Постріл у пісню

У суботу, 22 січня 1921 року близько шостої вечора на подвір’я батьківської хати Миколи Леонтовича в’їхала підвода. До хати увійшов чоловік років 22-23. Розмова — російська, солдатська. Попросився переночувати, сказавши, що багато справ має у селі Марківці. Микола Дмитрович запропонував йому переночувати в цій же хаті, де ночує він. Між ними зав’язалася розмова. Прибулий сказав, що він «чекіст» (інформатор) і проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Показував документи з печатками Кублицької волості й Гайсинського ЧК. Уже тоді Леонтович відчув небезпеку, ніби обороняючись, він час від часу в розмові дошкуляв Гріщенку, — саме таке прізвище вказав прибулий.

Вранці наступного дня, близько 7 години, у будинку пролунав постріл. Коли батько композитора отець Дмитро забіг до кімнати, то побачив, як його син сидів на ліжку. На його тілі з правого боку була рана, кров згустками стікала на простирадло і подушку. А над ним стояв Гріщенко, босий, в одній білизні. В руках він тримав зброю, викидаючи відстріляну гільзу і вводячи новий патрон. Він крикнув до отця Дмитра: «Ступай отсюда!» Почав нишпорити по шафах, забирати цінні речі, одяг, імітуючи пограбування... Власне, за цю версію — бандитизм, потім і учепиться слідство. Хоча насправді, як каже дослідниця життя і творчості Миколи Леонтовича, завідувачка відділу новітньої історії Вінницького обласного краєзнавчого музею Лариса СЕМЕНКО, слідство велося досить поверхово, із заміною слідчих, плутаниною, що наштовхує на висновок: був прямий наказ прибрати композитора. Чому? За що? Які версії? — відповіді на всі ці запитання Лариса Семенко дає у своїй новій книжці, яку вже готує до друку. До 100-річчя від дня смерті композитора вона погодилася поділитися із «Днем» своїми напрацюваннями і прочинити завісу нових, досі не опублікованих фактів.

«КНИГА ДОЗВОЛИТЬ ЗРОБИТИ ЛОГІЧНИЙ ВИСНОВОК ЩОДО ТИХ ПОДІЙ І ЗРОЗУМІТИ, ЧОМУ ТАК СТАЛОСЯ»

— Це вже друга моя книга, яка буде присвячена композитору Миколі Леонтовичу. Перша — «Їх поєднала пісня Леонтовича» — вийшла у світ кілька років тому. У ній зібрані розвідки з життя української еліти 1920-1930 років, детально описана діяльність подільських філій Музичного товариства імені Леонтовича. Нинішнє дослідження — масштабніше і ґрунтується на архівних документах, щоденниках та спогадах. У ній буде кілька розділів. Один вже готовий — це «Примітки до «Щедрика», де повністю розписана історія появи «Щедрика»: перше виконання, успіх, прижиттєве виконання мелодії, гастролі. Розділ міститиме не лише вичерпну інформацію, а й унікальні світлини, зокрема фото програми, яке мені надіслали з Канергі-холу. Окремий розділ буде присвячено дослідникам творчості композитора. Ще один — українському періоду Леонтовича, адже він працював в уряді Директорії, Гетьманату, я знайшла унікальні документи з його підписами. Також книжка міститиме спогади про композитора за щоденниками Яструбецького, Греха, дослідження Юрмаса, Чапківського — загалом близько 20 видатних українців, які знали і розповідали про Леонтовича. Мушу дати і «Сімейний портрет Леонтовича» — про його батьків, сестер і доньок, а також про нього самого, оскільки віднайшла і дослідила чимало документів, які раніше не подавалися й не публікувалися.

По суті, ця книжка із робочою назвою «Поговоримо про Леоновича» стане результатом багаторічних пошуків. Вона дозволить зробити логічний висновок з тих подій і зрозуміти, чому так сталося. Адже офіційного розслідування вбивства тогочасною владою проведено не було. Однак «по гарячих слідах» є детальний опис злочину, який записали за словами батька друзі композитора, зокрема журналіст Олесь Чапківський, вчитель Яким Грех. Згодом за дорученням Комітету із вшанування пам’яті Миколи Леонтовича до Марківки прибув адміністратор капели «Думка» Гнат Яструбецький, який залишив майже погодинний звіт про жахливу подію. Однак повної публікації тих документів у радянські часи так і не відбулося. Записи Олеся Чапківського взагалі загубилися.

