«Мрію про роботу в Києві»

Усесвітньо відомий режисер-аніматор і художник Ігор КОВАЛЬОВ, колишній киянин (утім, чи бувають кияни колишніми?!). Робота аніматора розпочиналася на кіностудії «Київнаукфільм» пліч-о-пліч з Олександром Татарським. Потім підкорив Москву, Америку та... увесь світ шанувальників анімаційного кіно своїми розумними і напрочуд щирими фільмами. Його ім’я належить до сотні найкращих режисерів світу. У його творчому доробку безліч найпрестижніших світових нагород, тільки за фільм «Молоко» він здобув їх 13. Сьогодні Ігор Ковальов має намір знімати свій авторський проект в Україні, зараз він у пошуках українського продюсера.

— Ігоре, ви яскраво починали свій творчий шлях у Києві, з Сашком Татарським. На початку 1980-х разом вирушили до Москви, де тоді якнайповніше можна було реалізуватися. Спільно організували студію «Пілот» і завдяки своїм роботам зажили популярності. А далі... поїхали працювати в Америку. Чому так вирішили?

— Цьому послужили два з половиною чинники. По-перше, тоді в кіно почався страшний застій — не було жодних пропозицій. По-друге, було цікаво попрацювати там, але був упевнений, що буде контракт, мабуть, на рік-півтора. Ну, і дружина, розуміючи ситуацію, порадила спробувати, тож я погодився. У той час не знав жодного англійського слова. Розумів, що їду туди не для того, аби робити авторську анімацію, без якої не увляв себе, а для роботи на серіальному потоці, та власник студії обіцяв, що дасть можливість працювати й над моїм кіно. Із цього дивувалися навіть американці, які давно вже працювали на студії, адже мало кому вдається робити авторське кіно не за свої гроші. А обстановка на студії була як у Москві — ті ж люди, одержимі анімацією, малюють на тому ж папері, і я заспокоївся.

— Як ви стали працювати в Америці над своєю картиною?

— Із першого дня після приїзду заходився писати сценарій, основній роботі це не заважало, ніхто про це не знав. Довго писав, а потім поставив власника перед фактом — поклав йому на стіл готовий сценарій. Обіцяв же! Мені було сказано: щойно закінчу роботу над серіалом, негайно приступлю до свого фільму. Ви не уявляєте мого стану — тремору, м’яко кажучи. Але ж, справді, легко сказати, важче зробити... На цій студії вже працювали хлопці зі студії «Пілот». Відкривши чималі ділянки поточної роботи, мені дозволили залучити їх. Це було фантастично. Навіть не знаю, який був бюджет картини, мені платили ставку, я отримував її, виконуючи студійне замовлення. Американські колеги казали, що дивуватися з цього не варто. Адже вже було зроблено кілька серіалів, які дуже добре пішли і принесли продюсерові хороший прибуток. Щоправда, була зупинка в моїй роботі на два з половиною місяці. Про це попросило керівництво — дуже важлива для студії робота.

— Коли ми розмовляли востаннє, чи не йшлося про те, щоб повернутися сюди, позаяк дуже важко знайти людей, які могли б дати грошей для виробництва кіно?

— Можливо. Щиро скажу, дуже хотілося б працювати в Києві, але не знаю, наскільки це реально. Зараз начебто «почало» світати. Чув, що тепер в Україні приділяють увагу кіно, але досі нічого конкретно не знаю. Та я й так уже близько — працюю в Москві над російським проектом. Поясню, чому. Аби бути ближче до своєї мами. Вона живе в Києві, їй за вісімдесят, і я не можу мати спокій, знаючи, що вона живе одна в цій великій, улюбленій мною квартирі на площі Толстого. Я дуже хотів би бути поруч. Із Москви приїжджаю до неї досить часто.

— Москву ви теж давно залишили, але все одно приїжджаєте в чуже місто, хоч, безумовно, є проблема житла, соціуму, особистого простору. Проблеми ж ці постають неминуче.

— По-перше, в Москві живе моя сім’я. Моя колишня дружина — Кіра Падве. Ми розлучилися, але залишаємося дуже близькими друзями. Завжди, коли приїжджаю в Москву, зупиняюся у неї. Я не боюся цього слова, ми любимо одне одного, у нас стосунки, як у родичів. Якщо почну не лише працювати, а й заробляти гроші, природно, хотів би винайняти квартиру і жити окремо. Це поки що в планах, не знаю, як складеться.

— Робота — така річ, сьогодні в Америці є робота, яка дає змогу почуватися досить упевнено, та при цьому є можливість займатися авторською анімацією. Чи не боїтеся ризикувати?

— Сьогодні є можливість займатися лише авторською анімацією, тому що з роботою дуже складно. Останні три роки викладаю, не працюю на студіях, не хочу. Студія, де я працював 13 років, — зникла, вона не існує як одиниця, вони не виробляють жодної продукції. Після цього став викладати, мені дуже сподобалося. Крім того, запустився з новим своїм авторським фільмом — я щасливий. Продюсують Канада, Франція.

