Апостол правди і науки

15 — 17 вересня в Національному педагогічному університеті ім. Михайла Драгоманова відбудеться перший в історії Форум ректорів педагогічних університетів Європи: «Проблема підготовки нового вчителя для об’єднаної Європи ХХІ століття». У ньому зголосилися взяти участь 20 ректорів європейських навчальних закладів із 11 країн світу (Німеччина, Польща, Естонія, Чехія, Болгарія тощо) та понад 50 очільників вітчизняних вишів. Планується, що наукова спільнота створить Консорціум ректорів педагогічних університетів Європи та ухвалить Звернення до міністрів освіти, парламентарів та урядів європейських країн на підтримку педагогічної освіти. Наразі ж згадаємо про унікальну постать для всієї педагогічної науки, а також теоретика національно-визвольного руху України Михайла Драгоманова. Двадцять років тому, у вересні 1991 року, відразу після проголошення незалежності України, у Києві вперше в історії було офіційно відзначено ювілей — 150 річницю від дня народження видатного українського мислителя європейського масштабу, ученого й теоретика національно-визвольного руху Михайла Драгоманова, який народився 30 вересня 1841 року в Гадячі, що на Полтавщині.

У попередній історичний період ім’я цього видатного Українця було заборонене й піддавалося гострій критиці — і в самодержавній Російській імперії, і в часи тоталітарно-більшовицького режиму — як ім’я сепаратиста, ворога царської та більшовицької імперії, «націоналістичного міщанина». Недаремно Іван Франко ставив його значимість поряд із постаттю Великого Кобзаря — Тараса Шевченко і закликав дорожити його «неперестарілим» доробком усіх, «кому дороге наше слово і дорогі ті ідеї, для яких працювали і боролися обидва чільні сини України — Шевченко і Драгоманов». А відомий український вчений і політичний діяч початку ХХ ст. Сергій Єфремов вважав, що «для України Драгоманов «справді був тим «апостолом правди і науки», що його з такою тугою виглядав народ перед смертю Шевченка». Тарас Шевченко окрилив душу свого народу могуттю рідного слова і духом свободи. Драгоманов же — витягнув його на модерні шляхи боротьби за самостійне існування на європейському континенті поряд з іншими народами.

Адже саме Михайло Драгоманов уперше за багато століть бездержавного життя українців підніс їх визвольну боротьбу на новий європейський рівень; саме він уперше в історії світової культури на Міжнародному літературному конгресі в Парижі 1878 р. виступив із протестом проти нової заборони української мови й освіти Емським указом, і в цьому його підтримали тоді видатні діячі світової літератури — Віктор Гюго та Іван Тургенєв. Саме Драгоманов уперше в історії суспільної боротьби висунув чітку програму перетворення українського культурно-просвітницького руху — в політичний. Саме йому належить велетенська заслуга у створенні першої української політичної партії в Галичині — Русько-української радикальної партії (1890 р.), яку очолили Іван Франко та Михайло Павлик.

Саме Драгоманов уперше в історії суспільно-політичної думки створив програму визвольної боротьби в Російській імперії — «імперії будочників і казнокрадів», як він її називав — для її перетворення на демократичну країну, де всі народи її дістали б свій державний суверенітет і розвивали б свою самобутність у співдружності з іншими народами. Це маловідомий його конституційний проект «Вольный Союз» — «Вільна Спілка», який був надрукований ще у ті далекі дореволюційні часи. Та тодішні російські демократи, виховані на ординсько-імперських традиціях централізму, жорстко відкинули його. Ідея рівноправності усіх народів — великих і малих, ідея самобутнього політичного державницького життя їх у співдружності й вільному союзі — тобто на рівноправних федеральних засадах — була провідною темою багатьох політичних творів Михайла Драгоманова. Тож деякі російські вчені з повагою ставились до нього. М.Горький назвав Драгоманова «найвидатнішим діячем України». П.Струве вважав, що Драгоманов уперше «дав російській демократії широку і ясну програму...»

Вона була, на думку нашого вченого, важливою і для українців. Адже відсутність незалежності для них «є головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу до своєї емансипації економічної, як і розумової, оскільки чужі держави, що володіли і володіють Україною, відняли у мас народу їхній мозок, освічені класи не тільки експлуататорів, але справжню інтелігенцію, школу, науку, мистецтво», як писав він.

Розробляючи проект статуту українського товариства «Вольный Союз» — «Вільна Спілка» (1884 р.), Драгоманов бере за основу ті вільнолюбні традиції, котрі виробив у своїй історії український народ і які він підносив навіть у темні часи свого буття. І ці волелюбні традиції й організації, вважав він, потрібно поширювати серед інших народів, особливо це питання про політичні свободи і самоврядування.

