Сповіді терориста і телешоу

Остання прем’єра Національного театру ім. І Франка на Камерній сцені — «Летючий Голландець» за мотивами роману «Вцілілий» американця українського походження Чака Палагнюка (Паланика) викликала резонанс у критиків. Це режисерський дебют Олексія Кітеля, він же автор ідеї та сценограф. Оригінальну адаптацію прози здійснив молодий драматург Павло Ар’є, а українську версію — Неда Неждана.

Всі ролі виконують чотири актори, особливо складні партитури — у виконавця головного героя (Каспар Хейнз) Дмитра Чернова і Вадима Полікарпова, який втілює всіх інших персонажів, особливий у кожній масці (Адам Хейнз, Ведучий, Пілот, Поліцейський). Їх органічно доповнюють жінки — Анна Топчій (кохана Іда Холліс) та Анастасія Добриніна (психолог Еліс Мірекл) — абсолютно різні за образом і стилем гри.

Дійство поєднує в собі театр і відео на екрані, яке іноді ілюструє, але здебільшого пропонує цікаві візуальні асоціації. Саме театральне дійство також створює різні реальності.

Перша — салон літака, на який чекає катастрофа, а «пасажири» слухають історію з «чорного ящика» (насправді це куля, яка висить на сцені) — сповідь терориста. Особливість ігрової ситуації, що до цього «Летючого Голландця» запрошують глядачів. І навіть дивні крісла на сцені нагадують водночас і транспортні сидіння, і своєрідні кокони, в які ховаються герої. Але чи ці схованки не самообман? Адже в нашому світі, де війна захоплює дедалі більше територій, а теракти поширюються ще з більшою швидкістю, зростають шанси опинитися в ролі вбитого «просто так».

Друга гра дійства — більш звична для глядачів — арена телешоу. Тут головний герой виступає в ролі гостя — «останнього вцілілого» з комуни релігійних фанатиків, що вчинили масові самогубства. Арена, яка потім перетворюється на своєрідну «дибу» для героя. Ігри постійно міняються, і в якій ролі може опинитися глядач — за екраном чи в епіцентрі катастрофи, — невідомо.

Напевно, головне питання вистави — «Чому»? Чому звичайні спокійні люди починають убивати — не з особистої помсти, не заради виживання чи грошей, а просто так? Здавалося б, психологія фанатиків-сектантів — занадто екзотичний випадок. Але якщо зануритися глибше, відкриваємо механізми, які об’єднують її з нашою ситуацією терористичної війни. Два брати — Адам і Каспар — два погляди на свободу. Адам сприймає цей закритий простір комуни як світ рабства, маніпульованого священиками, і руйнує його. Каспар — як утрачений рай, де все було зрозуміло і гармонійно, де він мав свою місію. Тепер «на свободі» він, по суті, ніхто, упосліджений прибиральник, і, може, тому починає мстити цьому світу за зруйнований рай і знищені ілюзії. Вбивати «просто так». Адже тут він знову набуває місії — таємного вершителя доль, навіть посягає на роль Бога...

Чи не нагадує нам цей світ маленької комуни систему «совка»? Чи не подібна психологія рухає терористами? Зрештою, чи не ці «струни душі» нині використовують у жорстокій какофонії війни ідеологи «Новоросії»? Вистава не дає відповідей на ці запитання, але примушує глядачів замислитись. І не тільки нас. Зовсім нещодавно парижани спокійно дивилися на акції українців діаспори чи сірійських біженців... та після терактів у Франції їхнє відчуття світу, вочевидь, дуже змінилося.

У фіналі постановки схематичні рухи стюардес, які показують, що потрібно робити під час аварії, перетворені режисером на своєрідний шаманський танець заклинання від нещастя. Ритуал, який насправді майже ніколи не рятує, але механічно повторюється щораз. Як уберегтися від катастрофи? Питання, яке щемливо зависає після вистави. Може, всі ми пасажири «Летючого Голландця», який прямує у тривожне майбутнє...