Екологія і безпека

Розмова з природоохоронцем, який займається питаннями довкілля, може, більш ніж років авторці, була б корисною і чиновникам, і управлінцям, і нардепам. Сергій ФЕДОРИНЧИК, керівник інфоцентру української екологічної асоціації «Зелений світ» (зі статутом 1992 року, заснована ж УЕА в 1987 році), чітко розставляє акценти — де держава промахнулась із реформою Міндовкілля, чому ця модель, та й назва, не відповідають термінам, прописаним у законодавстві. А найголовніше — чому на рівні держави ведуться розмови про зміни клімату, адаптацію до них, збереження лісів тощо, але немає ані слова про довкіллєву безпеку. Експерт говорить про це, спираючись на аналіз законодавчої бази, світову практику та власний досвід. Коротке резюме нашого спілкування — до реальної турботи про довкілля ми дуже далекі, бо більшість не розуміє, про що саме йдеться. Тому короткий лікнеп — у розмові експерта з «Днем».

«ДОВКІЛЛЯ – ЦЕ ПОВІТРЯ, ЛІСИ, НАДРА, НАВІТЬ ТИША І КОМФОРТ МІСТ ТА СЕЛИЩ»

— Зізнаюся, про необхідність довкіллєвої безпеки, саме такого терміна в такому звучанні, вперше дізналася з ваших дописів. Що вкладаєте в цей термін і хто повинен відповідати в Україні за реалізацію цієї ідеї?

— 30 років тому, ще напередодні проголошення Незалежності, 25 червня 1991 р. Верховна Рада УРСР прийняла базовий Закон «Про охорону навколишнього природного середовища». На той час ще свіжими були чорнобильські враження, вирував масовий громадський екологічний рух, значною мірою зібраний на той час у «Зеленому світі». Через те закон був ретельно обговорений із науковцями, практиками та громадськістю і досі є найбільш змістовним документом у цій сфері. Перший абзац у преамбулі цього закону стверджує: «Охорона навколишнього природного середовища, раціональне використання природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки життєдіяльності людини — невід’ємна умова сталого економічного та соціального розвитку України».

Замість громіздкого сполучення «навколишнє природне середовище» дедалі більше стало вживатися слово «довкілля», зокрема воно увійшло в текст ст.50 Конституції України: «Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди...». А замість сполучення «екологічна безпека» більш точним є говорити про «довкіллєву безпеку».

Бо досить часто слово «екологія», яке означає науку — розділ загальної біології, що вивчає зв’язки між живими організмами та довкіллям, вживають некоректно — як синонім до слова «довкілля». Тут є певний негативний вплив російського прикладу такого некоректного вжитку: в росіян було міністерство з неправильною назвою — «екології», і за президента Януковича цю неправильність змавпували і на українське міністерство. Хоча і російське, і українське міністерства жодного дня не займались і не повинні займатись питаннями науки екології.

Довкілля — це повітря; джерельця, ріки та моря; ґрунти; надра; флора і фавна лісів, луків, боліт та степу; сільськогосподарські угіддя та тваринницькі ферми; навіть тиша та комфорт селищ та міст.

Довкіллєва (екологічна) безпека є важливою частиною загальної безпеки суспільства, досить детально описаної в документі «Про Концепцію (основи державної політики) національної безпеки України» 1997 р. та чинному Законі «Про національну безпеку України». 

Через те іноді тематика довкіллєвої безпеки має бути в порядку денному Ради Національної Безпеки і Оборони України. Оскільки практично всі види людської діяльності певною мірою впливають на довкілля, то певну увагу питанням довкіллєвої безпеки в своїй сфері має приділяти кожне міністерство та відомство, кожне підприємство та кожний орган місцевої влади, та кожний громадянин — про це йдеться в базовому законі.

А Міністерство захисту довкілля мусить цими питаннями перейматись щоденно, координуючи задля довкіллєвої безпеки зусилля всіх інших органів, установ та організацій. Унаслідок міжгалузевості та міждисциплінарності довкіллєвих проблем це міністерство є найскладнішим з усіх органів державного управління і, за підрахунками Агенції державної служби у 2010 р., має найбільшу кількість управлінських функцій — 720! Бо воно інколи мусить казати «Стоп!» кожному з усіх інших міністерств та відомств, і повинно робити це тільки обґрунтовано.

