Про резерв довіри

Останнім часом ллється потік негативної інформації про людей, котрі не з власної волі втікають з Донеччини та Луганщини. Про переселенців уже беруться переповідати історії, які вони невдячні, не хочуть захищати свій край, а втікають у безпечніші місця і сидять на шиї у тих, хто їхні родини прихистив. Мало хто поширює думку, що виїхати в нікуди, залишивши все напризволяще, без впевненості, що завтра все буде гаразд, — це теж своєрідний подвиг. Освоїтись на новому місці, де нічого й нікого не знаєш, коли треба за щось жити й за якісь кошти утримувати дітей, усі ці проблеми доводиться вирішувати швидко і негайно. Ті регіони, які приймають переселенців, мають теж неоднозначне ставлення до такої категорії людей, не знають, як ліпше з утікачами поводитись, чи співчувати їм, чи взагалі не втручатись. Є й такі, хто з розумінням ставиться до проблем переселенців, адже люди опинились у стресовій ситуації, коли доводиться починати життя спочатку. Втім, не можна заперечувати, що трапляються й неприємні випадки, спричинені діями чи висловлюваннями втікачів зі сходу. «День» запитав у соціального психолога Олени Ліщинської, як залагодити конфлікт між тим, хто приїжджає, і тими, хто їх приймає,  і що робити в цій ситуації з потоком негативної інформації?

— Негативна інформація про переселенців — це теж робота людей, котрі хочуть збурити наше суспільство; це частина інформаційної війни. Тому найкраща порада — не передавати таку інформацію, якщо це стосується тих людей, яких ти не знаєш. Люди всі різні. Тому негатив краще не поширювати, слід розуміти, що переселенці теж пережили багато непростих моментів, тому якщо хочеш допомагати —  допомагай, а якщо ні — то не роби цього, але у такому випадку взагалі мовчи. Бо, попри негатив, є багато відгуків про переселенців, які завдячують тим, хто дав їм прихисток, беруться допомагати по господарству; приміром, у кого є город, то з радістю допомагають і тут. Зараз важливо усвідомити, що нам не потрібна хвиля критики усередині народу, всі ми маємо негативні сторони, і ніхто з нас не святий.

— Чи можна говорити про те, що конфлікти та несприйняття виникають на тлі різної ментальності переселенців і тих, до кого вони їдуть на тимчасове проживання? Чи це даються взнаки психологічні настрої?

— Це не ментальність, просто люди перебувають під певним пропагандистським впливом, вони отруєні інформацією, і річ не в тім, що переселенці від нас чимось відрізняються. Усі люди хочуть стабільного життя, роботи, позитиву — і на сході, й на заході. Але протягом останніх років російське телебачення готувалося до цих подій дуже довго, і тепер маємо результати. Усе залежить від довіри, і люди довіряли російській пропаганді, бо була одна мова, один інформаційний простір, і ми з вами теж довіряли та не очікували такої поведінки від сусіда. Коли вже пішла дезінформація, яка робиться у такий спосіб, що в ній 80% правди, а 20% — ганебної неправди, то в людей, котрі раніше всьому цьому довіряли, перекручується світосприйняття. Ніхто не примушує співчувати й допомагати переселенцям іншу частину населення країни. Якщо берете участь у такій допомозі, але не впевнені, що це на користь, то не треба за це братися взагалі.

— Зараз групи волонтерів надають всебічну допомогу втікачам із зони бойових дій: хтось шукає їм роботу, хтось надає житло, а наскільки потрібна  ще й психологічна допомога та підтримка?

— Така підтримка завжди потрібна. Але вона може бути, якщо сама людина каже, що їй потрібна психологічна допомога, і вона хоче її отримати. Буває, людина не завжди усвідомлює, що їй потрібна саме такого роду підтримка. Її можна отримати тоді, коли ти довіряєш людині, психолог же не може ходити до громадян і консультувати, якщо вони цього не хочуть, це буде втручання в особисті справи. Психологи об’єднались і працюють ще з Майдану; по-друге, є гарячі телефонні лінії від державних служб та волонтерських ініціатив; таку ж допомогу надають фахівці МНС, які підтримують громадян у критичних ситуаціях, тобто все це є, але інше питання — наскільки саме психологічна допомога затребувана щодо цих людей.

— Ще існує така думка, що зараз переселенці переживають синдром первісних людей, коли змушені виживати в нових умовах, так само, як це було тисячоліття тому. Що думаєте як фахівець з цього приводу?

— Є поняття стокгольмського синдрому (дружба заручника із викрадачем), коли є загрози біовиживанню людини, і той, хто виручає, підтримує в таких ситуаціях, сприймається позитивно. Це явище було поширене у 1970-х роках, коли спочатку терористи викрадали людей або брали у заручники, а потім ці постраждалі прив’язувалися до своїх викрадачів. Просто людина втрачає орієнтири у житті, і той, хто перший дасть їжу, до того виникає відчуття вдячності. Якщо говорити сьогодні про людей, які опинились і жили в мирній країні, якось давали собі раду, і тут виникли такі обставини, які неможливо самостійно розв’язати, слід враховувати, що в них виникають настільки травмуючі відчуття, що вони нічого не можуть зробити. Тому  передусім йдуть травматизація і посттравматичний синдром. Але не треба вигадувати якісь нові терміни, люди на Землі не вперше потрапляють у подібні умови. Існування посттравматичного синдрому відомо психологам, психіатрам, і вони знають, що з цим робити. Я б не хотіла, щоб розкручувались якісь нові ярлики щодо переселенців. Це — нормальні, здорові люди, які опинились у складній ситуації, і кожен із нас точно так би виживав і був би дезорієнтований, і в якийсь момент безпорадний. Але це все належить до тих факторів, що з часом минають.  У людини є дуже великий резерв виживання, це властиво людській психіці. Людина  взмозі пережити подібні ситуації, через які проходять зараз переселенці, й у майбутньому  все буде гаразд.