Кому належить холодноярська святиня?

Древній, ще з кінця XII століття відомий на наших теренах Свято-Троїцький Мотронинський монастир — одна з окрас лісового урочища Холодний Яр — не раз був руйнований у буремні періоди нашої історії. Монголо-татарська навала, зазіхання католиків після Люблінської унії, походи турків у добу Руїни, більшовицький терор, німецька окупація під час Другої світової війни — далеко не весь перелік лихоліть, що випали на долю холодноярського монастиря. Крізь усі ці тяжкі випробування він пройшов завдяки непохитній вірі та покровителям — земним і небесним, які берегли монастир та щоразу допомагали святині повстати з попелу. Серед покровителів фігурують такі імена, як гетьмани Петро Конашевич-Сагайдачний і Богдан Хмельницький, переяславський єпископ Кирило Шумлянський та багато інших.

Саме з Мотронинського монастиря велася підготовка повстання гайдамаків під проводом Максима Залізняка: тут навесні 1768 року група запорізьких козаків організувала нараду, на якій було ухвалено стратегію поширення народного руху та відряджено посланців у різні регіони України. Духовним вогнищем визвольної боротьби цей монастир був і за часів Української революції 1917—1921 рр., коли там базувався штаб холодноярського війська, яке орієнтувалося на Українську Народну Республіку й чинило героїчний опір більшовикам аж до 1922 року.

Якщо говорити про теперішніх жителів сіл довкола урочища Холодний Яр, то й досі можна зустріти серед них патріотично настроєних нащадків холодноярських лицарів, які пишаються історією свого краю та свідомі власної історії. Що ж до нинішніх господарів Свято-Троїцького Мотронинського монастиря, які представляють Українську православну церкву Московського патріархату, то вони від такого патріотичного духу далеко не в захваті. Холодноярські партизани-незалежники воювали проти більшовиків, які в революційні роки тричі вдиралися до — тоді вже жіночого — монастиря і ґвалтували черниць. Політична ж лінія УПЦ Московського патріархату не дозволяє висловити вдячність чи бодай схвально відгукнутися про когось, хто боровся за незалежність України, фактично захищаючи монастир та його жителів. Тому доводиться викручуватися: «Захищали партизани Холодного Яру Україну, але не національну. Захищали віру людей, а самостійність України — навряд чи», — каже отець Юрій Володимирович.

Трактування звучить якось дивно — навряд чи сам отець вірить у те, що каже, але промосковські упередження змушують до лукавства. Тим паче за умов запеклої боротьби з представниками УПЦ Київського патріархату, які претендують («мають свій інтерес») на Мотронинський монастир. Отець Юрій Володимирович, крім уже традиційного звинувачення в розкольництві, називає підопічних патріарха Київського «націоналістами», які «поширюють підступи» і спекулюють на тому, що їхню церкву формально іменують «Московського патріархату».

Подібним чином підходять у монастирі й до трактування Колііївщини: «Це була війна не бідних і багатих, а католиків та православних» — каже настоятелька монастиря ігуменя Мотрона.

Нехай так. Максим Залізняк та Іван Гонта боролися за православну віру. Холодноярські отамани, як стверджує отець Юрій, також боролися за православну віру. Однак теперішні керівники Свято-Троїцького Мотронинського монастиря виявляють демонстративну байдужість, відстороненість від своїх захисників і жодним чином не хочуть вшанувати їх бодай меморіальною дошкою — ні Максима Залізняка, ні, скажімо, холодноярського сотника Івана Коломійця. Останнього поховано на території монастиря, але навіть не удостоєно того, щоб відновили його зрівняну з землею за радянських часів могилу. Аргументують усе це тим, що в монастирі такі меморіальні дошки недоречні: «Люди приходять сюди молитися». Залишається лише побажати православним Московського патріархату, аби вони дотримувалася такої ж аполітичності й надзвичайної скерованості на духовні сфери під час виборів та інших контроверсійних подій у житті країни, бо, судячи з останніх подій, духівникам цієї конфесії явно бракує аполітичності.

Вельми стурбована теперішньою позицією представників Мотронинського монастиря патріотична еліта Холодного Яру. Богдан Легоняк, директор Медведівського краєзнавчого музею, висловлюється доволі однозначно: «Ми ніколи не помічали від них бодай якогось жесту солідарності з українськими патріотами. Вони не вболівають за Україну. Їм абсолютно байдуже, що буде з Українською державою... Служби у них правляться російською мовою, бо вони кажуть, що «Отче наш» по-українськи нєвєрний».

Такою є позиція управлінців Мотронинського монастиря, гучні дзвони якого колись скликали вояків із навколишніх сіл. Так вважає духовенство в нескореному серці України, де атмосфера як ніде інде пронизана вільним козацьким духом, де селяни є кровними і духовними нащадками непримиренних гайдамаків і де ще досі часами лунають передсмертні слова Василя Чучупаки: «Готуй, Холодний Яре, нових бійців!» — що їх він вигукнув, потрапивши в більшовицьке оточення, перш ніж пустити собі кулю в голову.

Політична діяльність Православної церкви Московського патріархату вже давно насторожує небайдужих — і не лише в Холодному Яру, а й по всій Україні. Одна річ, коли в нас діють політичні рухи і партії на зразок «Русского единства», існування яких ще можна списувати на тимчасову слабкість влади й хибне розуміння політичної свободи, до якого ми долучаємо право на існування організацій, що прагнуть розколоти нашу країну. Але зовсім інша — коли ідеї «русского єдинства» втілює церква, яка для віруючих є незаперечним авторитетом. Необхідно повною мірою усвідомлювати моральну шкоду від того, що в українських церквах віруючим українцям тлумачать Слово Боже священики, які не вважають за доцільне існування незалежної України. А це без жодних перебільшень можна трактувати як духовну війну проти нашої держави, з якою за наслідками не зрівняється навіть більшовицька навала 1917—1921 років. Украй важливо не легковажити з цього приводу, доки ще є шанси виправити ситуацію.