Величезні заслуги Драгоманова і в розвитку української літератури, зокрема у вихованні й спрямування творчості Лесі Українки (його племінниці), Олени Пчілки (його сестри), Івана Франка, Дениса Лук’яновича та низки інших, в організації й підтримці таких українських видань, як журнал «Громада», який він видавав у Женеві, «Друг», «Дзвін», «Молот», «Світ», «Народ» та ін., що виходили в Галичині.

Визначну роль зіграв Драгоманов і в становленні університетської освіти молодої відновленої держави Болгарії. Він був причетний до створення університету в Софії, де працював останні роки свого життя і якому передав свою унікальну бібліотеку; сприяв створенню в Софії Наукової бібліотеки ім. Кирила і Мефодія; виховав покоління видатних болгарських учених і політичних діячів. Тож не дивно, що за царських часів ім’я Драгоманова було заборонене, як і в період тоталітарного режиму... Цей великий Українець вважав, що життя кожного народу у найкращий спосіб може бути тільки за повної децентралізації управління економічного та культурного буття: «...Скільки-небудь справжньої політичної свободи нема і не може бути при централізації... Усі перевороти, звершені на материку Європи від часів Великої французької революції, тому саме й не досягли своєї найближчої мети, що заміняли самодержавство королів самодержав’ям парламентської більшості, залишаючи недоторканою чи навіть вдосконалюючи централізовану бюрократичну машину управління справами країни» (там само. — С. 194).

Через те Драгоманов гостро й пристрасно критикував ідеологів російських революціонерів-народників — П. Лаврова, П. Ткачова, Г. Плєханова та інших — за те, що вони у своїх політичних програмах навіть не обіцяли жодних автономій іншим народам у майбутньому. Найрадикальніша тодішня російська революційна організація «Народна воля», наприклад, висунула ідею загальноросійського Земського собору, який займе місце тимчасового революційного уряду. І цей новий «властитель» буде на свій смак, каже вчений, розпоряджатися долею всіх народів.

Нашій державі довелося проіснувати понад сто років, щоб нарешті переконатися, навіть на прикладі радянської держави, у правдивості цих застережень і з’ясувати, що без правильного розв’язання національного питання немає суспільного поступу, і щоб знову порушити проблему про розвал бюрократично-централістичної системи управління. Подивіться зараз довкола: всі колишні національні республіки СРСР стали на шлях суверенітету, на шлях незалежного самостійного існування, без якого не може бути ні свободи народу, ні свободи особистості. Драгоманівська правда торжествує, але за це торжество заплачено надто дорого. Та й чи не треба сплачувати ще за остаточне утвердження цієї правди?

Російські революційні діячі на той час у своєму загалі не сприйняли ідей Драгоманова про федеративний принцип (в його розумінні — співдружність) і взаємозв’язок народів Росії. Вони продовжували стояти на традиційних імперсько-централістичних позиціях, не хотіли визнавати прав народів Росії на самостійне державницько-політичне існування.

Тим часом ця принципова концепція Драгоманова набула широкого розповсюдження серед української національної інтелігенції вже наприкінці ХІХ ст. Вона справила певне позитивне враження і на Європу. Один із лідерів Першого Інтернаціоналу Едуард Бернштейн, наприклад, після прочитання статті Драгоманова «Малоруський інтернаціоналізм» в європейській пресі, відзначив, що викладені там ідеї стали відкриттям для європейських соціалістів. Ігнорування національного питання для них було справою буденною, бо серед західних соціалістів, наголошував він, панував погляд, що соціалізм вимагає, аби малі народи і племена злилися з великими народами. Найпопулярніший лідер європейського соціалізму Ф. Лассаль заявляв: «Право національності я визнаю тільки великим культурним націям», а інших право «лежить скоріше в тім, щоб асимілюватись з тими і розвиватися під їхнім впливом».

М. Драгоманов, оцінюючи ідеї європейського соціалізму писав, що соціалісти інших національностей не будуть допомагати українцям, будуть вбачати в національному відродженні «вузький націоналізм». Через те українські соціалісти «мусять узятись за те, щоб не дати вкінець розділитись городам і селам на Україні на дві, чи три, чи чотири народи». А для цього потрібно створювати українські громадські товариства, і далі впорядкувати працю над тим, щоб виробити потрібне їм письменство на українській мові. І з тим, і з іншим треба поспішатись, як і взагалі з поправкою всіх хиб досоціалістичного українолюбства... не забуваймо, що для нас, як для людей, які майже цілком поставлені під чужі руки, страшна не тільки чужа неволя, а й самий поступ чужих людей, коли з ними поруч не йде й наш поступ наперед. Треба нам тільки трошечки впинитись на однім місці — і зараз же ми зостаємось позаду, а поступ наших сусідів і чужих людей на нашій землі розстроїть нас на кілька часу не дуже менше, як і неволя» (М.П. Драгоманов. Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 424—425).