РАДЯНСЬКА ВЕРСІЯ: ЗАГИНУВ ВІД РУК БАНДИТА

— У січні 1921 року місцева преса не дала жодної інформації про вбивство. Республіканська — лише через місяць написала замітку, але без деталізації події. Лише 2 березня того року про загибель видатного композитора надрукувала газета «Вісти», де озвучила радянську версію, яка стане аксіомою у всіх дослідженнях про смерть Леонтовича на десятки років: «Загинув від рук бандита у селі Марківка на Поділлі». У 1923 році у першому номері журналу «Музика» вийшла біографічна розвідка Чапківського про Леонтовича. Стаття мала назву «Життя — творчість — смерть». Проте життєпис композитора обривається на 1919 році з позначкою «далі буде», але «далі» — у жодному номері не було. Це виглядало трохи дивним, оскільки Чапківський був одним із перших, кого Комітет вшанування пам’яті Миколи Леонтовича уповноважив досліджувати страшну трагедію у Марківці.

Однак у 1928 році з’явився допис музичного критика Юрія Масютіна (псевдонім Юрмас), у якому він зазначив, фактично, офіційну версію. Він написав: «22 січня 1921 року ввечері, як смеркнулося, до хати батька Леонтовича завернув переночувати подорожній. Увечері точилася мирна розмова, а під ранок 23 січня, як усі ще спали, цей подорожній з одріза застрелив Миколу Дмитровича, пограбував деякі речі Леонтовичів, залишив дещо зі своїх речей і втік. Коли в містечку Теплик цього вбивцю хотіла затримати міліція, він відстрілювався, поранив міліціонера, прострелив шинель начальникові міліції і зник».

ВЕРСІЯ ДІАСПОРИ: НЕ «ЯКИЙСЬ ПОДОРОЖНІЙ», А «БІЛЬШОВИЦЬКИЙ ЧЕКІСТ»

— Того ж 1923 року у варшавському альманаху «Українська нива» композитор Михайло Тележинський пише публікацію про те, що Леонтовича вбив не «якийсь подорожній», а «більшовицький чекіст». Цю версію одразу підхопила діаспора, яка, очевидно, мала розуміння всієї ситуації, оскільки вже з початку 1920-х років у Музичному товаристві імені Леонтовича (колишній Комітет вшанування пам’яті Леонтовича) були відомі записи Гната Яструбецького, у яких злочинець названий агентом гайсинського ЧК. З цими документами члени Товариства мали змогу працювати у вільному доступі. І якщо в Україні їх оприлюднювати не дозволяли, то за кордоном, у діаспорі, був докладний опис трагедії і прізвище виконавця — Гріщенко.

У Радянському Союзі вперше воно прозвучить лише 1941 року, в книжці Дяченка «Леонтович. Малюнки з життя». Але тоді за звичними штампами радянської пропаганди його називали ще «петлюрівцем» і «денікінцем», який маскувався під агента «ЧК», а самого Леонтовича — співробітником радянського апарату та таким, хто співчуває більшовикам. Заперечити цю версію вже не було кому, адже на той час Юрмас, Чапківський були репресовані, а Яструбецький, заляканий системою, взагалі на цю тему не вів розмов. Власне ця версія про вбивство Леонтовича «петлюрівським бандитом» затрималася на три десятиліття. Газети писали про це, як під копірку: «загинув від рук бандита», «вбив петлюрівський бандит», «вбив буржуазний націоналіст», зрідка «денікінець». Тим часом за кордоном ніхто не сумнівався у причетності до вбивства Леонтовича радянських спецслужб.

«КОМУНІСТИ ЙОГО ВБИЛИ, І КОМУНІСТИ ЙОМУ ПАМ’ЯТНИК ПОСТАВИЛИ»

— Уперше детальний опис вбивства Леонтовича із погодинним висвітленням на загал подав вінницький журналіст Юрій Бондаренко. Його стаття «Свідчення пожовтілих сторінок» вийшла у газеті «Комсомольське плем’я» (1976 рік). Очевидно, що до його рук потрапив щоденник Яструбецького. Але знову ж — Бондаренко навіть не намагався зв’язати вбивство Леонтовича з радянськими спецслужбами...

Лише за часи незалежності, у 1990-х роках, світ побачив документ із Державного архіву Вінницької області, в якому начальник Гайсинської повітової міліції доповідав, що агент повітового ЧК Афанасій Гріщенко вбив сина священника Миколу Леонтовича. Потім були оприлюднені нові архівні докази цього факту в дослідженнях науковців, зокрема музикознавця Валентини Кузик і професора Анатолія Завальнюка. Тобто те, що Гріщенко дійсно служив у радянських каральних органах, було підтверджено документально лише через сімдесят років після марківської трагедії.

