Блазні, кати й провісники

На одній із колон Київського поштамту наклеєно аркуш паперу. На аркуші нерівним почерком, із виділенням окремих букв чорним фломастером, написано таке (цитую зі збереженням авторської орфографії):

«Нет смерти!!!

Но там за гранью — в других

мирах,

За каждый шаг неправедный

придется всем ответить.

Но лучше здесь — исправится

сейчас,

И пробудившись с радостью

познать —

Ученье Света — «Третьего

Завета»,

Да... не многим на Земле

открыт Его Закон,

И Свет померк — и Тьма все

зависает,

Душа в аду закрылась от обид,

Но дух ее все прорицает!»

Внизу — посилання на сайт такої собі Вікторії Преображенської. Колишньої журналістки, колишньої мешканки Донецька, яку раніше звали Мариною Мамоновою, за прізвищем першого чоловіка — Цвігун, за прізвищем другого — Кривоноговою, і яку вся Україна на початку 1990-х знала як Марію Деві Христос.

До речі, пам’ятаю день Апокаліпсису за версією «Білого Братства». Я практично випадково опинився на Софіївській площі 10 листопада 1993 року, коли «брати» на чолі з Кривоноговими захопили Софію Київську й збиралися влаштувати там пожежу. Тоді загарбників вже заарештували, проте на площі  юрбилося чимало вірян. Це переважно були коротко стрижені, худі, навіть дещо виснаженого вигляду хлопці, які мовчки й розгублено дивлися на те, що відбувається. Порядок охороняли десятки важко екіпірованих міліціонерів. Біля церкви стояв справжнісінький бронетранспортер. Вперше за час мого життя в Києві довелося побачити БТР на вулиці. Вдруге це сталося вже зимою-весною 2014 р. кількома кварталами нижче.

Так або інакше, рятівниця, що осоромилася, нагадала про себе також приблизно через 20 років. Свою присутність у Києві вона позначила набагато скромніше, відкривши  арт-галерею буквально за два кроки від Майдану. За порядком там наглядав явно один із тих хлопців початку 1990-х, який лише постарішав і відпустив огрядну бороду, але від  блаженного божевілля на обличчі зовсім не позбавився. Галерея була забита живописом розжалуваної богині — бездарною мазаниною, яка навіть на Андріївському узвозі в базарний день навряд чи стала б ходовим товаром.

Тоді й з’ясувалося, що звуть її тепер Вікторія Преображенська і що живе вона в Москві, де дуже активно займається ні в чому не повинним мистецтвом: пише  картини, вірші й музику, видає поетичні та літературні збірки, записує музичні альбоми. Зразок віршів наведено вище.

Невдовзі у Києві відбулися відомі події. Галерея тихо зникла. Однак новини про Преображенську-Деві-Христос-Кривоногову-Цвігун-Мамонову надходити не перестали. Лише до боротьби за просвітлення додалася ще й особиста війнушка з проклятущою хунтою. На сайті Вікторії багато рядків, що просто зачаровують, хочеться цитувати й цитувати:

•  Хунта в Киеве сидит, Фокерма руководит. Рептилоиды в стране трон готовят сатане!

•  А киевляне без огня, без сил, без глаз — в тьму погрузились.

•  И бездну Духом РАзвезло! И Ринулась в Полет Планета!

•  Жаждет народ подорвать бомбоминами, кровь ей нужна и холера-война! К людям выходит вся в белом — пушистая, врет, не моргнув, завлекая в капкан!

Останнє — про Тимошенко, до якої тітка Віта відчуває просто неземну ненависть, — і за білий колір пальта, і за в’янучу славу.

Преображенська — комічний випадок лише частково. Адже її езотерична нісенітниця, в якій змішалися ворожа Росії цивілізація рептилоїдів, «Євросодом» і густопсова ненависть до України, хай і в дещо карикатурному вигляді, відповідає загальному станові інформаційного поля в Росії.

І в полі тому роздольному Марія-Вікторія — не єдиний яскравий екземпляр.  Потік пропаганди досяг там такої щільності, що породив особливого штибу медіа-персон, які самі по собі стали дійовими особами цього істеричного театру саме тому, що несуть в ефірі найфантастичнішу, найбезглуздішу, найагресивнішу маячню і при цьому залишаються вкрай шанованими членами суспільства.

«Казахстан поруч у вас? А що коли казахи вітер отруїли? Вони ж можуть вітер отруїти! Нумо, терміново кватирку зачини: вітер отруєний! Казахи вітер отруїли — як же я піду? Я знаю, у них є очеретяні люди. У них є озеро Балхаш, і там у великих кількостях росте очерет, комиш. І там живуть очеретяні, комишові люди, які ніколи не висовуються, лише через трубочку дихають. А посередині Балхаша є величезний острів, де живе гігантський кіт, якому всі вони поклоняються. Очеретяні люди навкруги, що ж робити? Вони ж навалу можуть влаштувати! Адже це все — нам тоді кінець! Якщо очеретяні люди вилізуть — і на нас полізуть зі своїм котом! А кіт величезний, три метри зростом!»

