У безодні слів...

У історії незалежної України було чимало випадків, коли, здавалося б, активне обговорення важливих проблем призводило не до зростання, а до згасання інтересу до них. Багатослівність, нескінченні дебати без щонайменших практичних зрушень викликали не ентузіазм, а скептицизм і апатію. Нас уже нудить від усіх цих розмов про боротьбу з корупцією. Тут намітилася пряма залежність: чим більше корупцію гучно проклинають з високих трибун, тим більше її стає. А при справжньому викоріненні цього зла все дуже просто: арешти, суди, вироки, конфіскація неправедним шляхом нажитого добра. І чим голосніше будуть прізвища фігурантів, тим краще. А якщо всього цього немає, отже, й ніякої боротьби немає, а є черговий зухвалий обман публіки.

Не знаю, як у цьому контексті оцінювати Одеський форум, де в ролі антикорупційного Зевса, що вергає словесні блискавки в корупціонерів, виступав голова Одеської обласної держадміністрації Михаїл Саакашвілі. Саме його полум’яні промови обговорювали в студії Савіка Шустера. Утім, є обгрунтовані підозри, що тут черговий струс повітря, небагатий ніякими практичними наслідками. Антон Геращенко намагався дезавуювати звинувачення Саакашвілі проти прем’єра Яценюка, виправдовуючи главу уряду тим, що він зв’язаний по руках і ногах міністрами, яких йому нав’язав «Блок Петра Порошенка». Нічого Яценюк не може зробити і в енергетичній сфері, оскільки відповідний шеф відомства пан Демчишин теж рекомендований БПП. А всі претензії до прем’єра Геращенко порадив розслідувати через знов створені антикорупційні структури, яким, до речі, поки абсолютно нічим хвалитися. Їх наплодили у великій кількості, морочили голову суспільству понад рік, але коли вони нарешті почнуть хоч скільки-небудь продуктивно діяти, невідомо.

ДУАЛІЗМ ВЛАДИ

А всі ці проблеми довкола Яценюка й Порошенка пов’язані з одним надзвичайно негативним явищем у нашій політичній системі: усі роки незалежності ми спостерігаємо дуалізм президентської і прем’єрської влади. Можна назвати хоч одну правлячу пару, в якій би не було конфліктів?

Відмінності були лише в рівні конфліктності. Більш-менш спокійний варіант був видимим, коли прем’єр був порожнім місцем, «ні риба ні м’ясо». А коли сильна особистість — війна. Воював прем’єр Кучма з президентом Кравчуком, прем’єр Тимошенко з президентом Ющенком, ну а сьогодні Яценюк з Порошенком. На такому тлі дуже сумнівними виглядають достоїнства парламентської республіки в Україні: глава Кабміну киває на резидента, президент на прем’єра, відповідальності ніхто на себе брати не хоче, результати безладу очевидні, й вони вельми невтішні. А якщо ще подивитися на моральне обличчя й професіоналізм депутатського корпусу, стає зовсім невесело. Може, є сенс придивитися до формату президентської республіки американського зразка, де глава держави є і главою уряду й відповідає за результати його діяльності? Що ж до страху перед узурпацією й диктатурою, то є чимало прикладів встановлення такої саме в парламентській, а не президентській республіці.

УСПІХИ «НОВИХ»

На ICTV у Куликова у «Свободі слова» чарівна грузинка, що очолила українську поліцію, розповідала, пересипаючи свою російську мову англійськими слівцями (можна було б уже українськими), як усе чудово в її відомстві. Щоправда, про те, що в Кривому Розі її підлеглий, шеф місцевої поліції, побив ветерана АТО, вона нічого не повідомила. Напевно, не знала.

Не почули ми й про те, якими є успіхи «нових» у реальній боротьбі зі злочинністю й у забезпеченні громадського порядку. Та й з селекцією в поліції, мабуть, не все ідеально. Адже було вже кілька випадків, коли в новій поліції опинялися українофоби, прибічники Януковича й «русского мира». Після масової зради співробітників МВС на Донбасі і в Криму питання про політичну лояльність особового складу силових структур до Української держави стає вирішальним.

На телеканалі «Еспресо-tv» журналіст Антон Борковський розмовляв з відомим письменником Василем Шкляром, який пропагував свої відомі тези про відмову від деяких українських територій, зокрема від Криму й Донбасу. Письменник Шкляр є яскравим представником української геополітичної містечковості, хуторянства, які так подобаються російським «вчителям» України. Ця ідейна течія вимагає від своїх адептів бачити не далі рідного села, у найкращому разі — повіту. Письменник заявив: «Навіщо мені цей русифікований Крим?» Цікаво, чи багато він знає про Крим, окрім банальних туристичних штампів? Не знаю, наскільки багато особисто він (разом зі своїми однодумцями) зробив за 22 роки, відпущених історією, щоб у Криму стало більше українського? Російська пропаганда в унісон з такими діячами в нашій країні багато років співала, що в Криму немає ніякої України й ніколи не було. Спрацювало (зокрема й на вищих поверхах «київської влади»). Завзяті пропагандисти почали говорити, що й у всій «Новоросії» (від Одеси до Маріуполя) нічого українського немає. Але відібрати, слава богу, не змогли. А якби вдалося, взялися б з тим же репертуаром за решту України.

У даному випадку ми маємо справу з проповіддю, так званою VITA MINIMA — зведенням усіх українських амбіцій до абсолютного мізеру. Свого часу автономіст і федераліст Михайло Драгоманов написав пісню, де були такі слова: «Гей, українець просить немного».

Представник іншого напрямку Дмитро Донцов відповів йому в тому дусі, що не просить, а вимагає, й не небагато, а все й негайно.

Гасло Донцова — це програма здорової нації-переможниці, а в Драгоманова — вічне політичне жебрацтво й капітулянство, коли вважають за краще йти шляхом найменшого опору, відмовляючись від боротьби, від жорсткого протистояння. З такою психологією можна не лише Крим, а й оспіваний письменником Шкляром Холодний Яр втратити.

І не треба нашим письменникам підігравати кремлівським «пропагандонам», духовно роззброюючи нашу націю, навіваючи їй комплекс неповноцінності, слабкості, неудачливості. Не слід обмеженим регіоналізмом підміняти українську соборну свідомість, що лише й творить потужний, єдиний народ. У Шкляра все неминуче зведеться до того, щоб стати на околиці рідного села й стояти на смерть. Але якщо б’єшся лише за своє село, то не захистиш і свого села.

Крим — український. Донбас — український. А нашим інтелігентам-капітулянтам треба було б піднестися до мудрості випробуваної життям політичної максими: «Українська Самостійна Соборна Держава» (ключове слово тут для нас — соборна). Та й ті люди, які стверджували: «Україна від Сяну до Дону» (так і в нашому Гімні, між іншим!) або «Одна єдина велика Україна від Карпатських гір аж по Кавказькі!», — були не дурніші за наших сучасних письменників. VITA MINIMA — це життєва стратегія підневільних народів. Але чим менше вимагаємо, тим менше й отримаємо. VITA MAXIMA — стратегія сильних націй.

Чим більше ми геополітично самообмежуватимемося (сьогодні символом такого самообмеження виступає Мінський процес), тим більше ризикуватимемо втратити все.

На жаль, керівництво України відмовилося внести до переговорного пакету в Мінську Крим. А це означає, що Росія перестане бути агресором, коли піде з Донбасу. Але не піде з Криму. Здавши півострів один раз, влада здає його й другий.