Щодо управлінської складності — це не вигадка. В Нідерландах питаннями довкілля та природних ресурсів займаються чотири міністерства. Бюджет довкіллєвого міністерства США (Environment Protection Agency) поступається лише бюджету Пентагону. Чисельність довкіллєвого міністерства ФРН — 1200 штатних одиниць. Довкіллєве відомство (разом з питаннями продовольства та сільської місцевості) Великої Британії координує діяльність 33 відомств та установ.

«АДМІНРЕФОРМА МІНДОВКІЛЛЯ ЗАЛИШИЛАСЬ ІНСТИТУЦІЙНО НЕЗАВЕРШЕНОЮ»

— Які органи, структури чи інституції повинні мати в порядку денному питання довкіллєвої безпеки і яким чином мали б взаємодіяти між собою для досягнення результату?

— Міністерство захисту довкілля координує діяльність Державного агентства водних ресурсів, Державного агентства лісових ресурсів, Державної служби геології та надр України, Державної екологічної інспекції. Необґрунтовано, на мою думку, з підпорядкування Міндовкілля забрано Держгеокадастр, бо українська земля є найкоштовнішим із усіх природних ресурсів.

За 30 років на посаді міністра було 18 осіб та два виконувачі обов’язків. Найкращим на цій посаді вважаю Юрія Костенка (1992 — 1998 рр.). Він входив до складу РНБОУ, бо переконав президента Л.Кучму та Секретаря РНБОУ В.Горбуліна у важливості довкіллєвої безпеки. Проте пізніше на посаду екоміністра «політично», а не за конкурсом, приходили дуже різні люди, зокрема й малокомпетентні, а за часів Януковича — відверті хижаки. На такому тлі нинішній міністр Роман Абрамовський, на мою думку, не найгірший.

Майже кожна особа, призначена міністром, здійснювала «реформу» міністерства, змінювала положення, призначала «своїх» заступників, а вони — начальників управлінь. Періодично Кабмін пропонував скоротити штат міністерства. Внаслідок таких «реформ» апарат міністерства залишили чимало досвідчених фахівців, які прийшли в часи Юрія Щербака та Юрія Костенка.

Адміністративна реформа в Україні 2010 — 2013 рр., якою керували І.Акімова, О.Лавринович та С.Льовочкін, була змавпована з російської адмінреформи 2006 — 2010 рр., що була антикорупційною за змістом та увібрала багато прогресивного управлінського досвіду західних країн. Ця реформа позбавила Мінприроди обласних управлінь, передавши їх як екодепартаменти в ОДА — крок, що навпаки посприяв корупційності та руйнації цілісності екополітики. Водночас адмінреформа Мінприроди залишилась інституційно незавершеною, не виділивши з міністерства управлінські функції надання державних послуг у державні служби, а функції управління державним майном у державні агенції. За міністерством мали б лишатись лише координаційні функції, деталізація екополітики в підзаконних актах та підготовка законодавчих пропозицій КМУ та Верховній Раді.

На мою думку, як управлінця за освітою, для завершення адмінреформи Міндовкілля до існуючих державних органів, згаданих вище, абсолютно необхідним є створення ще трьох державних агенцій та трьох державних служб: 1) Державна агенція природно-заповідного фонду; 2) Державна агенція з відходів, токсичних речовин, пестицидів та управління полігонами; 3) Державна агенція природоохоронних коштів; 4) Державна служба моніторингу довкілля, інформування, екоосвіти та екопросвіти (на базі існуючої гідрометрологічної служби); 5) Державна служба дозволів, ліцензування, експертизи, оцінки впливу на довкілля та стратегічної екологічної оцінки; 6) Державна служба захисту тиші, повітря та клімату. Щодо кожного з цих органів можу надати детальне обґрунтування.

