Дослідник Божою милістю

Дорога Ларисо Олексіївно!

Я тривалий час працював в «Радянській Україні», а згодом — у «Демократичній Україні». Десять років перебував у команді Івана Васильовича Сподаренка. Якось на його ювілеї зустрівся з Вами, з радістю довідався від нині вже незабутнього Івана Васильовича, що родом Ви з Волині. Я також волинянин — народився між Кременцем — Острогом, а це Велика Волинь. Радію за вашу газету. Оце і є справжнє загальнонаціональне українське видання! «День» уже дозрів до того, щоб називатися першою газетою України. Шана Вам (пишу це від чистого й щирого серця)! Наважився надіслати Вам свій твір про видатного дослідника Миколу Архиповича Шудрю, який, на жаль, 27 березня пішов у інші, кращі світи.

У ЦАРИНІ ЙОГО ЗАЦІКАВЛЕНЬ — ВАСИЛЬ СИМОНЕНКО...

Щороку на Різдвяні свята, а вони збігаються з днем народження мого давнього й щирого друга, широко знаного в Україні пошуковця, письменника й журналіста, кінодраматурга й перекладача Миколи Архиповича Шудрі, я дарую йому відривні календарі. Так було й нинішнього Різдва. Подарунки мої простенькі, та іменинник (а йому цьогоріч виповнилося 77) завжди якось по-дитинному радів їм й одразу ж брався їх гортати. Погляд митця враз зупиняється на листочку — 8 січня. По хвилі мовчанки він якось вивищено мовив: «То — особливий для нас день. Він подарував нам Василя Симоненка. Оце Поет! Такі народжуються рідко! Шкода, що його лебедина пісня обірвалась так рано...»

Знаючи Шудрю-викладача ще зі студентських літ, нагадую йому про щасливий збіг його біографії з біографією автора знаменитої збірки «Тиша і грім», яка в далекі шістдесяті сколихнула Україну. Обидва народилися одного року, одного місяця, вважайте — в одночассі. Обидва родом із сіл на Полтавщині. Закінчували один і той же факультет журналістики Київського університету імені Т. Шевченка. І Василь, і Микола у своїх поглядах на життя, на тогочасну дійсність були однодумцями, читай — шістдесятниками. «Дякую долі, що звела мене з цим видатним поетом, воістину новобранцем української поезії. Мені вдалося віднайти низку невідомих листів, документів, прозові твори Василя; побачили світ і розшуканий Симоненків кіносценарій «Бенкет небіжчиків», і повість «Огуда», і чотири неопубліковані оповідання, які я знайшов, коли в «Літературній Україні» розбирали архів «ненадрукованого й забракованого», тобто неугодного тодішній владі, оприлюднив прислів’я і примовки, записані Симоненковою мамою — Ганною Федорівною», — говорив Микола Архипович. Є в Шудрі вельми цікаве дослідження «Василева криниця». Саме в Симоненковому селі, розповідає автор, виникли петрівчані пісні. Творчість Василя, зовні прості сюжети його поезій — із народних джерел, від отих «петрівок». А тонкий ліризм — від любові до матусі, яка сама виховувала його, до рідної полтавської землі, до села, де народився.

ТАРАС ШЕВЧЕНКО...

Потяг до літературної праці, до пошуківництва в Миколи Шудрі цілком закономірний. Народився-бо він в особливому краю! В його Веселому Подолі бували й Шевченко, й Пушкін. Тут з’явився на світ славетний байкар Леонід Глібов. А неподалік, у Брусовому, вчителював Степан Васильченко. Недалеко звідси ступили свої перші кроки композитор Лисенко, драматург Старицький...

Згодом він став студентом-журналістом столичного вузу. Всупереч шкільному парторгові, з яким перебував у затяжному зіткненні. Це йому дорого коштувало. Шкільний «вождь» усе зробив, щоб найкращий учень школи не став золотим медалістом, що й відгукнулося під час вступу до університету. Коли Миколі повідомили, що він зарахований студентом за конкурсом, юнак пішов до музею Тараса Шевченка, що поруч з університетом, і залишив у Книзі відвідувачів такий запис: «Тарасе Григоровичу, клянусь Тобі, що, як і Ти, присвячу своє слово боротьбі з несправедливістю». У ювілейному 1964 році вийшла друком книжка «Народ про Шевченка», де опубліковано й ці рядки. Звідтоді Микола Шудря став поглиблено вивчати Великого Кобзаря. Його «Шевченкіана» налічує понад п’ять тисяч книжок, які він ретельно проштудіював. Йому багато що вдалося розгадати з біографії Кобзаря. Микола Архипович перший в Україні виступив із пропозицією видати Шевченківську енциклопедію. І вона згодом вийшла словником у двох томах. Він же підготував розвідку про родовід геніального поета від найдавніших колін. Генеалогічне дерево Кобзаря, виписане Шудрею, — найурожайніше з погляду повноти й достовірності.

ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА...

Після закінчення навчання в столичному Тарасовому університеті Шудря трудився в молодіжці «Київський комсомолець», згодом працював в інших творчих колективах. І скрізь значився серед неблагонадійних. В одному з видань йому «вклепали» сувору догану за націоналістичні погляди. «Я з тих доган ніколи не вилазив...» — зізнається Микола Архипович. За підтримку української ідеї його «пішли» з університету, не дали захистити вже підготовлену дисертацію. Відтак «пішли» й з Інституту імені М. Рильського, інституту культури. Шість років підряд М. Шудря ніде не працював і практично не міг друкуватися під власним прізвищем. Лише згодом потрапив у документальне кіно, де створив понад сто захоплюючих, самобутніх стрічок. «Найбільшу пригоду мав із кінокартиною «Відкрий себе» — про Григорія Сковороду. Ми відзняли її ще 1972 року. Щоб увійти в світ видатного філософа, дізнатися, яким запам’ятався цей образ у народі, ми мало не всю Україну об’їхали. Розповіді людей і стали однією з наскрізних ліній кінокартини. Друга площина — це народження людини. Тут ми скористалися з послуг нашого видатного сучасника, скульптора й кінорежисера Івана Петровича Кавалерідзе. У цьому фільмі ми показуємо, як виготовляли пам’ятник Сковороді, той, що нині стоїть у Лохвиці на Полтавщині. Коли скульптуру закінчили, ми вивезли її в степ за Бориспіль і поставили на кургані. Боже, яке то було видиво! Цей невеликий сюжет воістину оживив Сковороду, ще більше наблизив його до нас. На тлі створення цього монумента філософські роздуми Сковороди зазвучали настільки по-сучасному, сміливо й убивчо, що ті, кому належало схвалити фільм, перелякалися і... прикрили його».

Згодом, через два десятки літ, критика назве стрічку «Відкрий себе» еталоном документально-філософського кіно. Тільки 1991 року стрічка про Сковороду знайшла глядача. Працю її творців було відзначено високою Шевченківською премією.

...ТА ІНШІ СЛАВЕТНІ ПОСТАТІ

Повернімося, однак, до журналістики — найважливішої справи життя Миколи Архиповича. Прикутий невидимими ланцями до столу, він щодень творив свою справу, робив свої відкриття, щоб ними подивувати читачів. Заради цього колись місяцями просиджував у бібліотеках і найбільших архівах Києва, Москви, Ленінграда, Харкова, Одеси, Львова, Таллінна, Тарту; перечитав безліч таких видань, до яких ще й сьогодні іншим важко доступитися. Він одним із перших познайомив сучасного читача з постатями Нестора Махна, Симона Петлюри, з українськими гетьманами, просвітлив маловідомі сторінки життя і творчості Яновського, Сосюри, Вишні, Довженка, Курбаса, Леонтовича. За життя він зібрав понад тридцять тисяч томів! І це не просто книжки для оздоби помешкання. Кожну з них Микола Шудря пропустив крізь своє серце, через душу. Дослідник Божою милістю, він ніколи й нічого не брав на віру. І тільки тоді впевнювався в тому чи іншому факті, коли довідувався про нього щонайменше з трьох джерел. Він сам, вважайте, виконав роботу науково-дослідного інституту.

За останні роки письменникові й журналісту Миколі Шудрі вдалося видати чимало повновагих книжок, документальних нарисів, повістей, романів тощо. Автор наполегливо працював і як перекладач. Якби зібрати воєдино всі його нариси, художні оповіді, дослідження, що розкидані по журналах, газетах, збірниках, то, поза всяким сумнівом, це вилилося б у багатотомне видання. То про його подвижницьку працю на ниві української духовності образно сказав у газеті «День» народний художник України, всесвітньо знаний майстер мікромініатюрних творів Микола Сядристий: «Кожна людина має хоч раз у своєму житті зробити «мертву петлю» над страхом чи безсиллям, долаючи себе та труднощі. Микола Шудря робив такі «петлі» не раз над історією, літературою, публіцистикою, а нині й над хворобою...»