У затриманого в Бахчисараї за нібито участь у терористичній організації Сервера Зекір’яєва 12 дітей, і зараз його дружина чекає ще одну дитину. У Енвера Мамутова, заарештованого за аналогічними обвинуваченнями, — семеро дітей. Багато кримських татар, яких окупаційна влада «обдаровує» чималими термінами, мають традиційні сім’ї, де багато дітей. Про них — фотовиставка російського журналіста Антона Наумлюка, який майже два роки чи не єдиний детально освітлює процеси проти політв’язнів в Криму (за що, до речі, отримав міжнародну премію норвезького «Фонду свободи самовираження» і німецької ZEIT Foundation).

«Доросле кримське дитинство» — 16 історій про дітей політв’язнів, побачити їх можна до 1 листопада в київському «Кримському будинку». Серед організаторів виставки — «Центр громадянських свобод», вона проходить у рамках кампанії Let My People Go. Як пояснює автор, на виставці спробували охопити всі політичні справи півострова: «справа «Хізб ут-Тахрір», «справа 26 лютого», «справа Ільмі Умерова». «День» поспілкувався з Антоном Наумлюком про рідних політв’язнів, взаємовиручку серед кримських татар і про те, чому, хоча жертв репресій все більше, страху на півострові все менше.

«ДІТЕЙ ПОЛІТВ’ЯЗНІВ — ЗНАЧНО БІЛЬШЕ СТА»

— За даними громадської організації «Бізім балалар» («Наші діти») в жовтні, після чергових затримань, дітей політв’язнів у Криму стало сто.

— Сто — це маленькі діти, які перебувають на фінансуванні організації «Бізім балалар». Ця організація створена в Криму для фінансової підтримки маленьких дітей, чиї батьки або арештовані, або переслідуються судом. Ця організація веде облік дітей, яким допомагає. А насправді дітей політв’язнів значно більше. Є ще діти, які подорослішали, яким, з одного боку, фінансова підтримка не потрібна, а з іншого, їх доля поламана, як і у малят. Думаю, ще людей 30 ймовірно є.

АНТОН НАУМЛЮК І ЛІДЕР КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ МУСТАФА ДЖЕМІЛЄВ НА ВІДКРИТТІ ВИСТАВКИ «ДОРОСЛЕ КРИМСЬКЕ ДИТИНСТВО»

— Спецслужби використовують цих дітей як інструмент тиску?

— Загалом, так. Але часто це стає широко відомо, а вони все-таки прагнуть працювати «чистіше», не підставлятися під удар громадського осуду. Напевно, найбільш яскравий випадок — з Бекіром Куку, сином Еміра-Усеїна Куку (обвинувачується в нібито участі в терористичній організації, якою в Росії визнана «Хізб ут-Тахрір». — Авт.). До дитини в школу приходили агенти ФСБ і просто тиснули на неї, тим самим чинили тиск на Еміра-Усеїна, який перебуває в СІЗО. Прокуратура Криму (зараз працює в Києві. — Авт.), видно, порушила кримінальну справу про тиск на дитину. У Криму, власне кажучи, єдиним результатом були заходи у відповідь з боку силових структур, коли спробували позбавити Куку батьківських прав — нібито за те, що він не може нормально стежити за дитиною. Нагадаю, в цей час він знаходився в СІЗО, заарештований цими ж силовими структурами. Абсолютна нісенітниця. Але після цього абсолютно критичних випадків не спостерігаємо.

Інша річ, що під час обшуків і арештів у будинках, де є ті ж маленькі діти, це справляє на них гнітюче враження, після цього їм потрібна і психологічна, і професійна лікарська допомога. Організація «Бізім балалар» знайшла дитячого психолога, який працює з такими дітьми.

«ОБШУКИ НІ ДЛЯ КОГО ВЖЕ НЕ Є НЕСПОДІВАНКОЮ»

— Як самі діти реагують на арешти батьків?

— Мабуть, всі, хто перебуває в цьому середовищі, і діти зокрема, прекрасно знають, що таке може статися у будь-який момент. Ні для кого вже не є несподіванкою ці обшуки, масові затримання. Діти нарівні з батьками приходять до судів, підтримують своїх співвітчизників, намагаються побачити заарештованих родичів. Інша справа, що коли стикаєшся з цим особисто, це ламає психіку. Такі діти прощаються з дитинством або надовго, або взагалі назавжди.

Цікаво спостерігати реакцію цих дітей, які безпосередньо, нічого не соромлячись, розповідають про обшуки. Той самий Бекір Куку, якому зараз десять років, відрізняється дуже образним мисленням. Він назвав російських силовиків, які приходили до них у будинок проводити обшуки, «батьками глупоти». Таке зовсім східне світосприймання.

Реакція дітей не затьмарена острахом батьків сказати щось зайве, зробити гірше заарештованому. Сприйняття дітей набагато чистіше, навіть якщо вони чогось не розуміють.

— Діти потім якось можуть бачитися із затриманими батьками?

