — 40 тому. Недалеко. На Донбас.

Сказали:

— Поїдь, розберись, бо Донбас нас не чує.

Я й поїхав. Почав розбиратися. Почав із білизни. Майже спідньої. Точніше, простирадл, наволочок. У гуртожитку для трудящих Донбасу. Тоді перейшов до кімнат. Того ж самого гуртожитку. Відповідно, — листа трудящих. Заходжу в першу— ліпшу кімнату. Комендантша за мною. За спиною. Чомусь перелякана й ніби мій тил прикриває. А я тим часом вивчаю обстановку. У кімнаті картинка. Не на стіні. На ліжку. Біле простирадло. А ньому чорні чоботи. Наче щойно з терикону. Я вітаюся. Тоді ще в УРСР і в Донецьку державною мовою була українська. Принаймні за Конституцією. Про двомовність ніхто до Кучми і Табачника не говорив. Постанови партії поважали. Не поважав би — міг загриміти. На будови комунізму. Переступив поріг. Про всяк випадок оглянувся. На стіні кімнати ікона. Як у церкві. Під склом десять заповідей. Будівника комунізму. Чоботи лежать проти тих десятьох заповідей. Підошвами дивляться. На історичні скрижалі. Я ж — на чоботи. Чоботи — на мене. Вітаюся.

Чоботи, як сьогодні Донбас, мене не чують. Із першого разу. Роблю розворот і починаю з другого:

— Доброго дня!

Чоботи мовчать. Знову не чують. Навіть не чути рипу. Чоботи дивляться то на ікону будівника комунізму, то на мене.

— Доброго дня! — повторюю.

У відповідь ні слова. Донбас знову не чує. А може, це вже я Донбас не чую. Може, й не в Донбасі. Відчуваю, втрачаю орієнтацію. Про всяк випадок пішов у третє піке.

— Добрий день!

Після третього разу подіяло. Чоботи заговорили. У моєму ж стилі, якщо мати на увазі два перших слова. Третє було, відповідно, з трьох букв, як і речення.

— Пішов на ...

Я вдав, що третього слова з трьох літер не почув.

І знову, як першокласник до директора:

— Доброго дня вам!

— Пішов на... — повторили чоботи.

 Я відрекомендувався. Мовляв, кореспондент «Перцю». Турбуюся життям трудящих дорогою до комунізму. Показую на десять заповідей будівника світлого майбутнього. Мовляв, як вам тут лежиться. Під час побудови. Чим не ображають, бува? Чоботи піднялися на правий лікоть і зміряли мене з ніг до голови.

— Ти чим користуєшся?

— Пером, — відповідаю. Тоді ще мініатюрних магнітофонів, диктофонів у радянському інформаційному просторі не було. У наявності можна було знайти хіба що на прилавках загниваючого капіталізму. Але туди рідко хто їздив. Хіба що на обмін. Так на так. Як товар. Ви нам Штірліца, ми вам Плюща. Не спікера. Математика. Я, звісно, такої честі не дочекався. Іван Дзюба — також. Нас не обміняли. Тому й пояснюю чоботам:

— Пером пишу. Від руки.

Його це розвеселило. Він посміхнувся і каже:

— Я також від руки. І пером. Знизу вгору. Під лопатку. Донбас порожняк не гоне. Твоє перо ставить автографи в блокноті, моє — під ребрами.

Я хотів було уточнити, під якими. Але тут мене якийсь чоловічок узяв за руку й тихо мовив. На вухо:

— Пішли звідси.

Я вийшов.

— Хто ви такий? — запитую. Хоча, коли він показав мені посвідчення, то я зрозумів — що право запитувати за ним.

— Я прокурор.

А я йому:

— Не можу сказати, як у цьому випадку кажуть, що дуже приємно, але...

— У тому випадку — також,— кивнув він мені на двері, за якими на білому простирадлі лежали чоботи й на стіні висіло десять заповідей. А тоді якось по-європейські додав: — Голубчику, — зовсім не по-прокурорські. — Ти знаєш, куди ти зайшов?

— У гуртожиток , — пояснюю. — До трудящих. До будівників комунізму.

— До трудящих?! — ніби передразнює чи уточняє. Як для протоколу: — До будівників комунізму, кажеш?

— Будівників комунізму, — відповідаю. — На стіні ж написано. І в десяти заповідях. І в зобов’язаннях...

— І зобов’язання прочитав?

