Сутінки великого керманича

Останній рік життя Сталіна мав усі прикмети кінця епохи. Здоров’я генералісимуса, якому в грудні 1951 року виповнилося 73 роки (офіційно вважалося, що 72), було вже дуже слабким. Позначалася напруга років терору і військових років, прагнення самому розв’язувати масу питань, а також недовіра до лікарів і звичка лікуватися дідівськими способами, на зразок червоного вина, лазні і трав.

Найважливіші питання державного життя не розв’язувалися місяцями, а то і роками. Через погане самопочуття Сталін працював із документами значно повільніше, ніж раніше. Ніхто, окрім Сталіна, ці питання розв’язати не міг, і нерозв’язаних питань накопичувалося все більше. Функціонування бюрократичної системи було значною мірою паралізоване. За свідченням наркома ВМФ адмірала Миколи Кузнєцова, «на наших очах відбувалося зниження активності Сталіна, і державний апарат працював все менш чітко. Існували тільки вмілі відписки. Відправлення паперів на адресу якого-небудь міністра формально знімало відповідальність із одного і не накладало її на іншого, і все затихало «до кращих часів». Всі розуміли, що в державі відбувається щось ненормальне. Утворився якийсь «центростоп», за словами самого Сталіна, але змінити стан справ ніхто не брався, та і не міг. Керівники міністерств почали пристосовуватися до такої безсистемної системи. Так тяглося до березня 1953 року...»

Проте Сталін за змогою продовжував всі основні напрями своєї політики, що визначилися ще до Другої світової війни. Ще до війни йшов досить інтенсивний процес витіснення з номенклатури євреїв та інших нетитульних народів — німців, фінів, поляків, латишів тощо, чиї держави перебували за межами СРСР. Але тоді євреї ще не були на першому місці як об’єкт репресій — пріоритет віддавався полякам, німцям, фінам та іншим іноземцям. А ось після Другої світової війни євреї як об’єкт репресій вийшли на перший план.

Тоді ті з них, хто пережив Голокост, залишилися чи не єдиною національною групою в СРСР, що мала чисельних родичів за кордоном, зокрема і в західних, «буржуазних» країнах. А згубного впливу дуже успішно загниваючого Заходу Сталін останніми роками життя боявся понад усе. Вцілілі солдати і офіцери Червоної армії, які повернулися з походу до Європи, принесли знання про куди культурніше і заможніше життя в тій же Німеччині, Польщі, Австрії, Угорщині в порівнянні з країною соціалізму, що переміг. Аби вони не дуже захоплювалися європейським життям і не підривали основи соціалізму, і була розв’язана кампанія боротьби з «підлабузництвом перед Заходом» і «безрідними космополітами». А космополітами, природно, виявилися євреї.

13 січня 1948 року видатний режисер і актор, голова Єврейського Антифашистського Комітету Соломон Міхоелс був убитий у Мінську співробітниками МДБ. Вбивство було інсценоване як нещасний випадок — наїзд вантажівки, але негайно поширилися чутки, що Міхоелса вбили. Аби перевести стрілки, МДБ само запустило чутки, що режисера вбили «польські фашисти» (ця версія звучала і на процесі ЄАК 1952 року). ЄАК був розпущений, а його керівників наприкінці 1948 — початку 1949 року заарештували. Але тільки 12 серпня 1952 року в підвалі Луб’янки було розстріляно 13 членів Єврейського Антифашистського Комітету: колишній голова Радінформбюро Соломон Лозовський, поети Ісаак Фефер, Лейба Квітко, Перец Маркіш, Давид Бергельсон, Давид Гофштейн, режисер Веніамін Зускін, редактори і перекладачі Радінформбюро і ЄАК Ілля Ватенберг, Емілія Теумін, Чайка Ватенберг-Островська, Леон Тальмі, історик Йосиф Юзефович, головлікар Боткінської лікарні Борис Шимеліович. До страти їх засудили 18 липня за «об’єднання єврейських націоналістів на боротьбу проти національної політики партії і Радянської держави» і «шпигунство на користь США».

Настільки тривалий термін між арештом і вироком пояснювався як «центростопом», так і тим, що після Другої світової війни Сталін значно понизив інтенсивність репресій і застосовував їх більш дозовано і точково, приурочуючи черговий політичний процес, тепер уже закритий, під чергову ідеологічну кампанію. Досвід 1930 років підказував, що на один процес недоцільно виводити більше 15—20 обвинувачених. Більше число осіб на лаві підсудних значно утруднювало створення хоча б трохи правдоподібного обвинувального висновку й ускладнювало ведення процесу. Зате матеріали вже закінчених процесів надалі допомагали вибудовувати звинувачення на нових процесах проти інших обвинувачених.

