«Нестандарт»

Близько 30 робіт із циклу «Голос моєї душі» презентували в столичній галереї «Мистецька збірка». Виставка триватиме до 19 лютого. Це вперше після тривалої перерви Іван Марчук, якого світова спільнота включила до «100 геніїв сучасності», вирішив відкрити перед очима громадськості світ своєї ранньої творчості (переважно роботи 70 — 80-х років).

Бути іншим, творити не так, як усі — основний принцип митця. «Я був звичайний художник — такий, як усі, — розповідає він про початок творчого шляху. — І оце «такий, як всі» було дуже страшне для мене. Я цього не міг витримати». Тож вирішив, або буде творити інакше, або взагалі — ніяк. Переїхавши 1965 року до Києва, пішов працювати в Інститут надтвердих матеріалів. Там «відкрилися» творчі шлюзи, зізнається митець. «Коли це прорвало, моя рука не встигала малювати...». Каже, «шарахався» в різні боки, аби не потрапляти в існуючий стандарт художнього мистецтва. Часом малював, не розуміючи що то, проте «нестандарт» тільки розпалював творчу натуру. «Я не визнаю ніяких традицій в різних іпостасях. Традиція — це корова на припоні... Вона тримає думку в полоні. Я ж закрив очі на всі традиції», — пояснює Марчук.

У ранніх творах художника помітна ще одна особливість — поряд із багатогранними образами в картинах відчуваються емоційні переживання-передчуття. Згодом вони виллються в непрості життєві випробування. Тоталітарна система Радянського союзу намагалася затиснути в міцні лещата індивідуалізм художника. Так з’явилися звинувачення на адресу Марчука в націоналізмі, далі були переслідування КДБ та вимушена еміграція. Тож художник на власній шкірі випробував міць тоталітарної системи і добре запам’ятає її на смак. Цього року минає 75 років від часу великого терору в урочищі Сандармох, де за лічені дні розстріляли тисячі невинних людей, серед яких — цвіт української інтелігенції. Тож «День» поцікавився думкою митця, чи зробило суспільство висновки з цього та подібного фактів та чи вдалося українцям вирватися з міцних обіймів мертвих тиранів? «Це болить і болітиме, бо сьогодні в деяких випадках повторюється. Наші люди змиряються з усім. Ніхто не хоче постояти за себе. А головне, що їх може знищити не тиран, а чорна заздрість», — каже він.

Загалом колекція Марчука сьогодні нараховує близько 4,5 тисяч картин. «Голос моєї душі» є стрижнем в художній концепції митця. «Він, як стовбур дерева, який обростає гілочками», — розповідає Марчук. Таких «гілочок» нараховується цілих десять: десять періодів, десять різних стилів і технік... Сьогодні автор творить філософські полотна. Проте, навіть отримавши світове визнання, він досі не впевнений чи потрібен його золотий запас рідній Україні. Попри щедрі обіцянки чиновників Марчук і досі не має приміщення для виставлення робіт в Києві.