— І ви готові ризикувати, аби бути поруч із мамою?

— Я готовий до цього. Якщо платитимуть гроші, готовий.

— Та колись не через гроші, а через бажання вільно працювати ви виїхали.

— Так, звичайно. Я усвідомлюю, все прекрасно розумію. Дай Боже, аби з мамою було все добре, я роблю це лише заради неї.

— Нещодавно закінчився фестиваль «КРОК», які ваші враження від України? Адже кризи й ми не уникнули...

— Зовсім не цікавлюся політикою.

— Я не про політику, про Україну.

— Україною цікавлюся, часто тут буваю, як уже казав. Щоранку читаю Бі-Бі-Сі на сайті. Моя думка така: ситуація в Україні не змінилася. Тобто все те ж саме, але люди весь час говорять, принаймні мої знайомі, про політику, про вибори: хто буде президентом, немає кандидатури, ми не віримо нікому, не знаємо, що буде. Багато людей так вважає. І як я розумію, ситуація вкрай нестабільна.

— Усі ваші фільми так чи інакше присвячені, як загалом мистецтво, одній темі — людині та її зв’язкам із духовним життям і світом. Ви стали старшими, і багато чого змінилося як узагалі у світі, так і для вас. Наскільки з огляду на це змінюється, з одного боку, тематика, а з іншого — відображення того, що ви являєте світові?

— Для мене це болюче питання, бо завжди, коли починаю свій наступний фільм, запитую себе: «Що ж таке? Я повторююся, чому роблю одне і те ж кіно?» Напевно, художник не може втекти від себе — зрозуміло, аби бути щирим, треба робити те, що можеш, як це відчуваєш. Тому малюється все однією рукою. Запрошую художника, аби був інший дизайн, мені дуже подобається, та коли беруся працювати з цими персонажами, то не можу цього робити, почуваюся якось некомфортно, тому знову ці персонажі мої. Я ж художник, природно, і режисер. Тема — кохання, трикутник. Вона і двоє чоловіків. Одвічна тема. Це тема багатьох режисерів, які займаються анімацією, є фільм «Трикутник». Мій фільм називатиметься приблизно так — «Вона ще не любить». Саме так, ідеться про складнощі стосунків між жінкою та чоловіком. Трикутник тому, що є ще одна людина, і вона вирушає від одного, приходить до іншого. Фільм буде з убивством, із кров’ю. До цього не було у мене нічого подібного.

— Ваш сценарій?

— Мій, я ніколи не знімаю за чужими сценаріями.

— Хоч би що ми робили в житті — чи то писали б, чи то малювали б, але ж тією чи іншою мірою говоримо про себе, про свій досвід, свої життєві обставини. Так, як ми їх бачимо в часі, припустимо. Наскільки важливо сьогоднішнім глядачам, навіть фестивальним або ще якійсь вузькій аудиторії, говорити на такі, з одного боку, одвічні, а з іншого — абсолютно побутові теми? Що вас більше цікавить — якість зображення, спосіб подачі матеріалу чи сам матеріал? Тема чи те, як її можна візуально подати?

— Ніколи не замислювався над цим, адже кожен новий проект — фільм для себе, не думаю про глядачів. Не думаю, що хтось дивитиметься, не хочу нікому показувати. Коли фільм готовий, починаю роздумувати: можливо, ось цій людині варто подивитися, саме тій, тому що мене цікавлять думки конкретних людей. Це моя забава, моя гра, сам для себе роблю кіно. Завжди радію, коли є можливість робити свої авторські фільми. Коли ж працюю на якихось компаніях, то, певна річ, роблю це для глядачів, телевізійних каналів, студій. Мій фільм — система самовираження, хочу сам собі його показати. Мені цікаво, як він виглядатиме. Зібрати й подивитися його на екрані. Що думатимуть глядачі? Звичайно, це важливо для будь-якого митця, дуже важливо. Не можу сказати, що цей фільм буде чимось відрізнятися від моїх інших фільмів. Принаймні знаю на сто відсотків: цей фільм буде більш комерційним — хоч я й не люблю це слово — за мої попередні фільми.

— Рішення наблизити його до комерційного — вимога часу?

— Зовсім ні. Це виникло спонтанно. Писав сценарій, став для себе детально розписувати й малювати — і мені сяйнуло, як бачу його. Гадаю, публіка прочитуватиме його легше, ніж мої попередні фільми.

— Яким чином сьогодні, коли телебачення — жорсткий формат, прокат — практично відсутній, фільм, окрім фестивалю, може прийти до глядача?

— Лише на DVD, тільки не уявляю, де його показуватимуть. Французи хочуть зробити версію стерео, бо хочуть показувати його в кінотеатрі. Тобто маленький метраж, авторське кіно вони все ж таки хочуть показувати перед якимсь великим сеансом, як у нас були колись журнали.

