«Політ» філософа

Велике вбачається на відстані. Коли в одній експозиції — відразу 54 картини різних років, стає очевидним: Варваров — це найоптимістичніший художник з-посеред наших  співвітчизників і сучасників.

Майже тридцять років тому випускники Дніпропетровського художнього училища ім. Є. Вучетича Анатолій Варваров, Ігор Коновалов, Володимир Заїченко, Володимир Падун, Сергій Корнієвський та Едуард Потапенко, ставши студентами Київського художнього інституту (тепер — Національна академія образотворчого мистецтва та архітектури), оселилися в покинутому будинку — сквоті на вулиці Олегівській. І в час, коли на увесь світ лунала слава куди розкрученішого «Паркому» (арт-сквота в самому центрі Києва), займалися анітрохи не менш цікавими, ніж паркомівці, художніми практиками. Перформанс «Відкриття» увінчався появою на вул. Олегівській біля гори Щекавиці корабля з гіпсовими постатями художників-«олегівців» на палубі...

Тоді багато галасу здійняла інсталяція «Зупинка» — цегляна зупинка, яка зусиллями сквоттерів-художників стала окрасою одного зі столичних пагорбів. «Семіреню» на Замковій горі, яка виглядала як шестерня з сімома зубцями, міська влада взагалі знесла, переплутавши з капищем сатанистів. Одночасно з перформансами та хепенінгами «дніпропетровсько-київський» арт-гурт працював і в більш камерних жанрах, включно з обов’язковим живописом. Сьогодні, коли дедалі голосніше лунають розмови про позаінституціональний розвиток сучасного мистецтва, «Сквот на Олегівській» несподівано (або ж, навпаки, цілком закономірно) став одним із наймодніших трендів «галерейного» Києва та України.

Черговий доказ моди на «олегівців» — практично одночасне відкриття у країні минулого тижня трьох «їхніх» виставок. У межах всеукраїнського туру в Дніпропетровському художньому музеї було представлено масштабну колективну експозицію «Сквот на вул. Олегівська. Київ». У самій столиці живопис Ігоря Коновалова та Анатолія Варварова зараз можна побачити на новій виставці у ЦСМ «Совіарт», з колекції самої галереї. І нарешті, у «M17» наступного ж вечора опісля дніпровського вернісажу представили велику (54 картини і три «об’єкти») персональну виставку «Я живу!» Анатолія Варварова — одного із засновників арт-комуни.

Паперові літачки й кораблики, складені з папірців зі шкільних зошитів, лазурово-синє небо та бірюзове море — ось головні герої життєствердної київської «персоналки» останніх років.

«Наше життя починається зі школи. В юності ми сповнені надій і сил — і вирушаємо в дорогу з ентузіазмом. Життя — це нескінченна подорож», — каже про виставку Анатолій Варваров. Його сюрреалістичні пейзажі заповнені рухом та світлом і на диво оптимістичні. Якщо летіти, то — вгору, ближче до сонця. А плисти — на гребені хвилі. Такі сюжети старих робіт художника. Але й нові картини (їх в експозиції з півтора десятка) — зі стрижами, з китом, що борознить хвилі, та іншими подібними персонажами — передають знайому «оду до радості». У тому самому лазурово-синьому небі, над міськими ландшафтами, вище навіть за тополі, в компанії трьох паперових літачків ширяє без мотузки синьо-жовтий повітряний змій. Формою — сам як літачок. Він вічно тримає курс нагору. Падіння ж неможливе, коли тебе направляє сама Св. Трійця. (Це ж на неї натякають ці довірливі дитячі літачки?) Туга — недоречна... Синьо-жовтий літак, небесний мандрівник — це символ України? Чи, може, символічний автопортрет, а разом і емблема кожної української душі? Все може бути. Авжеж, Анатолій Варваров — не такий уже й простий, як може видатися з першого погляду. Це «філософ серця». І світ, немов вітер паперові літачки, ловив, ловив його тридцять років, та не впіймав... Легкий подих не полишає варварівських творів. Є мода чи ні, а вони не стають менш глибокими чи більш передбачуваними, комерційними. І, як і тридцять років тому, завдяки їм хочеться жити, сподіватися, радіти. Це той випадок, коли форма — метафоричні сюжети, світло і колір — не «вбиває» (як писав Лев Виготський про новелу Івана Буніна), а лише підсилює зміст.