Турбореалізм став головною темою програми художніх резиденцій 2012–2013 рр. Куратори з України та Польщі зібрали п'ятьох художників з трьох континентів, які минулого року протягом декількох місяців у Донецьку створювали свої роботи з урахуванням місцевого контексту. На даний час це наймасштабніша виставка Фонду, зважаючи, зокрема, на людський ресурс, який допомагав у творчому процесі створення експозиції. Виставка відкрилася вчора, 22 червня, і триватиме до листопада.

Бекграунд

1993 р. в Україні політики «створювали» «нову політику», зарплату видавали продуктами, жінки стояли в черзі за маслом; розпалася Чехословаччина, на орбітальній станції «Мир» уперше влаштували виставку художніх робіт Ігоря Подольчака, Єльцин заборонив у Росії діяльність опозиційних партій і газет, розпочалося мовлення телеканалу «НТВ» (а роком раніше в Україні було створено телеканал ICTV); остаточно припинилася громадянська війна в Грузії, Intel представив свій перший оригінальний процесор «Pentium», на Донбасі відбувалася наймасовіша акція шахтарів, а українець уперше скористався стільниковим зв'язком.

Через два роки, у березні 1995-го, у Росії був убитий Влад Лістьєв; у серпні випущений Windows 95, у грудні в Дніпропетровську було відкрито метро. На відкритті президент Кучма сказав: «Коли два роки тому я їхав з Дніпропетровська, на будівництві метро було поставлено великий хрест. Сьогодні метро у Дніпропетровську є!» Проте на цьому будівництво метрополітену й завершилося. Того ж року Сергій Жадан видав свій «Цитатник», до якого увійшов його вірш «Варшава».

1997 року у зв'язку з крахом фінансових пірамід в Албанії люди вийшли на вулицю. Розпочалися масові безладдя. Росія підписала договір із Білоруссю; у Великобританії вийшла перша книга про Гаррі Поттера; перший космонавт незалежної України Леонід Каденюк полетів у космос. Ендрю Гроув, засновник компанії Intel, став Людиною року за версією журналу Time. До 1997 р. в Інтернеті було зареєстровано понад 1 млн доменних імен. Роком раніше вийшла книга-бестселер Оксани Забужко «Польові дослідження українського сексу».

У 90-х з'явився, мабуть, один із найкращих серіалів про Супермена, діти гралися у приставки та тетріс. У масовий продаж надійшли китайські іграшки, одяг та фільми з Джекі Чаном. У 1990-х з'явилося таке поняття, як турбореалізм.

Весь цей час в Україні  формували економіку, обирали президента, дивилися фільми, носили ланцюги і кольорові халати, слухали рок і поп-музику, торгували, захоплювали майно, крали, вбивали, втрачали і набували віру, створювали нові релігії та фінансові піраміди...

Турбореалізм і локальний простір

Напрям у літературі, що виник на стику фантастики і критики, не завжди сприймають як щось таке, що може піднести фантастику. Події, описані в книгах, не є вигаданими – вони реальні, але їхньою характерною рисою є те, що сценарій цих подій переписаний. Так звана «альтернативна історія» підкреслювалася надтекстом, епіапокаліптичністю і метарелігією. І тоді художники почали діяти за принципом «треба було міняти все – не одне життя і не два життя, не одну долю і не дві долі, кожен гвинтик цього сморідного світу треба було міняти...». Переписуючи світову історію, вони почали переписувати свою – з можливістю поринути в інший світ, і байдуже, був би він кращим або гіршим, головне – іншим. Коли тебе щось не влаштовує, то ти хочеш це змінити, хоча б за допомогою тексту. І в тому був свого роду прорив – прорив у майбутнє, яке було створене, або навпаки, позбавлене життя. Це все можна побачити в роботах Марселя Тюрковскі та Еліз Флорент (Німеччина/Франція). Апокаліптичний індустріальний пейзаж як зовні, так і внутрішньо відсилає нас до творів Тарковського і братів Стругацьких. Одна з робіт – жовто-червона кімната з аудіозаписами з фільму знищує рамки простору і часу. Ми повертаємося саме в той простір, який був створений літераторами. Ми замислюємося про життя, майбутнє і своє власне перебування на Землі. На стільці в кімнаті лежить книга Сервантеса «Хитромудрий ідальго Дон Кіхот з Ламанчі», що ще більше підкреслює пошук нереалізованої мрії і смислів. Кімната-робота під назвою «У пошуках дзеркала» створює затишок, тут, напевно, тепло і комфортно, і, здається, тут можна сидіти вічно.

