Життя як сув’язь дрібниць,

А навіщо? Власне, ні навіщо. Живеш собі потихеньку, спиш — їси — ходиш-їздиш, телевізор дивишся... Працюєш (якщо працюєш) потроху. Зарплату дають якусь або там пенсію яку-ніяку (якщо дають). Щось купуєш. Хліб, молоко, газету «День» або квиток у міському транспорті (якщо купуєш). Народився, вчився «чогось і якось», помреш коли-небудь (без усяких «якщо»). Ну ще закохався-одружився-розлучився. І це все? Нудно!

Краще розважитися чимсь, що не щодня трапляється. Наприклад, поміркувати — про життя, про себе, про інших, про природу, про село й місто, про землю й воду... хіба мало про що можна міркувати. От стоїте на зупинці, тролейбуса все немає, і замість роздратування займіть голову роздумом: що таке тролейбус? що таке вулиця? що таке вітер? і так далі. Спробуйте, цікаво вийде. Звісно, можна всі відповіді вичитати в тлумачних словниках, енциклопедіях, Інтернеті. А самому — слабо?

Так, ми з вами не філософи. Це вони вже все на світі продумали, сформулювали, вивели закони діалектики, етики, естетики й навіть самого мислення. Але за їхньою мудрістю треба лізти в першоджерела. Добре, якщо в твоїй власній голові щось залишилося з того, що читав. Наприклад: «Пролетарі всіх країн єднайтеся!», «Ін віно верітас», «Остановись, мгновенье, ты прекрасно».

Щоправда, в донесенні мудрості до нас, мас, філософам дуже посприяли письменники, особливо поети. Їм іще ритм вірша й рима допомагають. Так і здається, що це твої власні думки висловлені: «Минають дні, минають ночі, минає літо. Шелестить пожовкле листя, гаснуть очі, заснули думи, серце спить, і все заснуло, і не знаю, чи я живу, чи доживаю, чи так по світу волочусь, бо вже не плачу й не сміюсь...», «Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають», «Поезія — це завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі». Або: «Любви все возрасты покорны, ее порывы плодотворны...», «Горные вершины спят во тьме ночной; тихие долины полны свежей мглой; не пылит дорога, не дрожат листы... Подожди немного, отдохнешь и ты». І це — «To be, or not to be?»

Звісно, ми з вами не поети, навіть якщо нам вистачає запасу слів, аби заримувати чотири рядки. Але думати, міркувати ми все ж таки можемо! Мислити не всі здатні, але міркувати — спробуємо. Для того, щоб підштовхнути вас до цього заняття-розваги, пропоную деякі власні міркуваннячка, що не претендують ні на філософію, ні на істину, ні навіть на правду.

Отже, що таке життя? Ой, скільки розумних відповідей є! А ось моя — життя є взаємопов’язаністю дрібниць. І все воно складається з дрібниць. І все величезне, велике починається з малого — з атома, з цеглинки, з незграбної думки, зі швидкого поцілунку, випадкової зустрічі, кинутого слова... І всі ми взаємозалежні й взаємно відповідальні, перебуваючи (живучи, існуючи, діючи) в таємничих обставинах простору/часу. Ці поняття ще ніхто до кінця не розгадав, навіть Ейнштейн.

На нашому побутовому рівні з простором якось зрозуміліше. Ось «Я» стою на переході, ходжу «білими брюками по Ріо-де-Жанейро», в паспорті в мене прописка (адреса), рухаюся з пункту «А» до пункту «Б». Довкола інші «Я» роблять те саме. Але в кожного свій простір, і багатьом, на жаль, наплювати на простори інших. Ось воно увійшло до тролейбуса (трамвая, автобуса, маршрутки), стало пробкою в дверях й не помічає, що всередині місця вдосталь, а на вулиці тупцюють інші «Я», але себе воно забезпечило.

