Зооказка

Змішення реального й вигаданого і є грою розуму, що прикрасить прогулянку, звільнить від нав’язливих, пафосних міркувань про сенс, який автор вклав у вираз очей кам’яного звіра, про те, чи зумів архітектор настроєво виразити свою або господарську фантазію, або окреслити образ якось особливо по-філософськи. Це — хліб дослідників, а ми — гурмани, і у великій кількості спеції прискіпливого менторства можуть і натомити. До чого підшкірна анатомія, потрібна фантазія лише своя, а вона жадає натурального сприйняття, та й усе закодоване, або здебільшого все, в скульптурах звірів на старовинних фасадах, є по-житейському близьким, і головне бажання очевидне — уберегти гніздо від біди, пристріту, бідності, стихійних потрясінь, втрат. Ми не карамелізуємося на якійсь чітко вивіреній програмі, просто обрали для себе приємний, енергетично не знеструмлений день. Зустрінемо що-небудь вампіричне — відчуємо, але це не мета. Must have для туриста — настрій, тоді й саме життя посуне назустріч, ваблячи маревом образного одкровення.

РОЗПОВІДАЮЧИ ПРО ЗОБРАЖЕННЯ РІЗНОМАНІТНИХ ПРЕДСТАВНИКІВ ТВАРИННОГО СВІТУ В ОЗДОБЛЕННІ СТАРИХ КИЇВСЬКИХ СПОРУД, ПОЧАТИ ТРЕБА З БУДИНКУ АРХІТЕКТОРА ВЛАДИСЛАВА ГОРОДЕЦЬКОГО НА ВУЛ. БАНКОВІЙ. БУДІВНИЦТВО БУЛО ЗАКІНЧЕНО 1903 РОКУ, І НЕВДОВЗІ З’ЯВИЛАСЯ ПОШТІВКА, ЯКУ ВИ БАЧИТЕ (ЛІВОРУЧ). СЛІД ВІДЗНАЧИТИ НЕ ЛИШЕ УНІКАЛЬНІСТЬ ІНЖЕНЕРНОГО РІШЕННЯ — СПОРУДУ БУЛО «ВПИСАНО» У НАДЗВИЧАЙНО КРУТИЙ ОБРИВЧАСТИЙ СХИЛ. ДО СЬОГОДНІ ВРАЖАЄ ТАЛАНТ ХУДОЖНИКА ЕЛІО САЛЯ, ЯКИЙ ПРИКРАСИВ БУДИНОК ВИШУКАНИМИ ЗОБРАЖЕННЯМИ...

На перше побачення, як і годиться, запросила найулюбленіших — грифонів із вулиці Городецького. Колись, під час найпершої зустрічі, їх просто не відзначила. Газетне репортерство — процес динамічний, і зосереджуєшся лише на сьогоднішній, тобто тодішній, меті — розповісти про ковалів, які тут 1986 року відновили шляпу воріт за давніми ескізами, залишивши без змін усе мереживо, вплівши, як було й задумано, дату їх народження — 1904. До газетного репортажу увійшло й фото Сергія П’ятерикова, на якому усміхнені ковалі виглядають з овалу дивного верху брами. Так от майже над ними сидять два сильні, дужі грифони, казково-легко поєднавши в собі тіло лева, а голову й крила орла. Тоді, скоріш за все, поквапно зиркнула на них, подумала, що до цього ще повернуся. От і повернулася — вони ж мене чекали, що для них десятиліття. Отже, почуття — взаємні, і тепер у нас склалися стосунки. Трапляється, довіряю їм щось дуже своє, шукаючи схвалення й розуміння. Люди, які посадили сюди звірів-символів, уже давно, закінчивши свої земні справи, пішли, а вони, й решта братства по місії, продовжують жити й зберігати їхні спогади й оберігати, схоже, вже всіх нас, так би мовити спадково. Мить, виділена з вічного ділового пресування для споглядання, незвичайно підживлює, от і освідчуюся своїм грифонам частенько. Хоч би не переборщити, промайнула ненова жіноча думка. Утім, тепла вистачає і для двох лебедів на Тургенєвській. Вони чомусь стоять під самим дахом чарівного старовинного будинку на повний зріст, обернувшись один до одного. У них, цих зовсім не пташиних, олюднених позах, відчувається така відвага, що закинувши голову можна дивитися й дивитися. Може, давнішньому господареві дуже хотілося, щоб у його будинку закріпилися довірчі, рівні й близькі стосунки, що збагачують кохання, от і вийшло, що лебеді не звично-мармеладно пестяться, а заряджені на передчуття нової далечіні.