— Прочитав — дайош сім років п’ятирічки за три.

— Що дайош?! Які... будівники комунізму? Яких десять заповідей?! — він мене чи то допитує, чи то стверджує, чи то за мною повторює: — Які сім років п’ятирічки за три роки? Це ж суцільна хімія.

— Яка хімія? — перепитую. — Може, агітація? Ніякої хімія я там не бачив. Чоботи бачив. Відпочивають на білому простирадлі. Якийсь час дивилися на мене, я — на Моральний кодекс.

— Ти що, впав з неба?

— Можна сказати і так, — відповідаю чи погоджуюся з ним. — У Донбас літаком прилетів. Щоб швидше чоботи побачити й щоб Київ Донбас почув. Бо мені сказали, що Київ Донбасу не чує.

— Тут ніколи прислухатися, — прокурор пояснює мені. — У Донбасі будують комунізм.

— І ретельно вивчають Моральний кодекс будівника комунізму, — подав голос знову і я.

— То вже друге питання.

— А яке третє?

— Почнемо з першого. Їх, — киває голово на двері. Я зрозумів — чоботи. — Прислали у Донецьк з пісків.

— Із яких пісків?

 — Золотих.

— Зрозуміло, — з Криму. Там всюди золоті піски. Усі так пляжі називаються, й під Феодосією, й під Ялтою, й під Алуп...

— Ти мене не так зрозумів. Із тих пісків...

— Ну, який додають до цементу під фундамент майбутнього, — здогадався я, пам’ятаючи про Моральний кодекс будівника.

— Світлого, — уточняє прокурор. Але, здається, без почуття гумору. — Одні мили пісок. Другі сосни валили. Тепер валять...

А втім, ви не зрозумієте. І вони не розуміють... Вашої мови. Тут нею не говорять. У них свій словник і свій лексикон. Їм ні друга, ні третя мова не потрібні. Їм аби...

Він не доказав. Я виявив невихованість:

— А вони, що? Постанов партії не читають? «Правду»? Газету? А як же бути з Постановою партії про єдиний... Сибір... Вибачте, совєтський народ, єдину мову, якою разговарівал Ленін.

 Про Путіна я тоді не згадував. Бо ще не знав, що такий колись буде. У Москві чи в Російській Федерації й несподівано на нашу голову упаде. Разом із журавлями, переносним зенітним комплексом і язиком.

 Слово «язик» я пропустив, бо несподівано чоботи вийшли з кімнати й порадили прокурору давати мені інтерв’ю на вулиці. Бо вони, чоботи, після другої зміни і якраз лягли відпочити. Я взяв прокурора під руку... Точніше прокурор взяв мене, вибачився перед чобітьми і вийшов на двір. У дворі сказав:

— Вони й газети «Правда» не читають. Не той папір. «Труд» у них краще йде. На самокрутки. А «Перець» взагалі не підходить. Він у кольорі, й фарба смердить, як наркотик.

— А щодо язика?

— Язик їм до фені. У них свій язик і особливий статус. Це ж Донбас! Кочегарка... Єдиного й необ... Ти мене зрозумів? — він перейшов на «ти» й запитав, чи я люблю пиво — улюблений напій трудящих. Другий улюблений предмет. Після зброї — булижника.

 Ми взяли по кухлю. Уперше побачив, щоб прокурор розраховувався. Може, тому, що я сказав:

— Мене попередили. Краще гаманця з собою не брати. Мовляв, у гуртожитку можуть жити будівники світлого у майбутньому...

Прокурор перервав мене:

— Не треба пояснень. Нам це знайоме. Ти слухай далі. Так от, Партія... Пиши з великої літери... Усі сили кинула сюди. У Донбас. На будову комунізму. Зрозумів?..

— Зрозумів. Але в мене листи трудящих.

— То з іншої опери.

— Але вони пишуть, що Київ Донбас не чує.

— Який Київ? Вони чують Москву. Не Київ їх сюди присилає — Москва. Вони досі чують голос Хрущова. Про що ти говориш?!

Від себе хотів додати: вони чують ще Путіна, Гіркіна, Аксьонова, Абвера. Але я на той час про цих типів ще не знав. А втім, брешу. Про Абвер я знав. Знав і Третій Рейх. Четвертому не бувати. Знав і про Адольфа Геббельса, про неоголошену війну. Але тема в нас тоді була трохи інша. Тому я в прокурора (уперше в житті) запитав:

— І що ж вони чують?