У тому секретному рапорті начальника Гайсинської повітової міліції зазначено, що агент Гріщенко пострілом із гвинтівки вбив сина священника села Марківка Кіблицької волості Миколу Леонтовича — 43-х років. Під час переслідування він поранив пострілом із гвинтівки міліціонера Твердохліба. Тобто якби не це поранення, то про вбивство Леонтовича не було б жодного документа. Тогочасна влада не любила розкривати карти, і тому в цій історії чимало загадкового. Між тим досі не відомо, хто був той самий Гріщенко? Куди він подівся? У щоденнику Яструбецького є факт, записаний зі слів учителя з Марківки Арсена Сорочинського. Майор міліції з Теплика Волков розповів учителю, що Гріщенка зарубав лопатою селянин в одному з сіл Теплицького району. За іншими версіями, чекіст загинув під час перестрілки з міліцією у Теплику. Але місцеві жителі кажуть, що Гріщенко приїздив у Марківку вже після Другої світової війни. Його впізнали... У книжці я детально розкриваю те, ким був Гріщенко, і подаю усі знайдені версії того, що з ним сталося. Радянська система робила все, щоб приховати як сліди цього страшного злочину, так і події, пов’язані з подальшою долею вбивці, чекіста Афанасія Гріщенка... Згадується, як у 1969 році в Тульчині поставили пам’ятник Леонтовичу, то його дочка Галина у приватних розмовах казала: «Комуністи його вбили, і комуністи йому пам’ятник поставили». І в цьому не доводилося сумніватися, адже на той момент вона поруч, у сусідній кімнаті.

«ЗАГИБЕЛЬ ЛЕОНТОВИЧА НЕ ВИПАДКОВІСТЬ, ЦЕ БУЛО ЗАВДАННЯ З ПЕВНОЮ ПІДГОТОВКОЮ»

— Саме у ті дні, коли у Марківці було вбито Леонтовича, в одному із найбільш визначних місць Парижа, в театрі Єлисейських полів на авеню Монтень, Український республіканський хор під орудою Кошиця продовжував підкорювати світ. Французькі критики називали концерти Української республіканської капели «цвяхом» паризького сезону, а сам колектив «першим хором світу». Дивне переплетення: підле вбивство, убоге поховання Леонтовича (босий, у простій сорочці композитор) і тріумф його творів у Європі... У Марківці місцеві селяни відкрито казали, що Леонтовича вбили за українську пісню. Вони навіть намагалися вчинити самосуд над їздовим, який привіз Гріщенка у Марківку. Прагнули помститися.

Загибель Леонтовича не випадковість, це було завдання з певною підготовкою. Якби Гріщенко хотів просто пограбувати будинок, то не чекав би світанку, не забирав одяг, а залишив золотий годинник. Він діяв підступно, не квапився, не втiкав, робив свою справу холоднокровно і відкрито, бо відчував свою безкарність. Дехто з дослідників може заперечити, сказати, що на той час «чисток» не проводили. Так, але на рівні великих міст. У малих містах вже працювали. Тим більше на Поділлі, де діяло повно повстанських загонів. Не дивно, що було дано наказ прибрати «неугодний елемент», який може чинити опір чи підтримувати націоналістичні рухи. Крім того, Леонтовича боялися, він створював українські хори, свого часу працював в уряді, він добре знав ситуацію з середини. У своєму щоденнику Яструбовський згадує, як між Леонтовичем і Гріщенком була суперечка, їздовий не раз виходив до батька композитора і казав: «Ох, пан цього комуніста мочить». Можна припустити, що той постріл був випадковий, у стані агресії, але тоді — чому він дочекався ранку і застрелив, не тікаючи? Більше того, справа замовчувалася десятиліттями, влада боялася оприлюднювати дані. Навіть у часи «відлиги», коли дослідник творчості композитора Анатолій Завальнюк готував експозицію у Вінниці, то контролював підбір експонатів кегебіст. А родина Леонтовича взагалі завжди була у полі зору органів, про це не раз у стислому колі говорила його донька Галина.

ЯК РЕМАРКА

— Зараз на темі Леонтовича, його мелодії «Щедрик» багато спекуляцій. Нікого не хочу образити, але такі речі, як вшанування пам’яті, одним наскоком не вирішуються. Щоб гідно вшанувати, треба досліджувати, пізнавати, причому не один рік, а послідовно. Не можна любити Леонтовича, використовувати його бренд і водночас забувати про інших видатних композиторів — Лисенка, Стеценка, Степового, нашого земляка Ніщинського, який на початку ХХ століття звучав у Європі. У нас виходить так: допоки чужі не помітять і не оцінять, ми не помічаємо. До прикладу, Кошиця. Диригент від Бога, він мріяв, щоб його тіло перевезли і поховали в Україні. Що, зробили? Ні! Невже не можна зробили пантеон знаменитим українцям. Інертність і відсутність допитливості до свого-рідного іноді не просто дратує, а морально вбиває...