М. Драгоманов застерігав, що в цьому плані і боротьба за конституцію в тодішній Росії «дасть іще більшу волю і силу московським людям і вони певно посунуть свої справи так, щоб потягнуть за собою велику купу помосковлених людей і на Україні. Українство... зостанеться знову «провінціальним родичем», прихвоснем... А з прихвоснів яка ж служба!..» (там само. — С. 429).

Із занепокоєнням говорив наш мислитель і про роль православної церкви як обрусителя українського народу. Адже наш народ привчений поважати її як найвищого морального суддю. А в той час зневага з її боку до мови нашого народу показує, що мова українська «не достойна стати способом розмови між богом та людьми. Ось де найгірше «обрусеніє» в загальному смислі цього слова, ось де перша підвалина всякої «денаціоналізації» серед нашого народу...» (там само. — С. 513).

Тому першорядним завданням діячів визвольного руху має бути формування національної свідомості, що сконсолідує народ у політичну націю, а це «залежить найголовніше від науки і письменства». А далі — можна переходити на розмову «про боротьбу з політично-адміністративною централізацією», про потребу автономного політичного життя (там само. — С. 543—544).

Політичні концепції М.Драгоманова у свій час мали величезний вплив на розгортання українського визвольного руху, на створення численних українських видань, зокрема в Галичині, навколо яких гуртувалися борці за відродження української культури, національної свідомості, котрі розгорнули широкий «вічевий» рух серед народних мас. На чолі його стала група галицької української молоді разом із І.Франком, М.Павликом, С.Даниловичем та ін., яких прозвали «коломийськими радикалами» або драгоманівцями. Цей рух призвів до організації першої української політичної партії — Русько-української радикальної партії. Вона почала діяти за принципами і концепціями, які давав Драгоманов для молодих політиків у листах до них, у різних проектах, резолюціях тощо.

Наприкінці ХІХ ст. російським визвольним рухом, в якому було чимало українців, оволоділа нова соціалістична ідеологія — марксистська, що зводила увесь суспільний розвиток до боротьби антагоністичних класів, а національний розвиток і його значення для суспільства відкидала. Відомо, що ця ідеологія не прижилася в Західній Європі, там існували й інші соціалістичні теорії, які протистояли їй. Одна з них — теорія Фрідріха Ліста, що її можна назвати «технологічною національною теорією», — закликала технічну інтелігенцію, підприємців, бізнесменів єднатися зі своїм народом і будувати свою державу.

Драгоманов брав досвід із демократичних надбань держав Європи. Йому була близькою соціальна проблема у марксизмі (він називав Маркса «найученішим економістом»), але не відкидав і національних засад у розвитку людства, через які суспільство має засвоювати найпрогресивніші надбання. Проте для російських революціонерів виявилося сприйнятнішим марксистське заперечення права на власну державність для недержавних народів, заклик до єднання за класовим принципом, бо, як писав Енгельс, робітники і буржуазія — «це два цілком відмінні народи, які так само відрізняються один від одного, коли б вони належали до різних рас».

Така позиція була зрозумілішою і природнішою російським революціонерам ХІХ ст., які за своїм історичним менталітетом виховувались за умов азійсько-централістичної Російської імперії, їм не потрібно було думати про проблеми національні. Більшовицька ж партія, яка висунула свого теоретика в особі В. Леніна, на практиці почала здійснювати гасло щодо об’єднання націй і народів в ім’я створення єдиної всесвітньої держави, де всі трудящі люди зіллються в єдиний, у його розуміння, російський народ. Так, 1916 року Ленін писав: «Целью социализма является не только уничтожение раздробленности человечества на мелкие государства и всякой обособленности наций, не только сближение наций, но и слияние их» (ПСС, т. 27. — С. 256). А щоб знищити оті національні відмінності, Ленін висунув такий план діяльності партії: «Социал-демократы, как партия пролетариата, ставят своей положительной и главной задачей содействие самоопределению не народов и наций, а пролетариата в каждой национальности» (ПСС, т. 7. — С. 233). Отже — не єдність народу, а його розкол, розсіювання нації за так званим класовим принципом. Ленін вороже поставився і до ідей Драгоманова про широку федерацію («вільну спілку») народів, і до ідеї децентралізації в системі управління. Тому коли 1918 року більшовики змушені були оголосити про створення Російської федеративної республіки, щоб підпорядкувати собі інші народи, Ленін заявив: «Теперь федерация, которую мы вводим и которую мы будем вводить, послужит именно вернейшим шагом к самому прочному объединению различных национальностей в единое демократическое централизованное государство» (там само, с. 456).