ЯКОЇ ТІЛЬКИ ЗВІРИНИ НЕ ПОБАЧИШ НА ФАСАДАХ КИЇВСЬКИХ БУДИНКІВ...

З відомими кішками, схожими на лубкові скарбнички, зустрічалася багато разів. Упевнена, що вікно нижнього поверху будинку на Гоголівській, зведеного за проектом інженера Володимира Безсмертного 1909 року (тоді він був прибутковим будинком), настільки вишукане й самодостатнє ще й тому, що охороняється цими двома кокетками. Вони, думаю, коли ніхто не чує, муркочуть тут скільки заманеться й допомагають комусь знайти вихід. Якби у Володимира Висоцького поруч був такий тихий звір, він і не відчув би відчаю, який висловив особливо лаконічним одкровенням: «Ищу я выход из ворот, но его нет, есть только вход. И то — не тот».

МІФОЛОГІЧНІ ДРАКОНЧИКИ, ГРИФОНЧИКИ, ГАРГУЛ’Ї — ТЕЖ НЕОДМІННІ ПЕРСОНАЖІ АРХІТЕКТУРНОГО ОЗДОБЛЕННЯ КИЄВА

У Києві величезна кількість левів на старих фасадах — злих і похмурих, беззубих і вищирених, комічних і простакуватих. Вони, за традицією, розташовувалися завжди у вразливих місцях — вікнах, воротах, дверях, димарях, коминах. Причому самка — ліворуч, а самець — праворуч. Домочадці вірили, що кам’яні звірі захищають від злих помислів і відкривають шлях добру. Щоправда, мій улюблений лев живе зовсім не на фасаді, а в таємничому парку на вулиці Герцена, в атмосфері, вільній від надокучливої строкатості, у вигляді нагромадження своєрідних архітектурних ялинкових прикрас. Йому дісталися від автора такі розумні стражденні очі, що портрет лева повісила удома. Тепер страждаємо разом, так набагато веселіше.

ПОГОДЬТЕСЯ, ТАКІ ТВАРИНКИ ЧУДОВО ПРИКРАШАЮТЬ МІСТО

Риби (найвища мудрість), собаки (вірність), дракончики (ясновидці істини), змії (зцілення, хитрість, мудрість), кажани (хоч як це дивно, добродушність), птахи (що приносять звістку богів), зайці (заможність), кінь (родючість, материнство) — усе це вплели люди в оформлення фасадів, пристрасно прагнучи допомоги від оберегів-звірів. Нехай і наївно, але ж віра навіть у такі простодушні символи комусь, напевно, допомогла. І річ найшвидше в тому, що сім’я, обираючи звіра для фасаду, вже любила його живий прототип. Може, ті ж кіт, собака або кінь й оживали в скульптурах ніби в їхню пам’ять. Виходить, усе по-справжньому, щирі почуття й бажання ніби закарбовувалися в контурі, позі, погляді. Промайнула думка — не настільки вже й важливі точні адреси, шукайте самі своїх звірів і, звісно, не лише в гороскопах. Подаруєте собі відчуття першовідкривача — воно найсоковитіше.

Коли ми зустрінемося, знову шукатимемо чогось, що надихає, але не безстатевого, а що чітко позначає красу різниці у сприйнятті. Це й створює об’єм.

Щоправда, шукаємо ми його все життя.