— Раніше було простіше. Діти приходили на суди. У зал суду їх переважно не пускали. Там цікаве формулювання: судді зазвичай відмовлялися пустити дітей в зал суду, щоб нібито уберегти їхню психіку. Мами цих дітей сміялися у відповідь: мовляв, у шість ранку зламати двері і увійти з автоматами — це не ламає психіку дитини, а ось те, що вона побачить батька перший раз за чотири місяці, завдасть травми. Але раніше діти хоча б могли стояти в коридорі і бачити батька, якого проводять до залу суду і виводять звідти. Зараз такої можливості, по суті, немає, бо багато судів у Криму проводиться в закритому режимі. Це зроблено спеціально, щоб рідні і співчуваючі не могли потрапити до залу. І оскільки побачень у СІЗО родичам теж не дають, фактично, діти не можуть бачити своїх батьків.

— Читала в описі до вашої виставки, що на дітей політв’язнів можуть навішувати ярлики на кшталт «син терориста», «внучка екстреміста». Як ситуація в сім’ї впливає на ставлення до них ровесників, суспільства в цілому?

— Дитяче середовище доволі жорстоке, там не дуже соромляться обзивати, здійснювати якісь образливі, прикрі вчинки. Діти ж чують, що говорять по телевізору в їх будинку. І якщо це російське телебачення, яке представляє затриманих як терористів, вони це закарбовують у пам’яті, і потім це позначається на їх поведінці.

Інша річ, що кримські татари і взагалі люди, які живуть разом з ними десятиліттями, прекрасно розуміють, що ніякі це не терористи. Якщо сусіди налаштовані проросійськи, то думають, що сталося непорозуміння, яке розрішиться. Вони не хочуть визнавати, що це репресії, але при цьому знають своїх затриманих сусідів. А якщо люди нелояльні до Росії, тоді й так все прекрасно розуміють. Тому якщо діти політв’язнів обертаються в своєму середовищі, там всі одне одного знають і, звичайно, ніхто жодного клейма не навішує. У середовищі, де панує російська пропаганда, все інакше. Там вони з цим стикаються — і в школі, і на вулиці.

«СИЛОВИКИ ПРАГНУТЬ МАКСИМАЛЬНО ВГАМУВАТИ ГАЛАС»

— Як діє організація «Наші діти»? Наскільки знаю, там дистанціюються від політики, займаються переважно матеріальною допомогою.

— Ліля Буджурова, яка курирує «Бізім балалар», завжди заявляє, що організація поза політикою. Щоб надавати гуманітарну підтримку дітям, потрібно убезпечити себе. У цій організації досягають цього таким чином, що перебувають поза політичним дискурсом, який обговорюється в Криму, Києві, Москві тощо. Здається, інакше вони і не могли б функціонувати і бути такими ефективними.

— Ще є об’єднання «Кримська солідарність», яке допомагає політв’язням, але там виражений політичний контекст.

— Туди якраз входять активісти, родичі, адвокати, журналісти. Це така відповідь на репресії, фактично — пряма дія. Але ці активісти відразу входять до групи ризику в плані того, що самі можуть стати переслідуваними, як ми це бачили останнім часом.

Взагалі, десь на початку року з’явилася така тенденція, що російські силовики прагнуть максимально прибрати галас довкола своєї діяльності. Наприклад, при обшуках затримують і тих, хто все це «стрімить», пише про це в соцмережах. Все це робиться для того, щоб прибрати будь-які згадки про репресії. Ефект виходить зворотній: чим більше затриманих, тим більше про це пишуть.

Окрім «Бізім балалар» і «Кримської солідарності» є доволі багато правозахисних і гуманітарних організацій поза територією півострова, які теж надають підтримку.

«ПУБЛІЧНІСТЬ — ОДИН ІЗ НЕБАГАТЬОХ ЗАСОБІВ ЗАХИСТУ»

— Наскільки сім’ї політв’язнів відкриті для спілкування? Інколи люди в такій ситуації бояться розголосу.

— Я працюю в Криму майже два роки, і в перший мій приїзд тривав судовий процес щодо першої четвірки затриманих у справі «Хізб ут-Тахрір» в Севастопольському районі. Їх сім’ї йшли на контакт дуже неохоче. Вони боялися зробити гірше своїм рідним за ґратами, неохоче фотографувалися і спілкувалися, дітей деякий час взагалі забороняли фотографувати. Але родини затриманих у Сімферопольському районі в жовтні минулого року від початку говорили, що будуть максимально відкриті й публічні, готові розповідати, показувати і доводити, що їх родичі не є екстремістами і терористами. У принципі, ця відвертість зберігається.

За декілька років у Криму і фігуранти кримінальних справ, і їхні рідні усвідомили, що один з небагатьох засобів захисту, доступний їм, — це публічність. Силовики і так зроблять все, що вони хочуть. Їх ніхто, окрім власного керівництва, вдарити по руках не може. Але не варто полегшувати їм життя. Чим тихіше, тим для них зручніше. У Криму це усвідомили і прагнуть робити все максимально відкрито.

— Нещодавно ви зауважували, що останнім часом на півострові стало менше страху серед кримських татар. Як це проявляється?