Перфоманс Луїзи  Норберга (Бразилія) – ще одне відсилання до створеного нового світу. «Я бачу ті червоні зірки, які Ви мені диктуєте» – назва роботи, що відсилає до книги донецького письменника-турбореаліста Федора Березіна «Червоні зірки». Художниця переписує книгу так, як художник переписав історію холодної війни і розпад СРСР – подію, яку він і досі вважає великою помилкою світової історії. Що опише Луїза, буде відомо лише наприкінці перформансу, коли вона зможе переписати вже переписану історію.

У тому, що люди бачать свою історію неправильною і бажають переписати її, є той біль і той недолік, які з'явилися у зв'язку з «неправильною» соціальною політикою – політикою руйнування. Соціальний нарив усе сильніше відчувається у настроях художників, особливо в роботах Олексія Салманова (Україна). Він часто зображує дівчину в дивних позах на тлі зруйнованого індустріального пейзажу. Її руки і ноги заламані, як заламане все суспільство. Олексій намагається проаналізувати взаємовідносини людини та індустріального простору. Але якими вони можуть бути, якщо один із об'єктів мертвий?

Стосунки людини з людиною «описує» у своїй роботі Пол Чейні (Велікорбітанія). Він порівнює людей із сараною, яка готова зжерти одна одну. Саме так люди звикли чинити зі свої друзями і ворогами. І водночас – тяга людини до надмірного споживання і завоювання світів.

Взаємовідносини людини із собою – цикл відеоаудіоработ Луїзи Норбега, яка описує свої взаємовідносини зі світом як звуковий експеримент. Весь час резиденцій вона комунікувала за допомогою спеціального механічного пристрою, здатного перетворювати текст на звук. «Вона сприймає турбореалізм як соціальну травму, пов'язану з комунікацією. Після резиденцій ми спробували згадати голос Луїзи, але згадали лише механічний голос», – каже другий куратор виставки Вікторія Іванова.

Ще один звуковий експеримент представив Даніель Малон (Голландія). Його проект «1990Сейчас!» став логічним завершенням відкриття виставки і тривав до другої години ночі. Символічно, що це сталося найкоротшої ночі року. «Електронна музика – це те, чого Донецьку не вистачає. Детройт 90-х став справжньою музичною столицею. Саме в цьому місті створювалася різна експериментальна електронна музика. У Донецьку також усе це могло б мати місце. Даніель зібрав кращі команди донецьких музикантів і сам створив свій сет, який складався із заводських звуків, промов політиків тощо», – розповіла Вікторія Іванова.

Естетика

Деякі композиції дуже барвисті, і крім усього підтексту і смислів кожної роботи тут є також естетична сторона. «Тут є яскраві картинки й майданчик, розділений на кольорові квадрати. Я бачу, що тут могли б грати діти в різні ігри. «У пошуках дзеркала» також має естетичний вигляд – можна навіть не вслуховуватися в звук. Тут приємні жовто-зелено-червоні кольори, які милують око», – так висловила свої враження Агнешка Піндера, один із кураторів виставки.

Чому я не хочу повертатися в 90-ті: переосмислення історії за допомогою мистецтва

Справа навіть не в малинових піджаках, не в  тому, що гоп-стайл стає нормою, не в  тому, що панночки знову носять лосини, а електронна музика набирає обертів. Ми знову переживаємо той період, від якого, здавалося, нам вдалося втекти. Але економічна і соціальна криза опустила нас на спіраль униз. Ми знову опинилися там, де були пару десятиліть тому. Питання не в тому, як ми повернулися в 90-ті, а чому.

Історія переписується не для того, щоб її переписати саме так, а для того, щоб усвідомити помилки. Повернення назад – це означає, що весь цей період ми жили неправильно, а отже, час змарнований. За всіма економічними і соціальними показниками ми повернулися далеко назад. Рекет і кидалово знову стали економічною моделлю, затребуваною серед маргінальних і елітарних верств населення.


«Ця виставка корисна тим, що кожен зможе відрефлексувати. Він зможе це зрозуміти, або, навпаки, станеться відторгнення. Але через те, що тема назріла в соціумі і є болючою, то вона буде актуальною для кожного», – зауважила Вікторія Іванова. Соціуму дійсно боляче, і нарив з кожним роком усе збільшується. Але чи соціум і надалі удаватиме, що не бачить його, або ж прийме і все переосмислить? Через повернення у 90-ті мі маємо зрозуміти, якої помилки припустилися, щоб швидше її виправити. Кожен дивиться на свою «катастрофу», вивчаючи її зсередини. Адже «нам не потрібні інші світи – нам потрібно дзеркало».