«В Україні права найменших забезпечуватимуть не лише формально»

В Україні понад дев’ять місяців діє інститут Уповноваженого Президента України з прав дитини. Нещодавно Україну відвідав польський колега нашого омбудсмена Марек Міхаляк, який також є головою Європейської мережі Уповноважених з прав дитини (вона об’єднує 27 країн). Оскільки Україна майже останньою в Європі створила інститут дитячого омбудсмена (залишилася тільки Білорусь), то обмін досвідом з європейськими колегами є надзвичайно важливим. У Польщі вже 12 років працює інститут уповноваженого з прав дитини, і сьогоднішній його керівник — четвертий. Одна з основних порад Марека Міхаляка українській владі — запровадити європейську модель інституту дитячого омбудсмена: компетентного і незалежного, який має певні імунітети під час роботи, законодавчо закріпити його повноваження, надати право законодавчої ініціативи й незалежний бюджет. «Тільки якщо всі ці складові присутні, уповноважений може справді почуватися незалежним і якісно виконувати свої обов’язки із захисту прав дітей повною мірою. Щоб його робота була ефективною, він має охоронятися державою, мати недоторканність і почуватися незалежним, як це є у Польщі», — наголосив Марек Міхаляк. Детальніше про особливості роботи українського омбудсмена, про те, що вдалося зробити за неповний рік, а також про делегацію з Ради Європи, яка приїде в Київ у липні цього року, «День» розмовляє з Уповноваженим Президента з прав дитини Юрієм ПАВЛЕНКОМ.

— Юрію Олексійовичу, на днях ви зустрічалися зі своїм колегою з Польщі. Чого можна повчитися в польського досвіду?

— Робота дитячого омбудсмена — це європейська традиція: перший почав працювати близько 100 років тому в Данії. Особливо почала розвиватися ця інституція після затвердження Конвенції ООН про права дитини і відповідних рішень на рівні Європейського Союзу. Тому що політику дитинства і захист прав дітей необхідно розглядати окремо від політики щодо дорослої людини, розуміючи, що права дитини є невід’ємною складовою прав людини. В першу чергу це пов’язано з тим, що дитина має специфічні права, свої особливості з точки зору і захисту своїх прав та можливості поскаржитися на їх порушення. В кінці минулого століття був затвердження загальноприйнятий принцип: всі дії й рішення влади мають прийматися з урахуванням принципу найвищих інтересів дитини. Він мусить бути імплементований у національне законодавство. Для того щоб бачити проблеми дітей, акцентувати на них увагу й виступати ефективним посередником між дитиною й владою, має бути інститут уповноваженого. До 2011 року лише Україна та Білорусь не мали окремої інституції по захисту прав дитини.

Щодо спілкування і перейняття досвіду інших країн, то це для нас є надзвичайно важливим — щоб не повторювати помилок і максимально швидко дійти до рівня роботи й відповідальності, які нині є в європейських країнах. Тому ми активно працюємо з Радою Європи, з Європейською мережею дитячих омбудсменів і країнами, з якими ми маємо стратегічне партнерство (вони надають нам методичну допомогу). Перший мій візит на посаді омбудсмена був у Польщу, і польський омбудсмен, якого зараз обрали президентом європейської мережі — Марек Міхаляк, дав мені можливість день попрацювати в його офісі. Декілька днів тому він був в Україні, де ознайомився з нашою роботою. Звичайно, важко порівнювати. Тому що в Польші омбудсмен із прав дітей є конституційною посадою. По-друге, в 2002 році в Польщі ухвалили закон, згідно з яким омбудсмен обирається парламентом і затверджується Сенатом. Марек Міхаляк — це вже четвертий дитячий омбудсмен в історії Польщі. І 12-річний досвід є дуже важливим для України. Інституція має окремий незалежний бюджет, з цього року почала працювати безкоштовна «гаряча» лінія, й при цьому мій польський колега отримує близько 20 тисяч скарг на рік. В офісі працює 70 осіб, при цьому в Польщі — сім мільйонів дітей. Для порівняння, в офісі українського омбудсмана — сім осіб. Ми поки не маємо окремого бюджету і представництва в регіонах. Кількість скарг за дев’ять місяців нашої  — понад 1,5 тисячі. Ми розуміємо: польські напрацювання — це наша перспектива, чим більше ми будемо говорити про права дітей, чим більше в нас буде успішних рішень, тим більше до нас буде звернень і скарг. Бо, на жаль, в Україні практично кожне право дитини тим чи іншим чином порушується з боку батьків, учителів, лікарів, міліціонерів, інших дорослих. Тому необхідно надати більше прав і повноважень, впливовості й незалежності інституту дитячого омбудсмена, довіри суспільства та європейських структур. Ми крок за кроком мусимо досягати того, щоб у нас цей інститут відповідав європейській традиції, яка перевірена часом.