Абсолютно необхідно відновити обласні управління Міндовкілля як інтегровані представництва цих служб та аґенцій. Сподіватись, що замінити ці державні органи з великими обсягами робіт НА МІСЦЯХ, у безпосередньому контактуванні з природокористувачами, невеликими підрозділами в міністерстві в Києві, спроможними працювати лише з паперами, а також, що з усіма цими напрямами може впоратись міністр, — безвідповідальна наївність. Тільки достатність повноважень, інформації, коштів, кадровий професіоналізм та персональна відповідальність керівників за кожним із цих напрямів під загальною координацією міністерства можуть зробити довкіллєву безпеку реальною.

Проте змушений визнати, що це радше теоретико-ідеалістичні міркування — як має бути. Реальність жахливо далека, і обізнані з нею люди іронічно посміхнуться, читаючи викладені тут міркування.

«УКРАЇНА НАМАГАЄТЬСЯ СПРАВЛЯТИ ВРАЖЕННЯ НА СВІТ ЕФЕКТНИМИ ДЛЯ НЕОБІЗНАНИХ ЛЮДЕЙ ЗАХОДАМИ»

— Однак проблеми змін клімату, надмірна розораність земель в Україні і загалом агітація за перехід на життя в стилі «еко» все одно присутні в інформаційному просторі. Якщо проаналізувати існуюче законодавство, повноваження відповідальних за стан довкілля органів — чи це достатня база для того, щоби справді в Україні стало пріоритетним збереження довкілля та природних ресурсів?

— Як казав Михайло Жванецький: «Проблеми якості нас хвилюють... Але не тривожать!». Так і епізодичні згадки довкіллєвих проблем у засобах розголосу не спонукають політичну еліту надавати цим проблемам значної уваги. А громадський екологічний рух, який нагадував би владі про ці проблеми, перебуває нині в маргінальному стані. Бо більшість населення України сьогодні живе в злиднях і заклопотане насамперед проблемами власного виживання.

— Нещодавно відбувся кліматичний саміт у США, на який Україну не запросили. Чи варто розцінювати це як умовну зраду, як розповідали це деякі ЗМІ та чиновники? Чи це послідовна реакція світу на природоохоронні порушення в Україні (маю на увазі минулорічний скандал через вирубку дерев у Карпатах, помічену міжнародною організацією, плюс — постійно виникають нові ризики, як-от вітряки на Боржаві, добудова Ташлицької ГАЕС на території нацпарку «Бузький гард»)?

— Я думаю, що з цього питання вам краще запитати заступницю міністра Ірину Ставчук, яка тривалий час працювала в неурядовій організації і прекрасно орієнтується в усіх питаннях, пов’язаних з проблемою зміни клімату, зокрема щодо позицій України в міжнародних переговорах.

Я ж насмілюсь висловити суб’єктивну думку, що оскільки проблема зміни клімату — це передній край усієї сфери довкіллєвої безпеки, то лідерство тут мають країни, які успішно здійснили чимало менш складних заходів і досягли реальних результатів у покращенні стану довкілля. А Україна, на жаль, за 30 років зробила дуже мало, здебільшого в паперовому вимірі, і намагається справляти хороше враження якимись зовні ефектними для необізнаних людей заходами, типу «посадити мільярд дерев за три роки». Тверезий аналіз таких ініціатив неважко знайти в мережі (нещодавно детальний та науково обґрунтований розбір такої ініціативи описував «День» у №103 — 104 від 16 — 17 липня ц.р.).

Людей, реально заклопотаних охороною довкілля, більше бентежить неймовірна легкість, з якою Міндовкілля погодилось із вилученням у нього більшої частини коштів Фонду охорони навколишнього середовища — начебто на боротьбу з ковідом, а потім передачі цих коштів на будівництво доріг. Така операція переконливо свідчить про непріоритетність довкіллєвої безпеки для української політеліти.

— Не беручи участь у згаданому саміті, Україна ж мусить дотримуватись ідей та принципів, затверджених лідерами світу. Адже планета в нас одна, і зусилля для комфортного існування на ній мають бути спільними. Чи бачите ви розуміння цієї ідеї серед нинішнього керівництва Міндовкілля як ключового органу, відповідального за природоохоронну політику.