— Чують, що Хрущов сказав, що їхні діти житимуть при комунізмі. Ну, як не їхні діти, то їхні онуки.

— Так Хрущов помер

— Це для тебе помер. А для них — живий. Як Ленін. Вони ж газет не читають. Спогадів — також.

 Я одразу все зрозумів. Із першої прокурорської лекції. Тоді лекції читали всі. Особливо прокурори. Хоча, якщо чесно признатися, нічого корисного того дня я для себе не виніс. Тепер згадав. Прокурор тоді мені таки ясно намалював картину Донбасу. У мене в голові ще в той день нашої першої зустрічі з’явилося світло в кінці тунелю. Особливо одна фраза. Вона світилася, як стоп-сигнал, перед очима моєї уяви. Світиться й досі:

— Київ Донбас не чує.

Власне, брешу, дві фрази. Друга фраза була така:

— Донбас чує Москву

 Пригадую, я тоді сказав :

— І бій курантів на мавзолеї.

 Прокурор мене поправив:

— Над мавзолеєм...

Не встиг я закінчити останнє речення про те, що Київ Донбас не чує, коли раптом дзвінок. Ні, таки є шосте чуття на світі, подумав я. У слухавці знайомий голос. Наче років 40 тому. Не змінився, як і відбитки пальців. Крапелька в крапельку. Чую:

— Прокурор на дроті.

— Перець у горілці, — відповідаю паролем на пароль. — А я тебе оце щойно згадував.

— Сізі? — запитує він мене уже державною мовою Донецької народної республіки.

— Сізі з тим (що означає нашою державною — у зв’язку з тим). Тому й кажу йому:

— Зісі з тим, що хотів тебе запитати, що тепер у тебе з язиком?

— Нічого. Говорити можна. Трохи надкусив. Горіхи лущив.

— Та я не про це. Я про мову. На яку мову тепер у ДееНеР прийняли?

— Ти що, не чуєш? — він мене запитує й уже гнівається. — Ні, таки Київ Донбас не чує.

— Та чую, — кажу. — Чую. Але я сізі з тим, що пан прем’єр...

— Ти його прем’єром називаєш?

— Я не про вашого. Я про нашого... Зісі з тим, що пан Яценюк збирається вам подарувати москальський язик на честь свого прем’єрства і увійти з тим язиком в українську історію! Як ти на це? Як прокурор?

— Колишній, — уточнює. — Я перейшов на язик Лесі Українки.

— Метаморфоза, — дивуюся й додаю: — Сізі?

— Сізі з тим, що внучка з українського диктанту в Києві позавчора отримала 12 балів і готується до Київської Могилянки. А до мене після цього прийшов Колорадо і сказав: « Ти, діду, хочеш до випускного вечора внучки дожити?»

— Мрію, — відповідаю.

— Так от, мрія твоя може не реалізуватися в цьому житті. Якщо ти в Донецькому краї бендерівською розмовлятимеш. Зрозумів? Так і сказав — бендерівською. Видно, не з наших широт і меридіанів.

— А як бути з тими семи десятьма відсотками, що як я розмовляють? — цікавлюся і в прокурора й заодно — в Яценюка. В останнього ніби заочно. Та прокурор мені не встиг відповісти. Арсеній Яценюк, мабуть, у його ситуації також не збагатився б на правильну відповідь.

— Так, у вас там що? Південно- Африканська Республіка? — кричу в слухавку в надії, що прокурор ще висить на дроті...

Але я вже говорив у ефір. Або прокурора вже повісили такі дурні думки полізли з Донбасу мені в голову), або він під дулом пістолета повісився. У трубці лунали якісь позивні. Ніби з фронту, чи з передової лінії. Я подумав: або Абвер вийшов на зв’язок, або ж Стрілок. Не дай Боже, вони й до мене доберуться! Пора кінчати з пером, як казали мені чоботи в часи побудови комунізму на Донбасі. Тепер там друга фаза будівництва йде.

 Я перехрестився, підійшов до ікони. Справжньої й тихо мовив, звертаючись до Всевишнього: «Донбас мене не чує. Але ти, Господи, почуй мене. Допоможи прокурору дожити до випускного вечора, оскільки йому вже комунізм, як я переконався, не світить. Хіба що чоботи. На білому простирадлі в ліжку метр на два. Борони його Боже!

Перехрестився й поставив крапку. Сподіваюсь, щасливу.