«Проблема – й у пасивності»

Юрій МАРЦЕНИШИН, начальник Управління патрульної поліції в Закарпатській області:

 — Про хороше: маю щасливу сім’ю та улюблену роботу — основні компоненти життєвої рівноваги. Робота займає значну частину мого часу, та завдяки їй я постійно розвиваюся та впевнено рухаюся вперед. Як керівник, я пишаюся своїми колегами, які під час несення служби постійно ризикують власним життям заради інших. Ось, до прикладу, днями без будь-яких засобів витягли людей з пожежі до приїзду відповідних служб. Тому завдяки моїм колегам-патрульним хорошого чимало, такий пріоритет нашої роботи.

Про негативне: громадяни стереотипно вбачають у поліції каральний орган, тому ми постійно працюємо над тим, щоб зламати таке бачення та довести, що патрульні й суспільство — одне ціле. Неприємно й те, що більшість завжди знайдуть час, щоб «облити» брудом поліцію, а коли патрульні роблять вчинки, гідні поваги, — «дякую»» скаже не кожен. Ми намагаємося не звертати на таке уваги, але десь воно накладає свій відбиток.

Марина СТАШИНА-НЕЙМЕТ, голова Відокремленого підрозділу громадської організації «Поряд з вами» у Закарпатській області:

— Грудень — це час підбиття підсумків року, а також відзначення Міжнародного дня людей з інвалідністю та Міжнародного дня захисту прав людини. Для мене ці дати мають важливе значення, оскільки я і мій чоловік також маємо інвалідність і вже давно виступаємо за рівність прав та можливостей для цієї категорії населення. Сьогодні активно говорять про інклюзію,і певні зрушення в цій сфері справді відбуваються, в т.ч. і влада певною мірою дослухається до того, на чому наголошують представники громадських організацій, які опікуються цим питанням. Дедалі частіше як проблеми, так і досягнення в цій сфері висвітлюються в ЗМІ. Ще років десять тому для людини з важкими фізичними порушеннями майже не було жодних умов для навчання чи працевлаштування (про інші сфери годі й говорити). Крім того, є багато можливостей перейняти найкращі практики провідних країн світу у вирішенні цього питання. В одній з таких програм я також брала участь в році, що минає.

 Звісно, залишається багато питань, що мене хвилюють. В першу чергу, це те, що багато українських міст досі є недоступними для людей з інвалідністю різних нозологій. По-друге, внутрішньо переміщені особи — право на житло, на роботу, на гідний рівень життя, політичні права. По-третє, ситуація на сході України. Невелике селище, в якому я народилася, хоча і належить Україні, але й досі потерпає від регулярних обстрілів. Але найбільш прикро, що ті, котрі називають себе громадськими активістами, в більшості випадків не дуже прагнуть до діалогу з владою. Справді реформи просуваються повільно (і сфера інклюзії не є винятком), але тут проблема і в пасивності більшості населення.

Антоніна СТРЯПКО, вчителька німецької мови в школі іноземних мов «TOP School»:

— Хороше: якщо чогось дуже-дуже хотіти, то обов’язково вдасться. Наприклад, коли як новорічне побажання пишеш собі «більше німецької». Тоді вона всюди — на роботі і поза нею. Стільки німецьких друзів у гостях на Закарпатті я ще ніколи не приймала. Мої учні здали на сертифікат з німецької мови в Києві, одна красуня навіть виграла міську олімпіаду. Шалено пишаюся ними. Тішуся, що є настільки запалені любов’ю до мови діти, які розділяють моє захоплення. Це перетворює хобі на роботу, і, навпаки, роботу на хобі.

Погане: з кожним роком дедалі менше друзів залишається в Ужгороді. Люди їдуть у всіх напрямках. Інколи думаю, чи буде з ким кави випити.

Ольга ТОМАШЕВСЬКА, мама чотирьох дітей:

 — Не дивуйтися, але я почну з поганого. Саме негатив та невдачі повертають нам вміння цінувати хороше та світле. Нещодавно я вперше в житті відчула, як то — бути в депресії. Коли світ навколо втрачає фарби, смаки, стає сіро-чорним та похмурим. Але саме завдяки такому стану усвідомила, наскільки багато хороших людей навколо. Тих, хто допоможе та розрадить. А ще діти. Вони завжди надихають своїм оптимізмом та цікавістю до усього. Життя — непроста річ, але воно варте того найрізноманітнішого досвіду, який ми здобуваємо.

Марія ФОРКУЦА, завідувачка бібліотеки-філії №2 Ужгородської ЦМБС:

— У нашій бібліотеці багато хороших юних читачів. Але сучасні технології таки віддаляють дітей від літератури. Тому ми працюємо під девізом «Кинь мишку — читай книжку». Звичайно, дуже добре, що діти вивчають нові технології, швидше знаходять та освоюють інформацію, але гірше, коли багато часу витрачають, граючись на гаджетах. Разом з колегами ми стараємося залучити якомога більше діток до читання, влаштовуємо тематичні заходи, запрошуємо письменників на зустрічі зі школярами. Ми робимо усе, аби діти були незалежними від технологій. Дуже засмучує ситуація на сході України, де патріоти захищають нас від ворога. Напередодні свят дуже хочеться побажати, щоб  усі живими та здоровими повернулися до своїх родин.