Відважні. Пам’ятаймо...

Бойовики і російські найманці продовжують обстрілювати позиції українських військових на Донеччині і Луганщині. Гарячими точками залишають Донецький аеропорт, Дебальцеве, Щастя... За вихідні, що минули, в Донецькому аеропорту наші хлопці відбили багатогодинну важку атаку бойовиків. На жаль, без втрат не обійшлося — загинуло двоє українських військових, а 15—18 бійців отримало поранення. Про це у своєму Facebook повідомив радник Президента України Юрій Бірюков.

Смерть кожного українського військового — це трагедія не лише для його родини, родичів, друзів, це трагедія для України. У соцмережах люди діляться фотографіями, іменами та прізвищами загиблих, хочуть знати і пам’ятати кожного героя. «День» продовжує публікувати сумні, але такі важливі для історії розповіді про загиблих бійців. Сьогодні — ще чотири: 18-річний херсонець Олександр Райхерт загинув поблизу села Піски 9 листопада, офіцер Нацгвардії Олександр Каплінський загинув 16 листопада на блокпосту біля населеного пункту Золоте, волинянин Анатолій Федчишин зустрів свою смерть в Іловайську, а підполковник Національної гвардії Геннадій Хитрик загинув 2 листопада на блокпості поблизу Маріуполя... Ці історії про те, ким вони були у мирному житті, чим жили та чому пішли воювати. Вічна пам’ять Героям!

Попередні історії читайте  в рубриці «Вони загинули за нас».

«Цей малий був безстрашним бійцем»

Вісімнадцятирічний херсонець Олександр Райхерт загинув поблизу села Піски Донецької області

Дедалі більше трагічних звісток приходить на Херсонщину зі східного фронту. В боях за територіальну цілісність і незалежність України загинуло щонайменше 29 бійців із Херсонської області. Це військовослужбовці ЗСУ, Національної гвардії, батальйонів спецпризначення та добровольці, статус яких досі не визначений. Точна цифра наразі невідома, адже є зниклі безвісти.

Нещодавно Херсон попрощався ще з одним героєм сучасності. Олександру Райхерту було всього вісімнадцять років. Попри юний вік, хлопець зробив усвідомлений вибір — іти на фронт, аби не пустити війну в домівки його рідних і близьких. Олександр (позивний «Чорний») був бійцем штурмової роти 5-го окремого батальйону Добровольчого українського корпусу «Правий сектор». Він загинув 9 листопада у селі Піски, що неподалік донецького аеропорту, під час ворожого обстрілу. «Під час чергового бойового виїзду в Сашка влучила куля. Від променевої кістки вона рикошетом пройшла в живіт. Він помер від внутрішньої кровотечі», — пояснює обставини смерті член херсонського «Правого сектора» Олександр.

На жаль, нам не вдалось поспілкуватися з батьками Олександра. Зі зрозумілих причин, вони ще не готові говорити про тяжку втрату сина. Втім, усі, хто знав Сашка ще з дитинства, говорять про його риси характеру: добрий, цілеспрямований, амбітний, компанійський.

«Олександр виріс у добрій, якщо можна так сказати, сучасній родині, де були демократичні й довірливі стосунки. Тато Олександр — військовий, мама Наталя — працює в лікарні. У них залишився менший син Максим. Ми знайомі з цією родиною з тих пір, коли наші діти пішли до першого класу, — розповідає «Дню» друг родини Райхертів Олена Петренко. — Мама жила в колі трьох чоловіків, тому завжди була синові хорошим другом. Олександр з дитинства мав хорошу чоловічу впертість, настирливість. За все, що йому було дороге, він стояв до кінця. Взагалі, Сашко був помітним у будь-якому колективі. У школі брав участь у різноманітних конкурсах, сценках, змаганнях. Займався рукопашним боєм. Знаю, що коли в класі не було Райхерта, настрій навіть був не такий. Звичайно, з дитинства був фаворитом у дівчат. Завдяки своїй харизмі збирав довкола себе чимало товаришів. Якось захотів навчитися грати на гітарі. Навчився і гарно співав. Олександр любив робити щось неординарне, виділятися. Пригадую, як у 9 класі на 1 вересня він захотів одягнути чорну сорочку, а не традиційну білу. А Сашко з 6 класу вів лінійки. Зрозуміло, вчителі заборонили виступати в такому вигляді. Він зі злістю пішов, переодягнувся, був незадоволений, що змусили одягнутися так, як усі».