— Що конкретній дитині дала ця посада, цей інститут за 12 років роботи польського омбудсмена?

— Є багато змін. Найголовніше те, що, за останніми опитуваннями, 87% дітей знають, що є така інституція, знають і вміють користуватися своїми правами, знають усі процедури захисту своїх прав. В Україні важко говорити про точні цифри, хоча за дев’ять місяців роботи ми вже досягли перших результатів: сьогодні для органів влади всіх рівнів політика, яка стосується захисту прав дитини, ставлення до дитячих проблем, ставлення до дитини, до її скарг і горя перестали бути проблемою другої сотні пріоритетів. Я переконаний, що нині для органів влади політика захисту прав дітей — у першій п’ятірці ключових пріоритетів. Також ми вперше в історії України провели соціологічні дослідження думок дітей про проблеми, які в них є, хто їх порушує й як вони себе бачать в Україні. Найближчим часом ми їх оприлюднимо. Єдине можу сказати, що результати вразили навіть спеціалістів.

— Якісь факти можете навести?

— Результати ми презентуємо невдовзі: я не хочу виривати цифри з контексту... Наше завдання — почути дитину і сформувати подальшу політику в сфері захисту її прав. Тому ми запросили в липні делегацію експертів Ради Європи в Україну. Ми хочемо, щоб наші колеги проаналізували нашу роботу, підказали і максимально допомогли в організації. В цілому можу сказати, що й Європейська мережа дитячих омбудсменів, і голова Ради Європи позитивно оцінили запровадження в Україні інституту дитячого омбудсмена.

— У попередньому інтерв’ю ви говорили, що кожне право дитини порушується. За цей час нічого не змінилося? Чому?

— Це дійсно так. У нас є інфраструктура, але при цьому ми не можемо говорити про, наприклад, 100-відсоткову якість освіти, її доступність для всіх дітей; також ми можемо говорити про насильство в школах; можемо говорити, що, хоча в нас є розгалужена система надання медичних послуг, разом із тим є випадки неточних діагнозів, конфліктів із лікарями, недоступність лікування дітей із рідкісними хворобами, онкологією тощо. Формально права дітей забезпечені, але якщо говорити про конкретну дитину, виникають ситуації, коли її права порушуються. Робота омбудсмена, на відміну від міністра, — це реагувати і вставати на захист конкретної дитини, права якої порушилися, і зробити все, щоб їх поновити.

— В Україні — вісім мільйонів дітей. Хіба можна говорити про ефективність роботи, якщо не вистачає представників у регіонах?

— Очевидно. Одна з рекомендацій Ради Європи — розширення офісу уповноваженого, тому що в Польщі — сім мільйонів дітей і 70 штатних працівників. В Україні понад вісім мільйонів, і семеро людей у штаті. Щотижнево кількість звернень зростає. Якщо в перші місяці робити до мене надходило 2—3 звернення, то сьогодні — 20—30. Якщо раніше звернення були загального характеру, то сьогодні — конкретні, які потребують персонального втручання, представлення в судах, які призводять до конфліктів і протистояння з органами влади.

— З чим пов’язані скарги дітей?

— Найчастіше діти пишуть, що їх не чують: що їхня думка не береться до уваги під час прийняття рішень щодо них — чи в суді, чи органом влади. Починаючи від сімейних проблем — з ким із батьків після розлучення проживати — і закінчуючи проблемами в школі, коли дитину, проти якої вчинили насильство, роблять винною. Якщо говорити про дітей, то найчастіше це стосується порушень їхніх прав під час конфліктів між батьками, або — невиконання батьками визначених законом рішень суду щодо їхніх обов’язків по відношенню до дитини. В першу чергу — це аліменти (в базі даних — 16 тисяч злісних неплатників аліментів). Також це конфлікти щодо визначення місця проживання дитини після розлучення. Батьки звикли ділити під час розлучення дітей як майно й не поважають її як людину зі своєю точкою зору. Бо тільки дитину, яку поважають батьки, поважають і лікарі, й учителі, й міліціонери. Також є велика кількість скарг відносно бездіяльності місцевих органів влади щодо насильства над дітьми, права на охорону здоров’я.

— Чи вдавалося вирішити проблеми, які озвучували діти та їхні батьки?