Увесь цей монолог, який міг би стати цікавим предметом дослідження для фахівців із параноїдальних розладів особистості, за свідченнями очевидців, без тіні усмішки виголошував Олександр Дугін — істота не менш колоритна, ніж Преображенська, але не в приклад впливовіша. Переконаний фашист, імперець, генератор добірних теорій змови, Дугін  також веде за собою чималу секту послідовників, що має назву Міжнародний євразійський рух (молодіжне крило відзначилося в Україні найогиднішими провокаціями), вважається шанованим членом суспільства, до осені минулого року завідував  кафедрою соціології міжнародних відносин соціологічного факультету МДУ ім. М. В. Ломоносова. Галюцинацій на кшталт історії про очеретяного кота у нього безліч, але є й більш ніж однозначні посилання:  «Противників путінського курсу більше немає, а якщо і є, то це психічно хворі, й їх потрібно відправити на диспансеризацію», а українців слід «вбивати, вбивати, вбивати».

Вічний «соловей Генштабу» Олександр Проханов, нев’янучий і несмішний блазень Жириновський, багатолітній графоман Едуард Лимонов, мент до мозку кісток Захар Прилєпін, виробник ядерного попелу Дмитро Кисельов, Максим Шевченко, Дмитро Ольшанський, Лев Вершинін і т. д, і т. п.  — немає їм числа, «журналістам», «телеведучим», «політологам», «письменникам», «публіцистам». Кожен із них — на слуху, кожен із них, спочатку посередність, нині став зіркою телебачення й інтернету, видаючи словесні потоки, які в нормальному суспільстві вважалися б аутсайдерською нісенітницею, а нині на північний схід від Хутора-Михайлівського сприймаються як прописні істини. Інакше кажучи, в Росії  — час персонажів, що повторюють свої репліки немов за велінням сюжету якогось нескінченного антиутопічного роману.

Та, власне, роман давно написано. Автор — москвич Володимир Сорокін.

Сорокін починав ще в пізньому СРСР, видавався в підпіллі на початку 1980-х. Його перша збірка оповідань, що вийшла 1992-го, сприймалася як сенсація. Трималася вся ця новизна на вкрай обмеженій кількості прийомів, якими Сорокін володів бездоганно: він з легкістю мімікрував під  будь-який літературний стиль і певної миті доводив його до повного саморуйнування, підриваючи оповідання зсередини. Особливо добре в Сорокіна  виходило знущатися з казенної манери соцреалізму. Після 70 років командно-адміністративного управління літературою це здавалося єдино можливою реакцією.

Сорокіна — з його психологічно закритими й непередбачуваними героями, вибухами невмотивованого насильства, цитатністю, стилізаціями й безмежною іронією відразу й безумовно віднесли до постмодернізму.

Основний постмодерністський принцип — невизнання будь-яких ієрархій. За кожним стилем криється ідеологія, всі ідеології варті одна одної і заслуговують на тотальне висміювання шляхом їх зіткнення в межах одного тексту. Недивно, що постмодерністи вже за Брежнєва панували в творчому андерграунді, під час Перебудови отримали швидке визнання, а ранні 1990-ті взагалі стали їхньою добою. Художники, письменники, критики під оплески вдячної публіки трощили всі авторитети. Проте час минав, мода змінювалася. Сорокін, хоча й зберіг чимало шанувальників, жодного прийому, що більше відповідає більш емансипованій буржуазній  реальності, запропонувати не міг, а його мовні колажі перетворилися на штампи.

А потім сталося дещо, що здавалося немислимим: саме життя стало романом Сорокіна.

З перших днів після падіння СРСР в постмодерна з’явилася порочна суспільна версія, яка проявилася в тому, що безліч політично активних і, що важливо, досить молодих людей вирішила, що поєднувати непоєднуване й змішувати незмішуване можна і навіть потрібно. Загравання з лівацькою, релігійною, а також імперською і навіть фашистською лексикою для нової генерації літераторів  й активістів досить швидко перетворилося на звичку. Пошуки особливого шляху між «коричневим» та «червоним» поширилися швидко й небезпечно. Постмодернізм виявився неабияк доречний для безпринципних інтелектуалів, що перехопили його, завдяки чому нацистські й шовіністичні ідеї легалізувалися й набули нальоту респектабельності. Ті самі націонал-більшовики Лимонова або «євроазійці» Дугіна — найбільш типові мутанти пізнього постмодерна, його прямі виплодки. Метод зберегли, підмінивши суть, і таким чином епоха загального розмазування по горизонталі завершилася, виштовхнувши назовні жахливий перпендикуляр — путінську вертикаль влади, за якої всі клоуни з «ліво-правою» кашею в голові вознеслися до статусу володарів думок.