Зі шкільних років Олександр запам’ятався веселим, товариським хлопцем. У навчанні був кмітливий, «мислив не по літах, по-дорослому», згадує класний керівник Сашка Олена Криворучко. «Часто кажуть, що найкращі йдуть рано. Це саме той випадок. Він був хорошим учнем. Краще йому давалися гуманітарні предмети. Вмів глибоко аналізувати твори. Було враження, що він відчував їх, — говорить Олена Ігорівна. — Ще він був дуже артистичним. Пам’ятаю, коли ми готували якісь театралізовані заходи, головна роль була вже записана — це Олександр Райхерт. Чудово декламував вірші, прочитавши текст, одразу бачив, що виділити інтонаційно. Згадую, як ми вперше брали участь у міських змаганнях КВК. Нам найкраще вдався музичний виступ, копіювали один відомий жіночий гурт. Сашко теж зіграв там чудово. І завдяки цьому номеру ми отримали приз глядацьких симпатій, а потім ще не раз сміялися з цього номера... Коли я дізналася про трагедію, чомусь не здивувалася, що він туди пішов. Іноді запальний, але щирий. З родини військового. Патріотично вихований. Це було в його стилі. У мене росте двоє синів, і я б хотіла, щоб вони були в чомусь схожі за характером на Сашка. Дуже хочеться, щоб у нашій школі завжди пам’ятали про нього. Я думаю, що якнайменше треба зробити пам’ятну дошку. Адже життя і подвиг Олександра — справді гідні прикладу».

Ще взимку Олександр Райхерт підтримував протести на Майдані. Їздив у Київ, виходив на площу Свободи в Херсоні. Він хотів боротися з несправедливістю, стояти разом із товаришами за свій край, за своїх рідних. Згодом вирішив приєднатися до «Правого сектора». Весною і влітку їздив із побратимами на військові збори. Незабаром пішов на фронт. Кілька разів приїздив додому на побивку, але знову повертався. На війні пробув близько трьох місяців.

«Цей малий був відважним бійцем, безстрашним. Дуже шкода його, це не передати. Якась божевільна куля прилетіла. Якби пройшла на виліт, ми б його врятували, а так... — каже командир Олександра з позивним «Опер». — Він був справжнім патріотом. Брав участь у революції. Ми довіряли йому, бо він пройшов із нами різні ситуації. В боях теж проявив себе стійким, витривалим. До речі, в нашій штурмовій роті є кілька херсонців. Вони вправні вояки. Я часто їх притримував, не пускав на авантюри, адже вони потрібні нам живими. Без перебільшення скажу, що ці хлопці — герої. Простіть, що не вберіг Сашка».

Іван АНТИПЕНКО, «День», Херсон

 Був першим добровольцем із свого району

 Родині загиблого в Іловайську Анатолія Федчишина допомагатиме лісгосп, у якому він працював

 Дружині й досі, через майже чотири місяці після загибелі чоловіка, здається: він таки повернеться додому. Повернутися додому Анатолій збирався до 1 вересня, щоб повести старшу доньку у перший клас. Федчишин був першим добровольцем у зону АТО з Любомльського району. Разом з братом записався у «Правий сектор», тренувався на базі Дмитра Яроша, далі був батальйон «Дніпро-2», служив і в мобільній розвідувальній штурмовій групі. Брав участь у 60 боях. Після поранення лікувався у госпіталі в Дніпропетровську, але і звідти додому не поїхав, бо ще повернувся на схід. В одному із боїв знищив важливого бойовика, і коли вороги зрозуміли, що на ньому бронежилет, то розстріляли із бронебійних запальних патронів, від яких «броник» не порятує.

Незадовго до цієї неоголошеної війни проти України на сході Федчишини придбали у Любомлі хату. Молодий господар (коли загинув, мав тільки 32) багато біля неї зробив, бо потребувала ремонту і чоловічих рук. Але багато чого ще й не встиг. Працював він у державному підприємстві — Любомльському лісовому господарстві. Був і кранівником, і маркувальником, виконував й інші роботи на так званому нижньому складі. Один з кращих працівників підприємства.

«Ми допомогли привезти його тіло додому, оплатили поминальний обід,   — розказує директор лісгоспу Сергій Боярчук. — Це ті, знаєте, печальні, але важливі клопоти, які дуже потрібні у той час родині».

Колеги, як можуть, підтримують родину Анатолія. До повноліття дочок родина щомісяця отримуватиме від підприємства ту суму, яка складала тарифний оклад їхнього тата. Нині це — 2299 гривень. Лісгосп спорядив старшу доньку Анатолія у школу. Також напередодні 1 вересня Сергій Боярчук і голова Державного агентства лісових ресурсів України побували у цій родині і подарували ще й ноутбук.

