Перемога... реінкарнації

Геннадій Друзенко — юрист із західною освітою, перекладач та публіцист. Після перемоги Революції Гідності він обійняв новостворену посаду Урядового уповноваженого з питань етнонаціональної політики у червні минулого року. Тоді призначення людини з громадського середовища сприймалося з особливим оптимізмом, а в розмові з «Днем» Друзенко ділився, що нові політики відчувають потребу змін, виявляють готовність працювати і демонструють більшу відкритість. Проте минуло десять місяців, і постановою Кабміну у квітні посаду Урядового уповноваженого було скасовано.

Про що це свідчить — логічний крок Кабінету Міністрів чи самозахист старої бюрократичної машини від елементів, які прагнуть її змінити? Про це «День» поспілкувався з Геннадієм ДРУЗЕНКОМ:

— На сьогодні можна констатувати, що інститут урядових уповноважених не прижився в Україні — антикорупційної діяльності немає, етнополітики немає тощо. Потрібно було знайти відповідну нішу для цих посад, зрозумівши, чим вони відрізняються від міністерських політичних посад і від директорів департаментів, які виконують політичні рішення. Я з осені виходив з пропозиціями — або її ліквідувати, або конвертувати у кроссекторальну сферу суспільної консолідації з наділенням реальними повноваженнями і надання їй статусу політичної посади. Подібне міністерство зробити не можна, але потрібна взаємодія з багатьма інституціями влади. Уряд вирішив ліквідувати цю посаду. Проте якщо посаду запроваджено після експертного обговорення і суспільної дискусії, то скасували її в підкилимний спосіб — сам я два останні тижні був у відпустці за власний рахунок — збирав у Європі гроші для Добровольчого госпіталю ім. М. Пирогова.

В ухвалі про скасування немає жодної мотивації, і його додано до постанови уряду з переліком постанов Кабміну, які втратили чинність. Тут і духу немає нової якості політики.

— В фотоархіві «Дня» є ваша спільна з Петром Порошенком фотографія, на якій ви стоїте на тракторі на вул. Банковій 1 грудня 2013 року. Чи не допомогла вам така близькість до майбутнього президента у збереженні посади Урядового уповноваженого?

— Ні, не допомогла, бо всі глядачі сконцентровані на Порошенкові і мало хто знає, що за чоловік у білій футболці з червоним хрестом стоїть біля нього. Ця фотографія вистрілила лише раз — рік потому, коли вручали перші біопаспорти. Я скористався нагодою та вручив йому прохання від ПДМШ про допомогу. Я нагадав Президенту, що я — той самий чоловік, який стояв з ним поруч на тракторі. Тоді він загубив той лист. Я думаю, у наших урядовців пам’ять коротка і на фотографіях вони бачать лише себе. Але нічого страшного — я на той трактор ходив не для посад.

— Чи змінилися під впливом війни та агресивної російської пропаганди відносини між представниками різних національностей в Україні за час вашої роботи?

— Я робив все, що міг і набагато більше, ніж це передбачено посадою, щоб переконати, що в Україні йдеться про проект політичної нації, незалежно від культурних та релігійних уподобань, від мовних чи навіть історичних контекстів. Моєю метою було пояснити, що Україна — не націоналістичний, а політичний проект, і в цій ситуації будь-які альтернативи — це шлях у нікуди. Я намагався це доводити конкретними справами, навіть коли на це не було ресурсів. Якщо виникали гарячі точки, я власними ресурсами намагався дістатися туди і загасити їх. Такі точки були в Ізмаїлі ще за кілька місяців до скандально відомої «Бессарабської ради», коли СБУ ще не працювала; в Миколаєві, де обличчя неслов’янської національності намагалися зачислити до другого сорту; в Запоріжжі, де прокурор дозволяв собі обіцяти мерові купити квиток до Кореї. Саме таку реакцію, яка виходила радше з моїх переконань, було озвучено також урядом, для якого всі громадяни України рівні.

І я був чи не єдиним чиновником такого рівня, який після дев’яти місяців роботи публічно відзвітував про виконану роботу й отримав позитивні відгуки під час парламентських слухань, із рекомендаціями посилити мою посаду, надати їй статус політичної, а не ліквідувати. Тому причини скасування посади відомі лише тим, хто просував це рішення, а це радники прем’єра. Втім, уряд зробив свій вибір, і як він пояснюватиме це нацменшинам — варто поставити це питання Арсенію Петровичу.

— Що ви скажете про досвід взаємодії з державною системою протягом цих десяти місяців?

