Зірка з Коломиї

До 100-річчя від дня народження видатного українського актора, режисера і кіноактора Василя Симчича, на кошти Коломийського драмтеатру ім. І. Озаркевича, Марія Ігнатюк видала книжку «Безсмертя Беркута» (Івано-Франківськ, ЛІК, 2015р.).

У книжці, багатій на фотоілюстративний матеріал, серед фотографій, зроблених колись давно самим Василем Симчичем, одна, на якій стоїть маленька дівчинка — Марійка Ігнатюк, нині доцент Прикарпатського національного університету. Можливо, саме це, зараз унікальне, фото стало для автора поштовхом для дослідження творчості видатного земляка.

У передмові «Харизма таланту Василя Симчича» директор Коломийського драмтеатру ім. І. Озаркевича Дмитро Чиборак емоційно представляє яскраве й багатогранне життя Карпатського Беркута, тісно пов’язане з діяльністю театру, який став головним і у долі Чиборака. Він наголошує, що талант і творчий злет Василя Симчича «сягнули набагато ширших і вищих обріїв і стали надбанням всієї української нації, її золотим фондом і нетлінною скарбницею національної культурної спадщини».

Василь Симчич працював у Коломийському театрі із 1944 до 1962 року актором, із 1953 року на перший план вийшла його режисерська робота. Після закриття театру в Коломиї 1962 р., завдяки ентузіазмові Василя Ілліча при міському Будинку культури виник Народний театр, який він очолив.

Марія Ігнатюк розпочинає свою розповідь: «Він був Митцем від Бога, вважав себе щасливою людиною, бо був березуном, мав змогу пити трунок березівських пісень, звичаїв, що ґрунтуються на високій шляхетності і взаємоповазі до ближнього, втрачав голову у запальних гуцулці чи аркані. І, коли дар від Бога доповнюється одухотвореним середовищем, в якому виростає людина, іскра таланту розгортається яскравим життєдайним полум’ям».

Школа, коломийська гімназія, захоплення мистецтвом і нарешті професійний пересувний Театр «Заграва», під керівництвом Володимира Блавацького, де 1936 р. Симчич дебютував у невеличкій ролі Комірника в комедії «Муравлі» Г. Меріям-Лужницького. В юнака було багато талантів, він «грав на гітарі, мандоліні, фортепіано, добре співав, був художником-графіком, фотографом-художником...» Та до театру була ще й громадська діяльність, і педагогічна робота, активність на культурно-освітній ниві, перші спроби режисерської творчості.

 Автор робить екскурс в історію виникнення Коломийського театру, розповідає про тло духовного й світського життя міста, про знакові для театрального мистецтва постаті священика Івана Озаркевича та актора-самородка Алоїса Лейтнера. Саме за їхньої участі 1848 року й виник перший Національний професійний театр у Західній Україні, а першою виставою стала адаптована Іваном Озаркевичем до галицького колориту відома п’єса «Наталка Полтавка» І. Котляревського. У галицькому варіанті вона називалася «Дівка на виданню, або На милування нема силування»  і викликала неабияку зацікавленість глядачів.

У театр з такими славними традиціями 1944 р. прийшов Василь Симчич. Дебютною стала роль Панаса з драми «Наймичка» І. Тобілевича. Партнеркою актора була Оксана Затварська, «яка впродовж 50 — 60-х років ХХ ст. буде його незмінною і найкращою сценічною партнеркою. А їхній постійний акторський дует — окрасою галицького театрального мистецтва».

Згадує М. Ігнатюк трагічний момент з життя Василя Симчича, який був активним учасником націоналістичного руху. Заарештований органами НКВС 1947 року, Симчич перебував у тюрмі кілька місяців, зумів врятуватися, коли йому й усім в’язням ввели тифозну отруту, ...а відновивши здоров’я, Симчич продовжує роботу в театрі. Дослідниця аналізує зіграні ролі, зупиняючись на найулюбленішому творі — «Тіні забутих предків». Саме ця безсмертна проза Коцюбинського стала визначною постановкою Симчича на коломийській сцені. Тодішній головний режисер Коломийського театру Андрій Семененко згадував: «Кращою виставою за мій час перебування на коломийській землі була «Тіні забутих предків», яка здійснена набагато раніше, ніж фільм Параджанова... Глядач приходив по кілька разів дивитися це поетичне чудо в маленькому провінційному містечку, адже Коломию кожен гуцул чи бойко вважає своєю столицею... Розголос про «Тіні» пішов на всі Карпати. І коли б Василь Симчич поставив тільки цю одну виставу, його ім’я має стояти поряд з Параджановим, адже ще й тому, що цей твір здійснився першим у Коломиї».

Зі сторінок книжки постає могутня, потужна особистість митця, громадянина своєї батьківщини, талановитого актора, що прославляв Україну й поза її межами.

У книжці описана історія закриття Коломийського театру, спричинена наказом Міністерства культури з Москви... Проте у Василя Ілліча вистачило сил пережити удар, і він спрямовує свої творчі зусилля на організацію й плідну діяльність Народного театру. Із того самодіяльного колективу виросло багато професіональних акторів.

Значний розділ книжки присвячено Симчичу — кіноактору. Він знявся у 24 фільмах, працював з видатними кінорежисерами у картинах, що увійшли у золотий фонд кінематографічної культури: «Іван Франко», «Білий птах з чорною відзнакою», «Захар Беркут», «Камінний хрест», «Пропала грамота», «Потоп», «Табір іде в небо», «Мій ласкавий та ніжний звір».

Цікаво сформований розділ «Біографія В. Симчича мовою світлин», де візуально можна простежити хронологію життя й творчості, побачити, яким був Карпатський Беркут у різні роки, хто був поруч з ним, кого любив, з ким товаришував, у яких виставах та фільмах грав.

Окремі сторінки присвячено продовжувачу справи батька — Зіновію Симчичу — провідному актору Коломийського театру ім. І. Озаркевича. Він, зрощений талантом і настановами батька, гідно несе славу свого роду.

У карпатському краю бережуть пам’ять про земляка. Існує скульптурний барельєф на фасаді школи у Середньому Березові, на батьківщині актора. Фасад рідного театру також прикрашає барельєф Василя Симчича. Книжка «Безсмертя Беркута» поповнила скарбницю шани і пам’яті про видатного митця.