Та найбільшою проблемою для вдови виявився дах будинку, який покійний чоловік за життя не встиг перекрити. Усі ці клопоти взяв на себе лісгосп: забезпечив матеріалами (а це не тільки деревина, а й металочерепиця), оплатив роботу бригади. Ще задовго до холоду завезли і дрова на зиму: порізали і гарно склали. Дровами Любомльський лісгосп забезпечив і родини всіх учасників так званого АТО з Любомльського району. Їх не просто заготовили у лісі, а привезли на кожне подвір’я своїм транспортом. Сергій Боярчук каже, що така турбота — як про родину загиблого колеги, так і про сім’ї всіх земляків, мобілізованих на схід, — це суто людський обов’язок. Вони нині воюють там, щоб ця війна не прийшла до наших порогів, щоб Україна збереглася цілісною державою. Державне підприємство Любомльське лісове господарство відправляв дрова і на схід, а також матеріали для будівництва бліндажів і харчі воїнам.

Наталія МАЛІМОН, «День», Волинська область

 «Попри молодий вік, бійці називали його «батею»

Офіцер Нацгвардії Олександр Каплінський загинув 16   листопада на блокпосту біля населеного пункту Золоте

Вінничани провели в останню путь старшого офіцера групи бойової та спеціальної підготовки вінницької військової частини Нацгвардії Олександра Каплінського.

«Він був справедливим, жив за законами совісті й до всіх справ ставився з великою відповідальністю. Постійно посміхався і жартував, не раз після обстрілів казав: «Хлопці, настав час кави-брейк». Його життєвій енергії можна було тільки позаздрити, здавалося, що втома ніколи не підкорить Сашка, — згадує про майора Каплінського його товариш по службі Андрій. — Востаннє ми бачилися тиждень тому, коли збиралися на ротацію додому. Сьогодні мав повернутися і Сашко, однак... не судилося».

Життя вінниччанина Олександра Каплінського обірвалося 16 листопада. О 9.45 терористи розпочали гранатометний обстріл блокпоста сил АТО, який розташовувався поблизу населеного пункту Золоте, що на Луганщині. Двоє нацгвардійців отримали поранення, але вижили. За життя вінниччанина кілька годин боролися лікарі, не врятували, не змогли.

Післяобідній дзвінок із невідомого номера насторожив матір загиблого. Ще зранку вона відчувала незрозумілий неспокій. Подзвонивши вдосвіта до сина, той заспокоїв, що у нього все нормально, але материнське серце не помилилося. Звістка про загибель єдиної дитини диким криком увірвалася в родину Каплінських.

«Для Сашка його сім’я була найголовнішою цінністю у житті. Він завжди дослухався до батьківських порад, — згадує колишній однокласник Олександра Тарас Грицуляк. — Ще навчаючись у старших класах, він був переконаний, що стане військовиком. Це рішення підтримали й батьки.

Після закінчення школи ми часто зустрічалися, навчалися в різних містах, а тому, коли приїздили до Вінниці, обов’язкового гуляли разом. Пізніше зустрічалися нечасто, але зв’язок підтримували, телефонували один одному. Востаннє розмовляти про те, що треба зібратися (а у класі нас було 30 хлопців), щоб домовитися, як будемо в 2016-му відзначати 20-річчя закінчення школи. Але життя внесло свої корективи — Сашко зібрав нас раніше...»

Старший офіцер групи бойової та спеціальної підготовки вінницької військової частини Нацгвардії майор Олександр Каплінський не вперше перебував на сході. До того, перед короткою відпусткою, його підрозділ дислокувався в Маріуполі. Виконував важливу місію — передавав свої знання і вміння мобілізованим бійцям. Серед його підопічних були люди різного віку і професій. З кожним він знаходив спільну мову, і ніколи нікому не вказував на помилки. За що, незважаючи на свій молодий вік, бійці називали його «батею».

«Це велике горе для родини і для нас, бойових побратимів, бо Олександр Валерійович був справжнім командиром, який вчив нас не лише, як стріляти зі зброї, але й як рятувати життя, — зізнається заступник командира 2-ї роти оперативного призначення Василь Щербанюк. — Під час обстрілів (а це секунди для того, щоб зорієнтуватися) діяв чітко і віддавав конкретні накази. Усім допомагав сховатися в укриття, а сам забігав останнім, уже коли наверху нікого не було. Пам’ять про нашого командира зіркою палатиме в небі й іскрою горітиме в серцях. Дорогий друже, твій позивний «Капля» й надалі звучатиме, щоб наші вороги знали, що ти вічно будеш з нами на полі бою. Прощай Саша, вічна тобі Пам’ять!»