Судячи з усього, черговою жертвою мав стати В’ячеслав Молотов, який із початку 30-х років і аж до кінця Другої світової війни залишався другою людиною в державі після Сталіна. Проте потім його зірка закотилася. Це сталося не в останню чергу через наявність у В’ячеслава Михайловича дружини-єврейки, Поліни Жемчужиної. Після війни Сталін виключив її з партії, зняв з усіх постів і відправив у заслання. Молотова ж змусив із Поліною розлучитися і зняв із поста міністра закордонних справ. Важливо, що саме Молотову члени ЄАК адресували для передачі Сталіну проект створення єврейської автономії в Криму. Своєрідною відповіддю на цей проект і стало вбивство Міхоелса і подальший розгром ЄАК.

Але до Молотова, не виключено, на черговому політичному процесі збиралися підверстати ще двох членів Політбюро — Мікояна і Ворошилова. У них теж головним гріхом була наявність дружин-єврейок, через яких, як побоювався Сталін, старі соратники можуть піддатися згубному впливу «безрідних космополітів» і великій і жахливій організації «Джойнт». Ну а Каганович і сам був євреєм, до того ж мав брата Михайла Мойсейовича Кагановича, наркома авіапромисловості, який застрелився 1941 року після того, як його звинуватили в участі у фашистській змові. І саме на цю трійцю і на Молотова обрушився сталінський гнів на Жовтневому пленумі ЦК 1952 року, одразу після завершення XIX з’їзду партії, останнього за життя Йосифа Віссаріоновича. Він заявив: «Ми звільнили від обов’язків міністрів Молотова, Кагановича, Ворошилова та інших і замінили їх новими працівниками. Чому? На якій підставі? Робота міністра — це мужицька робота. Вона вимагає великих сил, конкретних знань і здоров’я. Ось чому ми звільнили деяких заслужених товаришів від займаних постів і призначили на їхнє місце нових, більш кваліфікованих, ініціативних працівників. Вони молоді люди, повні сил і енергії... Не можна не торкнутися неправильної поведінки деяких відомих політичних діячів, якщо ми говоримо про єдність у наших справах. Я маю на увазі товаришів Молотова і Мікояна.

Молотов — відданий нашій справі чоловік. Поклич, і, не сумніваюся, він, не вагаючись, віддасть життя за партію. Але не можна пройти позв його негідні вчинки. Товариш Молотов, наш міністр закордонних справ, перебуваючи під «шартрезом» на дипломатичному прийомі, дав згоду англійському послові видавати в нашій країні буржуазні газети і журнали. Чому? На якій підставі потрібно було давати таку згоду? То хіба не зрозуміло, що буржуазія — наш класовий ворог і поширювати буржуазний друк серед радянських людей — це, окрім шкоди, нічого не принесе. Такий неправильний крок, якщо його допустити, чинитиме шкідливий, негативний вплив на розуми і світогляд радянських людей, призведе до ослаблення нашої, комуністичної ідеології і посилення ідеології буржуазної. Це перша політична помилка товариша Молотова.

А чого варте пропозиція товариша Молотова передати Крим євреям? Це — груба помилка товариша Молотова. Для чого це йому було потрібно? Як це можна допустити? На якій підставі товариш Молотів висловив таку пропозицію? У нас є Єврейська автономія — Біробіджан. То хіба цього недостатньо? Нехай розвивається ця республіка. А товаришеві Молотову не слід бути адвокатом незаконних єврейських претензій на наш Радянський Крим. Це — друга політична помилка товариша Молотова. Товариш Молотов неправильно поводиться як член Політбюро. І ми категорично відхилили його надумані пропозиції.

Товариш Молотов так сильно поважає свою дружину, що не встигнемо ми ухвалити рішення Політбюро з того або іншого важливого політичного питання, як це швидко стає відомим товаришеві Жемчужиній. Виходить, неначе якась невидима нитка сполучає Політбюро з дружиною Молотова, Жемчужиною, і її друзями. А її оточують друзі, яким не можна довіряти. Зрозуміло, що така поведінка члена Політбюро недопустима.

Тепер про товариша Мікояна. Він, бачте, заперечує проти підвищення сільгоспподатку на селян. Хто він, наш Анастас Мікоян? Що йому тут не ясно?

Мужик — наш боржник. Із селянами у нас міцний союз. Ми закріпили за колгоспами навіки землю. Вони повинні віддавати покладений борг державі. Тому не можна погодитися з позицією товариша Мікояна.

А.І. Мікоян на трибуні виправдовується, посилаючись на деякі економічні розрахунки.

Сталін (перериваючи Мікояна): «Ось Мікоян — новоявлений Фрумкін. Бачите, він плутається сам і хоче заплутати нас в цьому зрозумілому, принциповому питанні».