— Ця позитивна риторика притаманна політикам, установам та працівникам ООН, UNDP, UNEP, ОБСЄ тощо. Керівництво Міндовкілля безперечно її підтримає. Про справжні думки цього керівництва я знаю мало. Можливо, ви та інші журналісти зможете висвітлити їх через інтерв’ю.

Я припускаю, що міністру та його заступникам справді хотілося б зробити Міндовкілля не лише формально відповідальним за політику в сфері довкіллєвої безпеки та збалансованості природокористування, а й реально ключовим та дієздатним органом. Але це залежить від світоглядних орієнтацій усієї політичної еліти України — від депутатів, міністрів, прем’єрміністра та президента, від працівників апарату КМУ, ОПУ, ВРУ та РНБОУ. І само собою — від активності, принциповості та послідовності громадськості.

«НЕ МАЮЧИ ІНФОРМАЦІЇ ПРО ПОГІРШЕННЯ РОДЮЧОСТІ ТА НАДМІРНУ РОЗОРАНІСТЬ, МІНДОВКІЛЛЯ НЕ МОЖЕ ВПЛИВАТИ НА АГРОХОЛДИНГИ»

— Сьогодні гаряча тема — відкриття ринку землі. Якщо не брати до уваги економічну складову, які наслідки це може мати передусім для збереження землі не як ресурсу, а як елементу екосистеми?

— Очікування песимістичні. Луки та водно-болотні угіддя замість прийнятності випасу та сінокосів усе частіше йдуть під розорювання, що тягне ерозію, засушування, зниження водності в басейнах річок і посилення негативних явищ від кліматичних змін.

— Нещодавно зазначали, що «питання прийнятності рівня розораності земель та стану їхньої родючості (яка катастрофічно знижується внаслідок діяльності агрохолдингів)», по суті, випадає з поля зору держави. Які причини цього та наслідки?

— Держгеокадастр після підпорядкування від Мінприроди до Мінсільгоспу, потім Мінагропрому втратив інтерес до моніторингу стану родючості земель, а також рівня розорюваності. Спробуйте хоча б відшукати приклади такої інформації, а не те що результати регулярного моніторингу на сайті Держгеокадастру! Агрохолдинги є реальними господарями десятків тисяч селянських паїв, з ними рахується місцева та центральна влада. Не маючи навіть інформації про погіршення родючості та надмірну розораність у конкретних місцевостях, Міндовкілля не в змозі впливати на агрохолдинги та обмежувати їхні хижацькі апетити.

— Ви очолюєте інфоцентр організації «Зелений світ», яка, мабуть, одна з перших почала говорити вголос про важливість толерантного співіснування людини та природи, маю на увазі роки незалежності. І про право людини на здорове життя в екологічно чистому середовищі. Наскільки ця ідея еволюціонувала за 30 років і наскільки стала зрозумілою українцям — чи навпаки?

— На жаль, радше навпаки. Коли за Горбачовської «перестройки» стала дозволеною «гласність», то чорнобильська катастрофа, прорив відстійників ропи в Дністер у Стебнику, чернівецьке облисіння в дітей, забрудненість повітря в містах металургійних та хімічних підприємств Донбасу та Подніпров’я тощо були серед найбільш обговорюваних тем і значною мірою посприяли руху України до Незалежності. В програмі «Зеленого світу» вперше була проголошена ідея суверенітету України над природними ресурсами.

Нині досить рідко тиждень минає без новин про скандали у владі чи негаразди в економіці та суспільному житті, які загалом оглушують та деморалізують глядачів, слухачів, читачів, а згадування позитивних зрушень у довкіллєвій сфері чи проблем належного функціонування Міндовкілля надто нечисельні. Ідея безпечного довкілля є зрозумілою, але наскільки сильно її досягнення залежить від дієздатності бюрократичної машини, насамперед апарату Міндовкілля та інших природоохоронних органів, більшості громадян не зрозуміло. На жаль, Міндовкілля навіть не намагається сформулювати державне замовлення на інформування щодо екополітики та практики.

