«І було ж мені непереливки за «I будуть люди»!

«Серіал «І будуть люди» за романом Анатолія Дімарова я довго не наважувалася подивитися. Найбільше не хотілося розчарувань, бо ж і книжку читала-перечитувала, і самого письменника знала, спілкуючись з ним понад 10 років. Тож порушені у романі та фільмі теми не раз із ним обговорювалися під час моїх візитів у Київ, коли старалася не минати затишну квартиру Дімарових на Печерську. «Шкодую, що у такий страшний час жив, коли не можна було правду писати, що був оцим вовком поміж червоним прапорцями. Колись Григір Тютюнник сказав, що у нас всередині вже цензор сидить, і поки ми його не повісимо, справжніми письменниками не станемо», — про це відчуття загнаного поміж червоні прапорці вовка Анатолій Андрійович говорив не раз. Видно, дуже пекло йому пережите й написане, та знищене потім пильними цензорами.

Як відомо, перший том роману Анатолія Дімарова «І будуть люди» побачив світ у видавництві «Радянський письменник» ще у 1964 році. У 1982 році автор отримав Шевченківську премію за останню, третю частину цього роману, яка має назву «Біль і гнів». Коли дивилася серіал, не раз ловила себе на думці: а як би сприймав його автор, за романом якого і створене це кіно?.. Адже він і народився на хуторі під Миргородом, у родині міцного господаря, який обробляв 100 десятин землі, власне, як у романі, так і у фільмі — чимало саме автобіографічних епізодів самого Дімарова. Мати із родини священника, закінчила до революції єпархіальне училище і готувалася стати сільською учителькою. У 20-х роках батько висватав її та забрав на хутір із Миргорода. У 1929 році Андроніка Гарасюту (таким було справжнє ім’я батька Дімарова) розкуркулили, і щоб врятувати сім’ю від Сибіру, батько відправив дружину з двома малими синами з хутора. Їй удалося поміняти дітям метрики, а прізвище — на своє дівоче — Дімарови. Та й усіх своїх героїв, описаних і показаних тепер у фільмі, письменник списував з натури, з конкретних людей.

Він показував мені товстезну пачку списаних ручкою (!) аркушів, третину роману «І будуть люди», яка не ввійшла у перше видання твору, яку він відновлював вже через 45 років (і то не дали все опублікувати). Згадував: «І було ж мені непереливки за «І будуть люди»! Тодішньому генеральному прокуророві надійшла заява з вимогою судити мене показовим судом за цей роман, а ще мене назвали антисемітом, бо вивів у романі негативного героя, за національністю єврея, хоча був і позитивний герой-єврей, бо я писав про життя, як воно є».

Пригадую, як я вперше збиралася до Дімарова, познайомившись з ним через газету «День». 2002-й рік, у газеті вийшов мій текст «Тільки чорні лелеки провідують їх», про захоронення «лісових хлопців» поблизу села Датинь Ратнівського району, яке люди крадькома доглядали усі роки. Текст прочитала письменниця Марія Матіос, в якої вийшла відома «Нація», але ще не була видана «Солодка Даруся», її теж цікавила ця тема, зателефонувала. Тоді преса ще остерігалася таких тем, але не «День». У розмові я згадала Дімарова, книги якого перечитувала, виявилося, він сусід Марії, так ми і зазнайомилися. Пригадую, як я вишукувала тоді по всіх луцьких бібліотеках книжку «Волинські оповідання» Дімарова, бо це ще було мною не читане, а хотілося, — і не знайшла. Далі процитую своє перше інтерв’ю з Анатолієм Андрійовичем («На Волині я став українцем», «День», 26 червня 2003 року):

«— На Волині ви почалися як письменник, адже і перша збірка носила назву «Волинські оповідання»...

— Не хочу їх і згадувать! Бо то брехня, причому, знаєте, нас так виховували, що ми брехали і в це вірили. Закінчилася війна, почали організовувати колгоспи... І нашій газеті, «Радянській Волині», завдання: переконувати людей, що колгоспи — це благо (про це і перші книги Дімарова. — Авт. )... Поїхали у Горохівський район, а вже ж були «набиті» собаки, брехати навчилися... А підписувалися у колгосп, знаєте, як? Не в стовпчик, а по колу, щоб не можна було дізнатися, хто першим підписався: уночі прийдуть бандерівці і першого вб’ють. Уявляєте, який нещасний був волинський селянин, котрого обклали з усіх боків? Я у романі «І будуть люди!» описав усе — голодомор і колективізацію... Видавництво злякалося й послало на рецензію в Інститут історії. І якийсь падлючий доктор написав рецензію: «Де Дімаров почув, що в Україні був голод? Чому Дімаров пішов проти рішень партії і уряду, які правдиво показували наслідки колективізації, життєдайної для України?!» І мені — чирик! — найцікавіше, сторінок триста, про колективізацію та голодомор... Ось Жулинський по радіо виступає, що першим про голодомор в Україні у 1982 році написав Барка... А я слухаю і думаю: щоб ти здоровий був! Та я про голод писав у... та ще, певно, при Микиті!

— Там були і ваші особисті враження?

— Я всього й не міг описати, не боявся, просто знав, що не дадуть. Але ж пам’ятаю, як в епіцентрі голодомору, у селі на Полтавщині, над Сулою, де ми жили, до нього було 30 вчителів, а коли він закінчився, 25 вчителів звільнили, бо не було кого вчити. Всі ви-и-мерли! Діти вимерли, і їли дітей...

— А як вас не з’їли?

— Не з’їли, бо надто худий був! (сміється). Зате на все життя наївся млинців з листя акації, які мамуся смажила навіть без грама олії... У мене вже ноги як колоди стали, весь опухлий ходив, але комусь зверху вистачило розуму, дали вказівку: всім вчителям видати по два пуди борошна. Маму покликали в район і дали ці два пуди. Несла, ховаючись лісами, бо відібрали б... А ще врятував нас мішок лушпайок від картоплі, які мама і ще одна вчителька вкрали на свинофермі — свиней, бач, годували, а людям не давали!»...

***

Як Дімаров, пізнаючи правду життя, змінювався «із сталініста на націоналіста», так і серіал за романом «І будуть люди» має змінити ставлення і розуміння до нашої ж історії. Кіно, як і книга, не лише про голодомор, а й про те, як українські селяни опиралися новій владі, колективізації, про селянські заворушення, повстання, про закриття церков — впевнена, більшість і досі знає про це побіжно. І форма подачі вдала — через долі людей — про історію держави і народу. І дуже б хотілося, аби цей фільм повернув нам і самого Дімарова. В нього багато романів, повістей, оповідань, достойних, аби їх прочитали.