В.М. Молотов на трибуні визнає свої помилки, виправдовується і переконує, що він був і залишається відданим учнем Сталіна.

Сталін (перериваючи Молотова): «Нісенітниця! Немає у мене жодних учнів. Всі ми учні великого Леніна».

А на закінчення Сталін попросив пленум звільнити його від обов’язків Генерального секретаря ЦК КПРС, мотивуючи це так: «Я вже старий. Паперів не читаю. Виберіть собі іншого секретаря».

Напевно, всі учасники Пленуму дивилися першу серію фільму Сергія Ейзенштейна «Іван Грозний». І тому прекрасно розуміли, яку небезпеку приховує для них царська хвороба. Присутній на Пленумі Костянтин Симонов згадував: «Сталін, стоячи на трибуні і дивлячись у зал, заговорив про свою старість і про те, що не в змозі виконувати всі ті обов’язки, які йому доручені. Він може продовжувати нести свої обов’язки Голови Ради Міністрів, може виконувати свої обов’язки, ведучи, як і раніше, засідання Політбюро, але він більше не в змозі як Генеральний секретар вести ще й засідання Секретаріату ЦК. Тому від цієї своєї останньої посади він просить його звільнити, ушанувати його прохання. Сталін, кажучи ці слова, дивився на зал, а ззаду нього сиділо Політбюро і стояв за столом Маленков, який, поки Сталін говорив, вів засідання. І на обличчі Маленкова я побачив жахливий вираз — не те щоб переляку, ні, не переляку, — а вираз, який може бути у людини, яка ясніше за інших... усвідомила ту смертельну небезпеку, яка нависла у всіх над головами і яку ще не усвідомили інші: не можна погоджуватися на це прохання товариша Сталіна, не можна погоджуватися, аби він склав із себе ось це одне, останнє з трьох своїх повноважень, не можна. Обличчя Маленкова, його жести, його виразно здійняті руки були прямим благанням до всіх присутніх негайно і рішуче відмовити Сталіну в його проханні. І тоді, заглушаючи слова, що пролунали вже із-за спини Сталіна: «Ні, просимо залишитися!..» — зал загудів словами: «Ні! Не можна! Просимо залишитися! Просимо узяти своє прохання назад!». Зал щось зрозумів і, можливо, в більшості зрозумів раніше, ніж я».

Зрозуміло, лише на такий результат Сталін і розраховував, інакше довелося б розстріляти весь склад пленуму. Хоча, напевно, тієї миті Йосиф Віссаріонович почувався вже не дуже добре.

На XIX з’їзді Політбюро було перетворене на Президію ЦК, склад якої був значно розширений. Само по собі це було ознакою грізною. Разом із старими членами Політбюро в ній опинилися і їхні молоді потенційні наступники — чітка ознака того, що місця, займані «старими», скоро звільняться. А як звільняються місця у вищому партійному керівництві, і старі, і нові члени Політбюро добре засвоїли ще в 30-і роки. Жовтневий Пленум вибрав для оперативного керівництва Бюро Президії ЦК в складі: Л.П. Берія, М.О. Булганін, К.Є. Ворошилов, Л.М. Каганович, Г.М. Маленков, М.Г. Первухін, М.3. Сабуров, Й.В. Сталін, М.С. Хрущов. Здавалося б, перед нами повне торжество партійної демократії. До складу найвищого партійного органу знов увійшли двоє з чотирьох керівників, підданих Сталіним жорсткій і образливій критиці. Проте окрім дев’яти членів Бюро Сталін виділив ще і вузьку керівну п’ятірку, куди, окрім нього самого, увійшли тільки Берія, Булганін, Маленков і Хрущов. Таким чином, для позірної змови, з точки зору пропаганди, картина складалася майже ідеальна. Вороги потрапили у саму верхівку партії, і тільки пильність товариша Сталіна допомогла їх вчасно викрити.

«Правда» 13 січня 1953 року повідомила про арешт «групи лікарів-шкідників». Після цього країною прокотилася масована кампанія проти «підлих шпигунів і вбивць у білих халатах» з явним антисемітським ухилом. Масовий психоз дійшов до того, що люди боялися звертатися до лікарів, особливо якщо лікарі були євреями. Хоча серед арештованих лікарів, які так або інакше мали відношення до лікувально-санітарного управління Кремля і обслуговували вищих осіб держави, було немало чистокровних росіян, на зразок колишнього начальника Ліксанупра П.І. Єгорова, лікаря Сталіна В.М. Виноградова, проте в пропаганді тиск було зроблено на осіб із єврейськими прізвищами, яких серед заарештованих була більшість. Процес «лікарів-шкідників» Сталін збирався зробити стержнем масштабної антиєврейської кампанії, перетворити на політичний процес за зразком процесів 30-х років, з притягненням до суду членів Президії ЦК.