— Це особливо помітно з кількості активістів, готових витрачати свій час поза роботою, щоб підтримувати співвітчизників у судах, організовувати дуа — колективні молитви за долю політв’язнів і взагалі переслідуваних кримчан, «стрімити» і вести якусь діяльність у соцмережах.

Показова історія — під час одного з обшуків у лютому цього року затримали десять людей, які прийшли висвітлювати цей обшук. Затримали без жодних підстав, усіх засудили адміністративно, нібито за проведення неузгодженого мітингу. Десять чоловік, яких затримали, везли з місця обшуку до суду, і коли під’їхали туди, в будівлі зібралося людей 30, всі вийняли телефони, і хтось почав «стрімити», хтось просто символічно показав, що він — із затриманими. Отже, десятьох людей зібралися судити за те, за що потрібно брати ще тридцятьох. А коли ці молоді люди звільнялися після адміністративного арешту, їх зустрічали з кульками, музикою, плакатами, влаштовували справжні свята. Стало помітно, що молодь дивиться на цих людей не те, що як на героїв, але... З’явилася ідея, умовно: «Не сидів — не пацан». Багато хто розмірковує: «Ось вони відсиділи десять діб, їх зустрічають як героїв. А я не сидів. Теж стану активістом».

Люди перестали боятися. Вони бачать, що сім’ї їх не кидають. Що поки ти сидиш 15 діб за ґратами, твою родину підтримають, привезуть продукти, про дітей попіклуються, тебе самого не залишать, юристи допоможуть, якісь передачі носитимуть, а коли ти вийдеш, ще й зустрінуть як героя.

За останні три роки кримські татари пережили зникнення і викрадення людей, вбивства на вулицях. Чого ще боятися? Періодично їх затримують. Було декілька випадків, коли до активістів приходили додому, затримували їх, вивозили на околицю, говорили, що зараз вбиватимуть, намагалися щось вивідати і потім відпускали. Або били, а потім відпускали, як це було у вересні з Ренатом Параламовим. Такий метод психологічного тиску. Всі бачать, що це може статися з будь-ким. Боятися і мовчати кримські татари не готові. Залишається діяти відкрито, і страху дійсно стає все менше.

«РЕПРЕСИВНА СИСТЕМА НАМАГАЄТЬСЯ НАМАЦАТИ МЕТОДИ ДІЇ НА НЕЛОЯЛЬНИХ»

— Як змінюється сама система репресій? Нещодавно правозахисниця Марія Томак наводила дані, що з літа 2017 року на території Росії та окупованого Криму затримали ще 18 українців.

— Завжди прагну підкреслювати, що Росія вперше після Чечні зіткнулася в Криму з моноетнічною нелояльністю. Тобто, цілий народ, за поодинокими виключеннями, стає нелояльним. І що з ним робити — незрозуміло. Неможливо, як у 1944-му, посадити людей у вагони і відвезти до Узбекистану. Репресії не допомагають. Домовитися не виходить.

Російська репресивна система намагається намацати методи дії. Спочатку були кримінальні справи з величезними термінами — наприклад, Руслан Зейтуллаєв отримав 17 років. Ці справи мали злякати кримських татар. Цього не сталося. Потім почалися адміністративні затримання, коли людей хапали за все, що завгодно. Тебе просто беруть і дають десять діб, 13, 15... Затримували адвоката Еміля Курбедінова, активістів, Сервера Караметова — літню людину з безліччю хвороб. Це знову не працює. Страху немає. Люди виходять протестувати.

Тоді почали присуджувати більше штрафів. Розсудили, що штрафи для традиційних багатодітних сімей завдають набагато відчутнішого удару, ніж десять діб арешту. А штрафи, тим більше повторні, можуть складати і 150 тисяч рублів. Такі гроші одна родина зібрати не в змозі. І кримські татари одразу придумали форму відповіді. Вони оголосили збір коштів серед співчуваючих, фактично, з усього світу. Гроші для штрафів збирають монетами по десять рублів — це буквально кілограми грошей, для сплати їх приносять відрами. Ці гроші передають з Канади, Туреччини, дуже багато — з України, з Росії. Це теж така форма протесту.

Які методи репресій будуть далі — сказати складно, але вочевидь, система прагне намацати, як сильніше впливати на нелояльне населення, насамперед, на кримських татар.

— Кримські татари на півострові відчувають зв’язок з Україною?

— Складно сказати. Вони відчувають міцний зв’язок зі своїми співвітчизниками, які є і в Україні, і в Туреччині, і в інших країнах. Інша річ, що у Криму і кримчан загалом стає все менше зв’язків з Україною. І не скажу, що це — «заслуга» лише Росії. На жаль, Україна теж робить багато, щоб Крим все більше «упливав» від неї в психологічному плані. На це впливають навіть такі речі, як заборона соцмереж. Тепер жителі Криму не можуть списуватися зі своїми родичами, оскільки вони звикли робити це через «ВКонтакті».

Минають роки і нічого не змінюється. У людей з’являються і втома, і звичка жити так, як вони живуть тепер. Руйнуються і культурні, й економічні зв’язки. Не знаю, як це оцінювати, але бачу, що кримчани через це стикаються з величезною кількістю проблем.