Історичні традиції російської державності і були причиною того, що централізм і тоталітаризм стали органічними у світогляді більшості учасників визвольного руху в Росії. Іншої політичної структури та ідеології, окрім феодально-бюрократичної, російське імперське суспільство не знало, як, приміром, Україна, що мала багатовіковий досвід козацько-республіканської державності — від середини XVII ст., від часів Б. Хмельницького — до 60-х рр. XVIIІ ст., до часу ліквідації козацько-гетьманської державності з її системою виборності усіх адміністративних органів у містах і селах, добровільності військових формувань, відсутності кріпацтва та ін.

Тож не дивно, що і в період жовтневої революції та громадянської війни російська більшовицька партія, яка була ідейною спадкоємницею попереднього російського революційного руху, не хотіла визнавати будь-яких держав, що утворювались на руїнах Російської монархічної імперії. Показовий у цьому плані виступ першого соратника Леніна Льва Троцького (Лейби Бронштейна) щодо України. Троцький давав інструктаж агітаторам, які йшли в Україну із Росії у 1920 р., щоб повалити там прагнення до самостійності: «То, о чем мы здесь в России говорим совершенно открыто, в Украине можно шептать лишь на ушко, а то лучше и совсем не говорить... В украинском крестьянине проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости...» (Київ. — 1990, № 12. — С. 114).

Отож бачимо органічний зв’язок ідейної спадщини російського визвольного руху ІІ пол. ХІХ ст. з історичним життям країни напочатку ХХ ст. Історія підтвердила найгірші передбачення Драгоманова щодо дій політичних лідерів минулого, які він намагався не допустити і з якими боровся не на життя, а на смерть, викорчовуючи ідеї централізму, відстоюючи права народів на їхнє політичне існування. Відкинувши ці застереження Драгоманова, а також й інші (наприклад, про терор, про сільську общину як осередок соціалізму та ін.), російський визвольний рух пішов іншими шляхами.

Драгоманов вважав, що новітня українська інтелігенція має гуртувати народні маси на ґрунті давніх демократичних традицій, розвивати свою мову, яка має стати провідником «думок поступових», використовувати досвід європейського політичного розвитку, створювати у зросійщених містах просвітницькі організації, які б поширювали й утверджували історичний досвід українців у розвитку республікансько-демократичних надбань і формували б національно-патріотичну провідну політичну верству.

У часи революційних подій 1917—1918 рр. нове покоління українських політичних діячів, серед яких були М. Грушевський, В. Винниченко, В. Голубович, С. Петлюра та ін., висували ідею політичної автономії України у складі можливої федеративної Росії. Але російські уряди — і тимчасовий буржуазний, і більшовицький — зустріли їхні пропозиції із жорстким запереченням. І навіть коли Українська Центральна Рада першою проголосила Українську Народну Республіку в майбутній Російській Федерації, уряди Росії — ні тимчасовий, ні більшовицький — не збиралися проголошувати свою країну федеративною, а послали проти неї у січні 1918 р. свої війська.

Ідея Драгоманова про політичну автономію України, яку намагалася здійснити тодішня українська демократія, зрештою, була остаточно знищена пострілами більшовицьких гармат під час наступу червоноармійських військ на Київ у січні 1918 р. Командувач цими військами полковник Муравйов дав наказ прицільно розгромити будинок найбільшого прихильника Драгоманова, федераліста М. Грушевського, де була величезна бібліотека цього видатного історика і державного діяча, голови першого українського парламенту — Української Центральної Ради. Пізніше Муравйов хвалився: «... Я зажег снарядами огромный дом Грушевского, и он в течение трех суток горел, как яркий костер» («Великий українець». — К.: Веселка, 1994. — С. 136).

І в цьому полум’ї, як згодом написав Грушевський, згоріла й «наша орієнтація на Московщину, на Росію...», тобто — на демократичні перетворення і федеративне облаштування цієї держави.

Але, як нам здається, через певний історичний період цей федералістичний проект Драгоманова усе ж був здійснений європейською демократією — через створення Європейського Союзу незалежних суверенних держав, який дедалі більше набуває зараз ваги у світовій історії. Щоправда, імені Михайла Драгоманова в ньому поки що не згадують.

Але ми маємо про це говорити. І маємо знати своїх видатних теоретиків політичного поступу народів. Маємо не забувати їх і час від часу перегортати сторінки їхніх старих — уже столітньої давності — дореволюційних видань (бо ми й дотепер не спромоглися видати їх у себе).