Простір... А ви відчували, що над вашою головою безмірний простір до самих зірок, до галактик і ще далі, невідомо куди. Не страшно? Подих перехоплює, і бандана не захищає. Добре, що цей лячний простір Всесвіту мужньо освоюють фантасти. І ми з ними на площинах їх книжок.

Як організований простір довкола вас, так ви й живете. Свого часу швидко збудовані малогабаритні квартири-хрущовки вивели людей з підвалів, землянок і руїн, багато в чому вирішили прокляте «квартирне питання». Але виявилося, що навіть простій сім’ї з трьох осіб важко бути щасливою в такій нірці — мимоволі наповзають одна на одну своїми аурами, мимоволі давлять енергетичними полями. Тісно душі. Так само давлять і низькі стелі блокових будинків, просто згинають людям плечі — не помічали? Схоже, нам потрібна не площа, а кубатура простору. Мені особливо це зрозуміло — я виросла в квартирі професора Преображенського (Булгаков саме її описав у «Собачому серці»), де було шість кімнат, хол у кінці коридору, велика кухня, «чорний хід» на двір, два балкони, два туалети й стелі 4,5 метра. Там дихалося, там народжувалися думки, там відчувалося власне «Я» — вільне, сповнене самоповаги, незалежне.

Але навіть у невеликому просторі вашої квартири або робочого місця, домашньої кухні та передпокою можна влаштувати собі зручний простір. Але якщо в ньому розкидані речі, не підметена підлога й не миті вікна, те саме буде й у вашій душі — безлад, хаос, тьмяність. Колись давно довелося читати в журналі «Наука и жизнь» статтю про те, чому наші добрі, працьовиті радянські люди так охоче розмальовують стіни й ліфти всілякими дурницями (щоб не сказати міцніше), ламають дерева, розбивають шибки кіосків й радісно латають їх фанерою на тривалий термін. Пам’ятається, психологи пояснювали це просто — людина, котра виросла в напівубогості, без зручностей, в бруді й розрусі, серйозно страждає від довколишнього порядку, чистоти, краси. Її так і тягне їх сплюндрувати, зламати, спотворити. Тоді вона потрапляє в звичне середовище, їй психологічно комфортно, вона втихомирюється, агресія, виплеснута на руйнування, вщухає.

Їй добре, а мені боляче, тому що її простір — це й мій простір. І рани, потворність цього простору викликають в мені протест. Як і багато чого іншого. Наприклад, парочки, що цілуються, чиї обійми й ласки на очах у публіки мало не доходять до злягання. Чому вони так поводяться? Адже справжнє кохання — це таїнство, це найвище єднання лише двох... Розмірковуємо.

— Вони демонструють оточуючим, що володіють цим багатством, хваляться ним, а іншим нехай буде завидно.

— Вони самостверджуються — дивіться, які ми дорослі, сміливі, вільні. Ні в чому іншому самостверджуватися не виходить — навчання покинуто, дискотеки витрусили залишки душі, децибели естради надірвали барабанні перетинки, глухнемо, Моцарта вже не чуємо.

— Особливо сумно бачити, як до хлопця липне дівчина, вішається на шию, лізе під сорочку, цілує. Вона не розуміє, що від такої хижачки, що намагається поневолити й підпорядкувати чоловіка, він втече скоро й далеко.

— Показна пристрасність не відповідає справжньому піднесенню почуттів, це своєрідний допінг, штучна стимуляція власного слабенького лібідо, еротичної енергетики.

— Нарешті, мимовільні свідки публічних поцілунків оближуть їх сотнями поглядів, і розтане кохання. Пам’ятаєте, у Шекспіра: «Люблю, но реже говорю об этом, люблю нежней, но не для многих глаз. Торгует чувством тот, кто перед светом всю душу выставляет напоказ».