Попри дощову погоду і сильний вітер на прощання і з героєм, яке відбулося в Будинку офіцерів, прийшло чимало вінниччан. Люди несли квіти і вінки, висловлювали співчуття рідним і стиха плакали. Попрощатися з бойовим побратимом зібралися й нацгвардійці, які повернулися зі сходу на ротацію. Мужні й сильні чоловіки, які не раз дивилися смерті в очі, не стримували сліз та емоцій. Вони розуміли, що на місці Олександра міг опинитися кожен із них, але військовий обов’язок, дотримання присяги — для них найважливіше.

Посмертно Олександру Каплінському присвоїли звання підполковника. А з метою збереження пам’яті про загиблого його прізвище навічно включили до особового складу військової частин 3008-го Західного оперативного територіального об’єднання Національної гвардії України.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця

 Iз династії кадрових військовиків...

Підполковник Національної гвардії Геннадій Хитрик загинув 2 листопада на блокпосту поблизу Маріуполя

Він не збирався помирати, мав ще багато планів і нездійснених мрій. Понад усе він прагнув, що його старший 19-річний син Владислав став офіцером і справжнім чоловіком, 7-річна донечка — гімнасткою, а наймолодший півторарічний синочок ніколи не плакав за татком. Та звістка про його загибель чорним тюльпаном увірвалася в рідну домівку й огорнула родину жалобою. Начальник групи бойової та спеціальної підготовки Одеської частини, підполковник Національної гвардії, люблячий батько і чоловік Геннадій Хитрик загинув 2 листопада на блокпосту поблизу Маріуполя. Саме там терорист-смертник підірвав себе, автівку та наших бійців.

Офіцер Національної гвардії Максим Мохнич розповідає про ту подію з жахом. Хлопці, які чергували на блокпосту, здалеку побачили підозрілу машину: надто повільно вона їхала. Тому вирішили зупинити її за 100 метрів до блокпоста. Коли підійшли до автівки, попросили водія (на вигляд це був 20—22- річний хлопець) вийти із салону і підняти руки вгору. Водій все робив без спротиву. Тримаючи у руках телефон, він підняв руки вгору і натиснув на одну з кнопок, після чого стався потужний вибух.

«Від автомобіля не залишилося нічого. Від сили вибуху знесло все укріплення блокпоста і бліндажі. Микола Руснак, наш побратим із Миколаївщини, загинув на місці, за життя Гени майже добу боролися лікарі, але не врятували, бо поранення було надто важке: грудна клітка розірвана, тіло все обпече, навіть обличчя не впізнати, — стримуючи емоції, згадує офіцер. — Згодом ми з’ясували, що машину спорядили вибухівкою росіяни, а супроводжував її безпілотник, він передавав координати руху. Коли машина під’їхала до блокпоста, терористи підірвали вибуховий пристрій за допомогою мобільного телефону смертника. Як на таку смерть погодився молодий хлопець і заради чого, залишається загадкою».

Звістка про смерть Геннадія шокувала всіх односельців. Прощаючись із героєм, кожен відзначав, що Хитрик був життєрадісною та позитивною людиною. Він із династії кадрових військовиків — його батько полковник у відставці, який віддав службі понад сорок років, офіцер і його рідний брат.

«Гена народився 1976 року в Магадані. Закінчив факультет внутрішніх військ у прикордонному училищі в Хмельницькому. Ми товаришували з 1997 року. Він служив у Вінниці та в Одесі. Останнім часом із дружиною і дітьми жив у Стрижавці. Пройшов шлях від комвзводу до начальника групи. Був відмінним спортсменом та гарним батьком. А дітей своїх вважав найбільшою гордістю», — з сумом згадує близький друг Геннадія, офіцер у відставці Ігор Кобиць.

Про свого дядька племінник Олександр, чий батько зараз також на передовій, розповідав, не стримуючи сліз. Каже, що Геннадій врятував побратимів ціною власного життя, і це вчинок справжнього чоловіка, який вартий наслідування. «Бог забирає найкращих, а мій дядько саме з таких. Він все вмів робити по господарству, займався з дітьми у вільну хвилинку, прищеплював нам любов до спорту, бо чоловік повинен бути сильним і мужнім. Таких гарних людей, як він, важко відшукати», — каже Олександр.

Друзі, бойові побратими, односельці прощалися з Геннадієм Хитриком довго — кожен хотів висловити йому свою шану і повагу. На могилі батька старший син Владислав присягнув виконати його мрію. Нині 19-річний юнак збирається в зону АТО, туди, де воює за українську землю і б’є терористів його рідний дядько.

Олеся ШУТКЕВИЧ, Вінниця