«РАНІШЕ ВЛАДА РАХУВАЛАСЯ З ГРОМАДСЬКІСТЮ І ВИЗНАВАЛА ПРІОРИТЕТНІСТЬ ДОВКІЛЛЄВОЇ ТЕМАТИКИ»

— Чи є зараз позитивні приклади співпраці громадських організацій у захисті екологічної безпеки громадян? Наскільки розрізнені чи об’єднані вони в спільній, здавалося б, меті?

— Діяльність неурядових організацій (НУО) в сфері довкіллєвої безпеки нині має суттєво інший характер, ніж це було на початку 1990-х. Тоді в Україні був масовий громадський рух, інколи навіть ніяк організаційно не оформлений, а в «Зеленому світі» було більш ніж 200 місцевих осередків. Майже всі НУО були аматорськими, діяльність здійснювалася на волонтерських засадах, і не чули про гранти. Але влада змушена була рахуватись з громадськістю і визнавала пріоритетність довкіллєвої тематики. 

Поступово виникали інші НУО — Національний екологічний центр України, «Мама-86», Всеукраїнська екологічна ліга, мережа «Екоправо». Приблизно з 1998 по 2012 роки була активна співпраця екоНУО в громадській раді при Мінприроди, створеною першою і за ініціативою знизу, та регулярних конференціях екогромадськості. Також з ініціатив самої громадськості почали діяти «Українська річкова мережа» та «Робоча група НУО з проблеми зміни клімату» (нині «Українська кліматична мережа»). Було зроблено кілька колективних доповідей «Громадська оцінка екополітики в Україні», з активною участю екоНУО були розроблені «Стратегія Національної ЕкоПолітики України» та «Національний План дій з охорони довкілля».  

Проте поступово все більше НУО працювали з використанням грантів. Багатьом сподобалось і вони стали «професіоналізуватись» — не завжди в сенсі концентрації знань, досвіду, залучення верифікованих експертів, але з більш-менш постійним штатом та зарплатами. Аматорська складова постійно зменшувалась і сьогодні найбільше проявляється тільки в різних спонтанних протестних акціях, зокрема, проти шкідливої забудови.

Ситуація в середовищі екоНУО є ілюстрацією загальних тенденцій розвитку «громадянського суспільства в Україні», коли нині під цією назвою частіше фігурують професійні грантоотримувачі, а не аматори, що типово для громадянського суспільства в євроатлантичних країнах.

Нещодавно кілька екоНУО, зокрема МБО «Екологія-Право-Людина», організовували пікетування Верховної Ради з вимогою, щоб депутати проголосували за кілька законопроєктів екологічного змісту, до розробки деяких з них ЕПЛ причетна. Проте оскільки більшість цих законопроєктів розроблялись не за процедурами повного циклу публічної політики я не маю впевненості, наскільки в реальності вони будуть корисними?

Віра в законотворчість сильно підірвана інституційною неспроможністю Міндовкілля забезпечити дотримання того законодавства, що вже є. Навпаки, я більше вірю в ефективність ІНСТИТУЦІЙНОГО підходу, коли за наявності дієздатних природоохоронних органів можна багато чого зробити і з тим законодавством, що є.

Разом з тим боротьба організації SaveDnipro (на мою думку, організація дуже цікава, дієва, правильна — крім неукраїнської назви) за законопроєкт №4167 «Про запобігання, зменшення та контроль промислового забруднення» заслуговує поваги та всілякої підтримки, бо це стане реальним кроком на покращання якості повітря, яким дихають мільйони городян (до слова, цей законопроєкт парламент не підтримав під час голосування 15 липня. — Ред.).

P.S. Після публікації матеріалу до автора звернулася представниця згаданої у тексті екологічної організації із зауваженнями, що було б доречно врахувати думки усіх згаданих інтерв’юером громадських організацій щодо висловленого. Справді, озвучені Сергієм Федоринчиком питання – болючі та актуальні. Висвітлити в одному матеріалі всі причини екологічних проблеми та шляхи вирішення, врахувати позиції усіх дотичних сторін – неможливо. Тож ми готові продовжити дискусію на сторінках «Дня», оскільки неочікувана реакція на матеріал доводить важливість висвітлених питань. Свої думки та пропозиції можна надсилати на електронну пошту редакції.