— Майже в половині випадків із 1,5 тис. нам вдалося поновити права дитини — позитивно вирішити питання. Не буває, що є скарга й ніхто не реагує. Проте буває, коли в нас недостатньо можливостей та інструментів поновити права дитини або для цього потрібна досить тривала процедура. Також є випадки, коли не завжди правий скаржник... У будь-якому разі, важливо знайти правильне рішення в інтересах дитини і в конфлікті бути на її стороні. Ми зробили систематизацію всіх скарг, які надійшли, і сформували пропозиції до Кабінету Міністрів, Верховної Ради, облдержадміністрацій — що їм робити, які внести зміни в законодавство для того, щоб не допускати порушень прав дитини.

— Основне право дитини — право на сім’ю. Сирітство — основна проблема України. Кількість сиріт не зменшується. Чому?

— Це об’єктивний показник, який не може зменшуватися, адже батьки помирають, хворіють, попадають за грати. Звичайно, є момент, коли владними інструментами можна вчасно допомогти родині — щоб не допустити позбавлення батьківських прав і втрати дитиною батьків. Разом із тим, якщо дитина осиротіла, то є вимога й завдання — кожній такій дитині забезпечити право на виховання в сім’ї (усиновлення, опіка, піклування, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу). Направлення дитини в інтернат, не вживаючи заходів із влаштування її в сім’ї або на довгий термін, є порушенням прав дитини. В цьому плані політика дає позитивні результати. Якщо п’ять років тому в нас було близько 50 тисяч дітей-сиріт в інтернатах, то нині — 16 тисяч. Якщо в 2005-му в прийомну сім’ю влаштовувалося не більше 100 дітей на рік, то в останні роки — понад дві тисячі. Так само з усиновленням: якщо в 2005 році іноземці усиновлювали українських дітей майже утричі частіше, то нині — навпаки. Національне усиновлення виросло удвічі. Торік воно впало в порівнянні з 2009 роком, але якщо взяти за весь термін, то понад дві тисяч дітей на рік усиновлені українськими громадянами й 869 — іноземними. Нині стосовно дітей-сиріт ставляться такі завдання: працевлаштування, забезпечення їх житлом і підготовка до дорослого життя.

— Багато сьогодні чути критики щодо запровадження ювенальної юстиції. Мовляв, її норми підриватимуть традиції поваги до батьків, і якщо діти будуть скаржитися на батьків органам влади, тих позбавлять батьківських прав...

— Ювенальна юстиція стосується виключно дітей, які скоїли правопорушення. Вона жодного відношення до процедури позбавлення батьківських прав не має. На жаль, є багато міфів про ювенальну юстицію — що це втручання в сім’ю, що це система доносів дітей на батьків. Не хотілося б, щоб ці міфи й надалі тиражувалися. Натомість нам потрібно припинити саджати дітей по тюрмах і мати ефективну систему профілактики дитячої злочинності — систему надання своєчасної допомоги дитині, створення сприятливих умов, щоб вона не повторювала злочини. Інакше ми за бюджетні гроші в установах виконання покарання будемо множити злочинців. Бо дитина, на відміну від дорослого, скоює злочин не тому, що вона хоче це робити чи хоче поживитися, а тому, що в неї сформована така психологія. І в кожному дитячому злочині обов’язково є винним хтось із дорослих.

— Яка була ваша реакція на ініціативи уряду зменшити соціальні виплати сім’ям із дітьми?

— Наша позиція завжди в таких випадках була жорсткою, й тому жодна ініціатива, спрямована на погіршення становища дітей, не пройшла й не отримала підтримки ні з боку Президента, ні з боку парламенту. По кожній ініціативі ми жорстко реагували і звертали увагу на неможливість таких дій.

— Як ви ставитеся до ініціатив увести податок на бездітність?

— Проти. Це не має ніякого сенсу, це погіршить становище конкретної людини. Нема про що говорити, тому що це штучна, безглузда норма.

— Також багато обговорень щодо гендерної політики, яка має викладатися в школах..

— Це важка професійна розмова. В нас є закон, є відповідна програма. Життя буде змушувати нас це робити. Це — здоровий глузд. В першу чергу в українській гендерній політиці найважливіші питання — це порушення прав жінки і прав дитини, це насильство по відношенні до жінки й дитини, дискримінація жінки, якщо ми говоримо про зарплату чи кар’єрне зростання. Особливість гендерних стереотипів в Україні — це неповага до жінки (возвеличення, і при цьому ж — її приниження у правах), величезна кількість насильств у сім’ї по відношенню до жінок та дітей (і жінок по відношенню до чоловіків), це нерівність у заробітній платі. Здоровий глузд нас змусить крок за кроком реалізовувати принципи гендерної політики, принципи поваги до прав жінки, до прав дитини, до прав людини загалом.