І ось коли будівництво нової ієрархії лише починалося, 2006 року Сорокін зробив щось явно відмінне від усього написаного ним раніше, випустивши повість «День опричника».

Повість присвячена главі опричнини Малюті Скуратову. Дія відбувається в Росії 2027 року, відгородженій від решти світу «Великой Русской Стеной». У країні відновлено самодержавство, єдиними джерелами доходу є продаж природного газу й побори з транзиту китайських товарів до Європи, процвітають ксенофобія, протекціонізм, квасний патріотизм і всевладдя каральних органів. Окрім іншого, відроджено опричнину в усій її повноті — з бессудними стратами, витонченими тортурами, згвалтуваннями, диким розгулом. Сюжет описує один день із життя опричника Андрія Комяги, на службі государевій, котрий робить все, що належить.

Сорокін тут вперше вводить однозначний, чітко прописаний етичний момент — хай при цьому оповідання ведеться від імені антигероя — показуючи зло в найдрібніших деталях його механіки та метафізики, вимальовував кадр за кадром жахаючу антиутопію. Мовні ігри тепер слугують конкретній меті — вивільненню на папері древніх демонів російської історії, настільки ж жахливих, наскільки й жалюгідних. Сам автор неодноразово говорив, що «День опричника» —  застереження. Зараз, майже десятиліття по тому, бачимо, що  Росія дедалі більш нестримно скочується не до неосталинізма, не до ретроградної радянщини, а до нового середньовіччя. Та сама «Вікторія Преображенська» — просто втілена героїня з «Дня опричника» або його продовження, циклу оповідань «Цукровий Кремль», останні вищезазначені діячі — не виняток. Ще більше відповідають сорокінським жахіттям порядки на окупованій частині   Донбасу, де борці за «русский мир», що не стримуються навіть формальними рамками путінської законності,  коять таке, що Комяга з його бандою, напевно, позаздрили б. Постмодерн реальності став віддзеркаленням постмодерна літературного.

2013 року з’явився новий утопічний роман Сорокіна «Теллурія». У ньому зображено майбутнє, в якому немає ні нинішньої Російської Федерації, ні навіть опричної Імперії. На їхньому місці після двох воєн постали добрих півтора десятки незалежних держав, переважно процвітаючих та демократичних, — відбудоване німцями й фіннами Біломор’я, республіки Брянська, Новгородська, Уральська, Байкальська, Далекосхідна; Демократична Республіка Теллурія на Алтаї, Рязанське Князівство, Тартарія, Башкирське Царство, а також Московія з царем-деспотом та опричниками, що відгороджена від зданого китайцям в оренду Підмосков’я стіною (!). Найекзотичніше утворення — СРСР, «Сталінська Радянська Соціалістична Республіка», 126 квадратних кілометрів сибірської землі, викуплені олігархами й перетворені на курорт для забезпечених поціновувачів тоталітарної екзотики. Головну заслугу у виникненні цього геополітичного карнавалу Сорокін недвозначно приписує одній людині, яка, виявляється, виконувала таємну місію вищих сил.

«Перед вами Три Великих Лисих, три великих лицарі, що зруйнували країну-дракона. Перший із них... ось цей лукавий такий, з борідкою, зруйнував Російську імперію, другий, в окулярах і з плямою на лисині, розвалив СРСР, а цей, із маленьким підборіддям, занапастив страшну країну на ймення Російська Федерація.

Росія була страшною антилюдською державою в усі часи, але особливо лютувало це чудовисько в ХХ столітті, тоді просто кров лилася рікою й кісточки людські хрустіли в пащі цього дракона. І для знищення чудовиська Господь послав трьох лицарів, позначених лисиною. І вони, кожен свого часу, вчинили подвиги. Бородатий знищив першу голову дракона, очкастий — другу, а той, із маленьким підборіддям, відрубав третю. Бородатому... це вдалося за рахунок хоробрості, очкастому — за рахунок слабкості, а третьому — завдяки хитрості. /.../ важко було цьому третьому, останньому, важче за всіх. Бо він робив справу свою потай, мудро, жертвуючи своєю честю, репутацією, викликаючи гнів на себе... скільки ж ти витримав образ, ненависті безглуздої народної, гніву тупого, лихослів’я!»

Ті, хто нині радіє нещастям України, не розуміють, наскільки вторгнення Росії на Донбас і в Криму робить реалістичним новий сорокінський сюжет. Тому що у нас воюють навіть не умовний ісламізм проти умовних європеоїдів, як на Північному Кавказі, а російськомовні слов’яни проти російськомовних слов’ян, серед таких самих міст, полів, лісів, як і в Ростовській, Воронезькій, Брянській областях. І — відтворюю вірогідний хід думки дедалі більш численних невдоволених громадян Федерації — якщо можна тут — то чому не можна там?

Історія знає приклади, коли не найвидатнішим авторам вдавалося вгадати  прийдешнє. В Сорокіна один раз вже вийшло.