Справедливість як ремесло: актора і людини

Мій вхід у підлітковий період на початку 1960-х збігся у часі з появою у радянському прокаті американської стрічки «Чудова сімка» Джона Стерджеса, з Юлом Бріннером у головній ролі. Актором, якому в от сьому липні минуло вже 100 років...

МОТИВ, ЯКИЙ ЗАЧАРОВУЄ

То був 1962-й, вся моя Олександрія рухнула на ту «Вєліколєпную семьорку» (озвучка була, звісно, російською). Ми, пацани, дивились ту «Сімку» по сім разів, щоразу вистоюючи  чергу до кінотеатральної каси. Тікали з уроків навіть...

Пригадуєте, про що фільм (варто нагадати: це була адаптація знаменитої картини «Сім самураїв» Акіри Куросави)? 1880-ті роки, мексиканське село побіля кордону зі США. Його, те село, регулярно грабує банда, забираючи практично все їстівне, лишаючи тільки біологічний мінімум — для виживання. Виживання і наступного грабунку.

Зрештою, селяни вирішують звернутись по допомогу. Знаходять її в американському містечку. Вони стають свідками того, як якийсь Кріс Адамс (у цій ролі саме Юл Бріннер), вправно жонглюючи пістолем, домагається простої речі — аби червоношкірого аборигена таки поховали на місцевому цвинтарі (а саме цьому і протидіяла консервативна громада).

Себто персонаж Бріннера одразу постає перед глядачем втіленням Справедливості. Є таке відоме формульне визначення: «Справедливість — моє ремесло», так це про Кріса Адамса, як і про багатьох інших героїв пригодницьких і детективних картин. Бо ж вони не просто шукають і знаходять винуватців тих чи інших драматичних перипетій — вони встановлюють справедливість. І саме цей мотив і зачаровує наші глядацькі серця. Бо ніщо інше не ранить більше людей, як порушення принципів справедливості. В останній заховані все основні наші прагнення — до свободи, до рівності, до братерства.

До речі, нагадаю просту річ — от сей троїстий девіз Свободи, Рівності і Братерства походить з епохи Французької революції і саме він прийшов на зміну монархічним гаслам Нації, Закону, Короля (те, що де-факто присутнє сьогодні на знаменах Російської держави сучасного зразка і те, чого, як видається, прагнеться і українським владам усіх її різновидів). А нам, простим людям, хочеться, аби всі ті розцяцьковані політиками й ідеологами гасла змінилися одним — боротьбою за Справедливість. За це варто й голову покласти, за це варто піти на війну...

«ВСІ НОСЯТЬ ЗБРОЮ І НОСЯТЬ ШТАНИ. АЛЕ БОЄЦЬ ЦЕ ЩОСЬ ІНШЕ...»

Юл Бріннер аж ніяк не виглядає суперменом — ніякої тобі гори м»язів, кулаками не вимахує, ноги не вистрибують поперед мізків. Власне його Кріс простий собі інтелектуал, й іронічний зблиск очей, їх зосереджений і сконцентрований на поставлених цілях вираз — основна характеристика цього персонажу.

Інтелект, помножений на моральні принципи — ось арсенал Кріса Адамса. Не пістоль і не акцентування чоловічих ознак. «Всі носять зброю і носять штани. Але боєць це щось інше...» — в от сій фразі мало не все про героя Бріннера. Тому він і перемагає. Тому він і програє. У фіналі «Чудової сімки» він говорить трохи загадкову фразу: «Селяни перемогли, а ми програли. Ми завжди програємо...».  Не можна виграти тільки силою, — такий сенс цих слів. Селяни перемагають, бо їхнє життя, їх труд укорінений в цю землю, в основу самого життя. А «людина з рушницею» (чи пістолем) такою не є, вона існує перпендикулярно тому життю. Одначе ж без того «перпендикуляру» життя постійно наражається на загрозу нищення.

Радянська пропаганда ці нюанси не прозирала. Фільм у прокат вставили, а потім схаменулись. «Я дивився картину «Чудова сімка»,— коментував сам Нікіта Хрущов, очільник усього СРСР.— Артисти, зайняті в ній, прекрасно грають. Ми випустили її на екран і отримали за це багато докорів. У нашій пресі виступали педагоги. Була опублікована стаття під назвою «Двійка за сімку». В цій статті говорилось, що фільм погано впливає на виховання молоді. Я згоден з педагогами. У вас, американців, всуціль на екранах ідуть такі кінофільми, де б»ють один одного в обличчя, насилують, убивають людей, у фільмах багата збоченства.  У вас це вважається цікавим. Натомість у нас проповідь подібних явищ вважається шкідливим».

ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Усе поставлено з ніг на голову. Керівник країни демагогічно стверджує: хочете виховувати молодь правильно — хай не бачить вона на екрані нічого такого жорстокого, гвалтівного. Тільки добре й прекрасне. Хоча тоді, здається, була вже в ходу формула «добро повинно бути з кулаками». За омріяну справедливість треба йти на бій, і бажано щодня. Натомість пропонувалось квіточки нюхати. Ну, і донюхались...