Вже в січні 1953 року П.С. Жемчужину доставили на Луб’янку з Кустанайської області, де вона перебувала в засланні. Судячи з низки ознак, готувався черговий процес щодо звинувачення в «єврейському буржуазному націоналізмі» і шпигунстві, до якого збиралися прив’язати і «справу лікарів», і дружину Молотова, і самого Молотова, а також Мікояна, Ворошилова і Кагановича. Головним звинуваченням, окрім потурання «єврейському буржуазному націоналізму» і спроби віддати євреям Крим, мав бути намір на теракт проти Сталіна та інших керівників партії й уряду за допомогою «лікарів-шкідників», які вже залікували на смерть товариша Жданова. До речі, Жданова вони дійсно залікували, не діагностувавши йому інфаркт, як визнав Виноградов у листі Берії вже після смерті Сталіна. Але тут позначився не злий намір, а низький рівень «паркетної» кремлівської медицини. Сталін, однак, міг побоюватися, що хтось із потенційних наступників може увійти у змову з кремлівськими медиками, аби прискорити його кончину, і вважав за краще поміняти їх, та ще й з користю для справи, вивівши лікарів, які проштрафилися, на політичний процес. І тільки смерть генералісимуса зупинила підготовку процесу.

Судячи з усього, Сталін бачив як своїх наступників дуумвірат Маленкова і Хрущова. У жовтні 1952 року після XIX з’їзду партії Хрущов увійшов до складу «керівної п’ятірки» Президії ЦК разом зі Сталіним, Маленковим, Берією і Булганіним. Фактично Сталін поступово віддавав під контроль Хрущова партійний апарат, зокрема і найважливішу при будь-якій боротьбі за владу Московську парторганізацію. Впадає в очі, що у складі «п’ятірки» опинився також близький до Хрущова в той момент Булганін, що давало Хрущову істотну перевагу, якби після смерті Сталіна «п’ятірка» перетворилася б на «четвірку», особливо з урахуванням того, що Булганін безпосередньо займався військовим і військово-морським міністерствами. Берія ж, у свою чергу, вважався близьким до Маленкова і міг би займатися органами держбезпеки. Крім того, Йосиф Віссаріонович, безперечно, враховував, що з усіх керівників тільки Микита Сергійович володів ораторським даром і певною харизмою, хоча й говорив не завжди грамотно.

Коли 1924 року розгорнулася боротьба за владу після смерті Леніна, відсутність ораторських даних Сталіну з лишком замінив контроль над партапаратом. У сталінський же час жоден із можливих наступників, включно з Хрущовим, не володів тією мірою контролю над партійними структурами, яка була у самого Сталіна 1924 року. Тому ораторські якості для переконання партійців середньої ланки сталінському спадкоємцеві могли все ж знадобитися. І, звичайно ж, Сталін мав на увазі, що з чотирьох вищих керівників Микита Сергійович був найкривавішим, перевершуючи за числом жертв навіть професійного чекіста Берію. І сподівався, що Микита Сергійович ніколи не посміє засудити дорогого вождя і вчителя за терор. І розраховував йому і Маленкову передати країну. Він сподівався, що вольовий і харизматичний, але необтяжений освітою Хрущов добре доповнюватиме слабовільного і позбавленого харизми апаратника і досить освіченого технократа Маленкова.

Але тут генералісимус помилився. Хрущов і сталінський культ, і сталінські злочини благополучно розвінчав, не забувши створити свій власний культ, начисто забувши при цьому про власні злочини. А незабаром і Маленкова з’їв. Щоправда, за сім років його самого благополучно з’їв Леонід Брежнєв, вперше обраний у Президію ЦК якраз на Жовтневому пленумі 1952 року. Але це вже зовсім інша історія.

Часто задаються питанням: якби Сталін прожив ще рік-два, чи не відбулася б за процесом «лікарів-шкідників» масова депортація євреїв кудись до Сибіру і чи не була вся ця затія підготовкою до Третьої світової війни? Думається, в депортації євреїв у Сталіна просто не було потреби. Затія ця була украй дорогою і навряд чи здійсненною, враховуючи дисперсне розселення радянських євреїв. Він збирався тільки почистити від них вищу партійно-господарську номенклатуру, армію, органи держбезпеки. І щодо можливості нової світової війни є великі сумніви. До початку 1953 року у війні в Кореї позначилася позиційна безвихідь. Мільйони китайських добровольців не змогли завалити американців трупами. І тим більше цього не зробила б Червона армія, чиї ресурси після кровопролитної Другої світової були на порядок менші, ніж у китайської армії. А ось можливість ядерного і термоядерного шантажу Європи з боку Сталіна виключити не можна, особливо після того, як 1953 року у нього з’явилася б готова до бою термоядерна зброя.