— Ми з системою працювали паралельно, оскільки інститут Уповноваженого не було вписано в загальну машинерію — я сам ставив перед собою завдання і шукав способи їх виконання. Але мої враження від «ходіння» в уряд — це була моя третя «ходка» — насправді стара система жива, вона одужує, почала відкидати «чужорідні тіла», і ознак реформування наразі не спостерігається. Як і раніше, домінують бюрократія, затягування, віра в папери, а не в дії — плюс низький рівень освіти й мізерна зарплатня. І ці симптоми проявляються навіть на рівні заступників міністрів, а це перші коліщата, які мають приводити систему в дію.

Люди, як я — з хорошою західною освітою, які відбулись у приватному секторі та працюють в уряді, роблять це, як казав Сорос на одній із зустрічей, на волонтерських засадах. Адже за 200 євро жоден адвокат працювати не буде — раніше в офісі я заробляв такі гроші за півгодини. Спочатку були стимули працювати в цій системі, але з часом вони зникають, адже система повертається у свій попередній стан, коли, за визначенням Дугласа Нортона, вона бере державну ренту — створює людям перешкоди, а потім бере з людей гроші за подолання цих перешкод.

Я відчуваю, що нові та незвичні для системи тренди — проактивна позиція, ініціативність, готовність шукати ресурси, обхід процедур з великою кількістю паперів, ставка на конкретні справи, а не на документи — викликали у неї природне відторгнення.

— То чого сьогодні не вистачає для зміни системи?

— Не вистачає контрсистемної сили, яка визначала б нову якість. Усі лідери нашої держави — це діти гнізда Леоніда Даниловича Кучми. За його часів вони розбагатіли, зробили кар’єру — вони плоть від плоті та кров від крові цієї системи. І якщо Кучма успадкував майновий комплекс СРСР і мав базу, на якій можна було працювати, то зараз це джерело пересохло. Тому я вважаю, що колапс системи — не за горами, бо реанімувати її без якісних змін неможливо.

— Останнім часом відбулося багато заяв та дій українських олігархів, які вкотре поставили під сумнів антиолігархічні заклики Революції Гідності. Минулого тижня в австрійському суді виступив Дмитро Фірташ. Тож чи можна сказати, що олігархічна система в Україні знов перемогла?

— Принципові відмінності між нинішнім періодом і часами Кравчука, Кучми, Ющенка та Януковича полягають у тому, що не президент стає олігархом, а олігарх став президентом. Тому певний баланс, який фігура президента встановлювала між олігархами, порушений. І олігархи намагатимуться об’єднуватися, щоб вибудувати систему захисту від бюрократичного апарату.

Чинна система розрахована на перерозподіл ресурсу, як це було за часів Кучми і як це залишалося за Януковича. Щоб держава вижила, потрібен не перерозподіл, а консолідація. І питання лише в тому, коли постане контреліта, яка зможе забезпечити нову парадигму розвитку держави — не на перерозподіл, а на консолідацію держави задля творення і захисту своєї незалежності. Цілком очевидно, що при владі в Україні тимчасові люди, адже вони не відповідають масштабам викликів часу, і ця тимчасовість може тягнутися доти, доки не з’явиться — або суспільство його не побачить — хтось адекватний, можливо, український Ататюрк чи де Голль. Але за цими людьми-символами стояли цілі команди, які були здатні щось змінювати.

Проте не слід вважати, що Майдан програв, адже він запобіг узурпації влади, але його зрілість дорівнювала лише тому, щоб зупинити відтворення путінського режиму в Україні. Майдан не містив контреліти, яка була у «Солідарності» в Польщі або в «Африканського національного конгресу» в ПАР і яка могла б запропонувати творчу альтернативну програму. Тому виграли ті, хто більш системний — олігархи і стара бюрократія, яких представляє Президент та прем’єр. І доки ми не виростемо, не виплекаємо нову контреліту — не просто яскравих особистостей, а команду, яка сповідує альтернативні цінності, — то годі чекати, що якийсь Майдан щось змінить. Поки що наші майдани запобігають, розбивають кригу, але вони не творчі.

Молоді політики, які, до речі, брали участь у круглих столах «Дня», отримали гарний урок на останніх парламентських виборах, що чудові люди поодинці не проходять. Політика — це командна гра, побудована не так на амбіціях, як на компромісах. І ми побачимо, чи зробили вони висновки перед місцевими виборами, які вимагають менших ресурсів. Якщо молоді сили, які не потрапили до парламенту, домовляться про створення єдиної команди, це зможе стати початком Третьої Української республіки як контрпроекту УРСР.