З іншого ракурсу покритикував «Сімку» великий режисер, тоді ще зовсім молодий, Андрій Тарковський: «Цей фільм стандартний і передбачуваний. Глядач наперед знає, що має трапитись, але дивиться тому, що все це блискуче вирішено за жанровими, стильовими законами вестерна. Це не мистецтво. Це комерційна компанія. Які б чудові ідеї не вкладались, все липа, фальш, безглуздя». Отак — безглуздя. Бо за тодішньою естетичною кіномодою все визначав критерій авторськості — не видко автора, значить пустопорожнє фальшування.

Тільки ми, тодішні підлітки, з таким вердиктом ніяк не хотіли солідаризуватись.  Бо фільм нас усе ж виховував і виховував не на липових, а справжніх цінностях.

ДО СИНІХ ЯНГОЛІВ

Хто такий Юл Бріннер, звідки він узявся?  Почну з його діда, так само Юліуса Брінера (ще з одним «н», другу вставить собі уже його онук). Дід був  швейцарцем. Авантюрист за покликанням, він ще в підлітковому віці подався до Китаю, потім до Японії. Там вивчився комерції, і в 20 років був відправлений до Владивостока відкривати філію англо-японської прибуткової фірми.  Розгорнув свій величезний бізнес на Далекому Сході: і в Китаї, і в Кореї, і в Японії. Одружився, народив дітей, серед яких і син Борис, батько майбутнього актора.

Борис був  інженером, юристом, економістом. Одружився з дочкою лікаря Марією, яка навчалася в консерваторії. У 1916 році у них народилася дочка Віра, в майбутньому відома співачка, а в 1920 році син Юлій — майбутній Юл Бріннер. Одначе ж радянська влада почала тіснити великий бізнес. Після деяких пертурбацій Борис опинився у Москві і постав перед головним чекістом, Феліксом Дзержинським. Як не дивно, бізнесмен сподобався «залізному Феліксу», Борис став його радником, отаборився в Москві. І — захопився молодою актрисою МХАТу Катериною Корнаковою. І завоював її, відбивши у чоловіка — актора і режисера Олексія Дикого (українець за походженням). Так, це той самий Дикий, який пізніше зіграє роль самого Сталіна у кількох фільмах. Посидівши до того у таборах...

Юліус (Юл) Брінер-молодший  пішов у діда — такий же фантазер з авантюрним ухилом. Серед іншого — вигадував собі різні біографії (ну, як наш Сергій Параджанов, скажімо). Пристрасть до містифікації — його питома риса. Так що з його власними версіями життя треба поводитись обережно.

У 13 років, з матір’ю і сестрою,  переїхав до Парижа. Там —  посеред інших занять — захопився циганами, їх співом, їхньою карнавальною обрядовістю. Цигани навіть прийняли його до свого ансамблю. 15 червня 1935 року в ресторані «Ермітаж» відбувся перший концерт Юлія Брінера, що виконував циганські пісні в супроводі 30 гітар. Співакові  не було і п’ятнадцяти. А далі було повернення до батька, Бориса, знайомство з його дружиною Катериною Корнаковою. Є підстави думати, що саме вона навернула юнака до акторської професії. Ба більше, до акторської школи МХАТу.

Скінчилось візитом до Михайла Чехова з рекомендаційним листом від Корнакової.  Навчався у Чехова, вечорами співав в Клубі «Синій янгол». Ця назва з однойменного фільму 30-х рр. за участю Марлен Дітріх, який зробив її світовою зіркою. Коли Марлен приїжджала до Нью-Йорку, вона виступала в цьому Клубі, і саме там вони і познайомилися. Їй було 40, а Юлію 21. «Завдяки Марлен я зрозумів, що таке справжня жінка»,— писав пізніше Бріннер.

Утім, були й інші зіркові захоплення й романи — Джуді Гарланд, Мерилін Монро, Інгрід Бергман... Та номером першим усе ж лишалась Марлен Дітріх. 

«КАЛИНКА, КАЛИНКА, КАЛИНКА МОЯ...»

Багато чого трапилось у житті Юла Бріннера (помер у 1985-му, в Нью-Йорку). Романів, захоплень, фільмів.  Серед яких і картина «Тарас Бульба» (1962) Дж. Лі Томпсона. Бріннер грає самого Тараса Бульбу — мабуть, його запрошення серед інших підстав враховувало і його зв»язки з Росією, а власне навіть саме місце його народження — Владивосток.

Хоча сама картина у більшості епізодів (натурні зйомки відбувалися в степах Аргентини, де, як відомо, живе чимало етнічних українців) є тим, що росіяни називають «развєсістой клюквой». Вочевидь про Україну, про запорозьких козаків у творців фільму було уявлення як про щось суто російське. Досить пригадати один лишень епізод, в якому Бріннер-Тарас натхненно виспівує російську «Калинку»...

Та для мене він назавжди — Кріс із «Чудової сімки». Кріс, який навчив мене тому, що справедливість має бути і за неї треба боротись. Боротись щодня, щогодини. І коли треба навіть із пістолем в руках — бодай символічним.