Майдан «Поводиря»
Нова стрічка Олеся Саніна безумовно була одним із найочікуваніших українських кінопроектів останнього часу
Допитливі китайці, намагаючись визначити що можна назвати прекрасним у різних виявах життя, помітили смакові властивості язика людини. Виявляється гіркий смак сприймає частина цього органу ближче до горла, кислий його бокові частини, солодкий на кінчику язика.
Врешті прекрасним у їжі визнали солодке і, як усім відомо, мають у своїй кухні багато на наш погляд дивних поєднань, солодких соусів з м’ясом, рибою, не кажучи вже про овочі.
До цього знання такі поняття, як гіркі спогади, солодкі відчуття ніколи не мали для мене фізіологічного обґрунтування.
На допрем’єрному показі фільму «Поводир» було і гірко, і радісно, серце завмирало й шаленіло, дихалося на повні груди й пошепки. Дуже різні оцінки побаченого сходилися у визнанні достойного художнього смаку творців картини, її безумовній мистецькій скоординованості з сучасним світовим кінематографом. Прогнози щодо «оскарівського» майбутнього «Поводиря» теж доволі різні. Я бачив фільми, відзначені цією знаменитою кінопремією, просто увага до яких дивувала, не кажучи вже про визнання.
А от поводирем у мистецькій долі «Поводиря» стане глядач, який відсьогодні зможе доєднатися до роздумів про побачене, пережити як своє, пригадане з прожитого пращурами у 150 кінотеатрах України. Такий масштаб кінопрем’єри видається мистецьким майданом нашого напруженого загальнонаціонального діалогу про сьогодення, в якому слава і сором, поразки і перемоги, гріх і праведність, муки й радість усіх колін українства.
Режисер фільму уникає психологізму, свідомо йде від аналізу поведінки героїв, від виявлення мотивів, що лежать в основі подій. Це включає вічний двигун пам’яті, якій дозволяє свою біографію доєднувати до наших попередніх і майбутніх земних втілень. Любовний трикутник — актриса, в яку закохані американський інженер і енкаведіст, здається, не випадково викликає асоціації з «Украденим щастям» І.Франка.
Цілком сюрпризно цей сюжет не стає генеральним у фільмі. А от який стане таким має вирішити сам глядач. Так режисер багатотем’я підносить до поліфонії домінант.
Син американця біжить від нападу енкаведистів. Веде його по всіх поневіряннях віра в те, що батько виживе. Насправді він гине за передані йому документи, які свідчать про знищення радянською владою українського народу. Насправді, заховані у шевченковому «Кобзарі», вони знаходяться у хлопчика і він опиняється в хресті прицілу. За ним полюватимуть до фіналу фільму, а спасатися від переслідувачів йому допоможе сліпий кобзар. Так шевченкове слово «якого Правди сила ніким звойована ще не була» набуває значення оберігу кобзарства, яке несло беззастережність бачення істини не бездоганним зором, а оком внутрішнім, очима повернутими в душу.
Поводир втратив зір, чудом виживши після розстрілу вчиненого побратимам зрадником, нині енкаведістом з того самого любовного трикутника. Разом з американським сиротою, поводир прямує на зустріч кобзарів на передодні їх з’їзду, який насправді скликають аби водночас знищити усе кобзарство.
Дорогою не оминають хати коханої поводиря.
Копають криницю у місці, яке визначили, дослуховуючись до землі. Так хлопчик набуває здатності чути природу. Відкривається йому і мова пахощів, бо добре пахне там, де тебе чекають, а спокій і затишок пахнуть мамою.
Так доволі дивний для кіноглядачів слоган фільму «Заплющ очі. Дивись серцем» поступово усвідомлюється як формула повноти смаку життєсприйняття. Не варто далі говорити про сюжет. Фільм за конструкцією відповідає архітектурі храму, усі п’ять складових якого — фундамент, кам’яниця, баня з хрестом, простір храму Всевишнього і храм душі грішного — прокреслені впевненою рукою митця.
Серед безумовних достоїнств фільму варто наголосити на захоплююче високому рівні української акторської майстерності.
Від головних ролей до найменшого епізоду вона заявлена потужно, вправно. Певен її так само як операторське мистецтво, талант художників кіно, всіх цехів кіновиробництва зуміють оцінити колеги і глядачі всього світу.
В цьому сенсі Олесь Санін вправляється з місією поводиря нашої культури, історії народу нашого до народів світу.
«Нема епохи для поетів, та є поети для епох» — сказала Ліна Василівна. Поводирів у буревіях часу, поводирів через часи, поводирів у сьогоденні тихих і гучних, яскравих і непомітних, з розплющеними очима, гострим слухом, чуттєвим серцем навчає впізнавати цей фільм. І як це не дивно, така гірка історія про наше минуле, наповнює вірою у наше майбутнє. Квіти вірять, що світанок настане!