— З якою командою ви працюєте?

— З тією ж самою. Як завжди, хлопці з Лос-Анджелеса, Дім Маланіч, незмінна людина, художник, з яким завжди працюю. Женя Дерюхін, ще кілька людей. Але мені доведеться працювати трохи з французами, бо вони вкладають гроші. Те ж саме з Канадою. Але це суто технічні деталі, творчий колектив буде той самий.

— Який інтерес за відсутності прокату в продюсерів пострадянського простору брати участь у подібних проектах? Що, на вашу думку, їм це може дати?

— Продюсер Діна Ким займалася лише авторським кіно, некомерційним, яке не окупається. Якось вони, мабуть, уміють його продавати.

— Ви багато мандрували світом і брали участь у різних фестивалях різного рівня. Що таке фестивальний рух сьогодні й чи потрібен він? Якщо так, то для чого?

— Анімаційний фестиваль — це, зрозуміло, авторське кіно. Воно існує та існуватиме, бо митці хочуть самовиражатися. Це дуже хороше запитання. Для мене це завжди було загадкою: як, чому вкладаються гроші в анімацію? Адже зараз кіноринок, анімація як ігрове кіно, авторське ігрове кіно не окупається, абсолютно не продається, лише фестивальний прокат. До речі, сучасне авторське ігрове кіно, я вважаю, на дуже високому рівні. Є Китай, Японія, молоде покоління режисерів. У Європі — Франція, це просто блискуче. Зараз якийсь новий виток. Є дуже багато цікавих режисерів. В анімації теж, звичайно, дещо робиться. Як вони все це продають, навіщо, хто дає гроші? Держава дає. І це здорово! Ось приклад — Естонія. Вони знають, що культура Естонії у світі не відома, взагалі мало знають таку країну, але анімація більш-менш звучить на фестивалях, вони роблять DVD, продають, хоч це не приносить великого прибутку. Точніше, увесь прибуток — у створенні іміджу країни, в її престижі. Хтось вкладає в це, і гаразд. Оскільки я незалежний режисер і займаюся авторським кіно, то, звісно ж, обожнюватиму продюсера, який вкладає гроші в мої та інші фільми, аби це робилося. Мистецтво має рятувати все й усіх.

— Загалом, хоч би як ми любили життя, як би нам подобалося чи не подобалося те, що в ньому відбувається, все одно особливо радієш тоді, коли робиш свою справу. Що ж надихає все-таки до праці, а не спонукає опускати руки?

— Мабуть, я митець. Хочеться самовиражатися, нудно жити без цього. Відверто кажучи, коли працюєш на компанії, на замовлення, це не самовираження, а заробляння грошей. Я маю ремесло, я режисер, аніматор, я заробляю гроші. Проте паралельно — щось болить, з’являється і, як сніговий ком, навалюється. Починаєш думати день за днем — неможливо, хочу це зробити. Навіщо ці проблеми? А ось хочеться! Хочеться створити якийсь світ, свою іграшку, щось для себе. Якщо хтось зрозуміє, сприйме, то це щастя. Я був задоволений, коли мій фільм увійшов до сотні найкращих фільмів усіх часів з анімації, він десь 69-й, але все ж таки з колишнього Радянського Союзу всього лише чотири-п’ять режисерів у цьому списку.

ДОВІДКА «Дня»

Ігор КОВАЛЬОВ народився 17 січня 1954 р. у Києві. 1981 р. закінчив відділення анімаційного кіно ВКСР (майстерня Ф. Хитрука, Ю. Норштейна). Працював художником-мультиплікатором у ТО художньої анімації кіностудії «Київнаучфільм», режисером і художником-постановником у ТО «Екран», студії «Мульттелефільм». Організатор (1988 р. разом з І. Гелашвілі, О. Татарським, А. Прохоровим) анімаційної студії «Пілот». Із 1991 р. живе в США. Працює режисером, художником-постановником на анімаційній студії Klasky Csupo (Лос-Анджелес).

ФІЛЬМОГРАФІЯ

1974 «До речі, про пташок»(СРСР) разом з О. Татарським

1985 «Кубик-рубик, клоунада» (в к/а «Кубик-Рубик») разом з О. Татарським

1986 «Слідство ведуть Колобки» (СРСР) разом з О. Татарським

1988 «Крила, ноги і хвости» (СРСР) разом з О. Татарським

1989 «Його дружина курка» (СРСР)

1991 «Андрій Свіслоцький» (СРСР)

1991 Ліфт-3 (к/а) (СРСР) разом з М. Алдашиним, Р. Газізовим, О. Татарським, М. Тумелей

1993 «Ох, справжні монстри!» (США)

1996 «Птаха на вікні» (США)

1998 «Карапузи» (США) разом з Н. Вірджин

2000 «Літаючий Нансен» (США)

2005 «Молоко» (Росія)