— І взагалі, на оточуючих цим «закоханим напоказ» наплювати. Вони почуваються центром всесвіту, а решта світу нехай прогнеться під них. Тобто маємо махрових егоцентриків. А це небезпечно для їхнього ж власного життя, бо «Бог не фраєр», як кажуть в Одесі, все бачить, усе січе, й рано чи пізно життя прийме зухвалий виклик і свого часу дасть відсіч, відлупить так, що мало не здасться.

Є істотна різниця між словами «егоїст» і «егоцентрик». Радянська мораль учила, що бути егоїстом ой-ой-ой як недобре. Тобто жити для себе непристойно, не годиться.

Навіть у віршах писали: «Ну, коммунисты, публика, — все мыслят об одном: жила бы совреспублика, а мы-то проживем». Дожилися — ні собі, ні республіці. Здається, жити для себе, тобто бути егоїстом, закладено в природу людини. Вона добуває СОБІ їжу, будинок, сім’ю, територію, спокій і радість. Їй вигідно, щоб світ довкола був до неї доброзичливим, щоб іншим людям поряд з нею було добре, цікаво, легко. Заради такого світоустрою довкола себе можна чимось поступитися, в чомусь себе обмежити, стримати, відмовити собі, поступитися, потерпіти.

Егоцентрик вважає, що світ зобов’язаний крутитися довкола нього, коханого. Егоцентрик — центропупенко. Він пуп світу, його володар з усім набором якостей — вседозволеністю, вседоступністю, владолюбством, зарозумілістю й самозамилуванням, глухотою до інших, навіть близьких людей та їхніх проблем. Думаю, ми з вами зустрічали таких, і зовсім поряд.

Мене колись потрясло в першій закордонній поїздці (до Франції), що за всіх труднощів «проклятого капіталізму» їхнє життя орієнтоване на людину, на те, щоб полегшити їй побут, пересування, інформацію, все, аж до найменших дрібниць. Аби людині було зручно жити. А моя держава майже сто років була цілеспрямована в протилежну сторону, не до мене, а від мене. І зараз ми живемо в тому ж режимі. Тому що машинами влади, великими й маленькими, керують багато центропупенків, гребуть усе під себе. Так і згадується криловська свиня під дубом. Не заздріть їм, вони живуть у ситості, але в страху, в комфорті, але нерви в них перенапружені, перспектива в них коротка, часу на себе немає, не кажучи про дітей.

Живіть радісно. Живіть усупереч. Ми, українці, позитивісти від природи. Уміємо усміхатися сонечку, розуміємо квоктання курей на дворі, муркотіння кота й гавкіт собаки. Уміємо прикрашати своє помешкання всередині й зовні, уміємо співати для себе й на кожному кроці творити «ненавмисні радощі». А одна моя знайома одеситка, стара мудра єврейка, котра прожила ледве не все криваве ХХ століття, подарувала мені одну думку, що стала девізом мого життя. Вона сказала: «Навіщо я розстроюватимуся завчасно, якщо я зможу плакати потім». Поміркуйте про це.

І про те, чому лихослів’я стало нормою мови для багатьох. Чому майже не чути класичної музики. Чому зовнішнє стає важливішим за внутрішнє. Та хіба мало знайдеться тем для роздумів...

На жаль, наша школа й сьогодні практично міркувати не вчить. Вона пхає, втовкмачує в нас інформацію, більшість якої мені особисто в житті так і не пригодилася, хоча в атестаті зрілості трійок у мене не було. Інтернет — річ, звісно, колосальна, але, знов-таки, до роздумів не спонукає. Викладені там коментарі соромно читати, думки в них не світяться. А не вміти міркувати, не мати до цього смаку небезпечно для життя — так і дивись, не міркуючи, не думаючи, не помічаючи й не узагальнюючи, уклепаєшся в яку-небудь чужу аферу, обереш не того мера або депутата, ляпнеш нетактовність, образиш людину. Розмірковуйте, панове, розмірковуйте. Це цікаво. Це корисно. І є про що серйозно поговорити на лавці біля будинку. Не вмієте? А ви пробуйте, пробуйте. І не розстроюйтеся завчасно!