Є художники талановиті, самобутні, епатажні...  Трапляються — і геніальні. Які працюють у найрізноманітніших стилях — реалізм, імпресіонізм, експресіонізм, кубізм, сюрреалізм, романтизм, поп-арт, список можна продовжити. Ми впізнаємо їх за почерком, не вдивляючись у підпис на картині. З правильного набору певних слів можна було б скласти і характеристику художниці Олени Дудніченко-Цой. Але мені не хочеться цього робити. Тому що Олена — особлива, і це не комплементарна «фігура мови».

Ми знайомі давно, і мене завжди приваблювали її позначені символом «інь» (інтуїтивний жіночий розум, споглядання, душа, глибина, якщо вже розшифровувати цей знак по відношенню до людини) живопис і  графіка. Коли я дивлюся на роботи Олени, майже на фізіологічному рівні відчуваю смак черешні у червневий полудень, запах лаванди і кропу, шелест теплого вітру... Але це не пасторальні картинки, в  затишних куточках будинку або саду, що на картинах, живе людина. Жінка або дитина. Всі вони дещо дивні, з прекрасними незвичайними обличчями, що запам’ятовуються грайливими або сумними очима. Ці обличчя хочеться розглядати і розгадувати їх життя і долю. А інколи вигадувати  свої історії.

Мені здавалося, що я трохи розумію, в чому таємниця радості життя з легкою чарівливістю самоти, що читається в роботах Олени Дудніченко-Цой, але ніколи б  не запитала у неї про це, якби Олена сама не торкнулася інтимної теми. Коли їй було два роки, вона захворіла, й ускладненням після хвороби стало падіння слуху. Пізніше, в юності,  після зради близької людини і перенесеного стресу, стався рецидив, у результаті якого з’явилися не лише певні проблеми, але й картини, які могла б написати людина, що страждала і любить.

«МІЙ ЖИВОПИС — ДЛЯ ЖІНОК»

— Олено, мені здається, що кожен справжній художник вигадує собі власний світ (роботи Влади Ралко, Ахри Аджінджала, Матвія Вайсберга, Борі Єгіазаряна не переплутаєш ні з чиїми іншими, правда?). А в якому світі живе Олена Дудніченко-Цой?

— Хороше запитання. Напевно, мій світ — світ хвилювання почуттів. Мені часто говорять, що я дуже чутлива, нервова людина, яка гостро співпереживає. Можливо, це тох почав рано падати, і я (хочеш не хочеш) поступово перетворювалася на психолога. Мені подобається спостерігати за емому, що слуціями людей. І хоча  бачу  багато негативного довкола себе, відчуваю задоволення, коли глядач, роздивляючись  мої роботи, розслабляється, релаксує. Мені хочеться, щоб діалог між ним і картинами був легким і світлим. Сама я — великий інтроверт (збоку це, можливо, і не помітно), і найкраще почуваюся, коли мені вдається створити мікросвіт, де комфортно, ніхто нічого не нав’язує — тоді починаю мріяти, вигадую образи, які хочеться написати. Перебуваючи у своїй капсулі, думаю, як би було прекрасно, аби вони сподобалися ще комусь. Я хочу бути чарівником, який доводить, що, незважаючи ні на що — світ прекрасний.

Повірте, я не вдаю із себе месію, яка несе у світ  подібні ідеї. Ні. Та коли під час подій на Майдані нас усіх колотило, я абсолютно не могла писати. Деякі художники, цілодобово пропадаючи на барикадах, усе-таки зуміли зробити серії сильних робіт на тему того страху, жаху і надії, які всі ми пережили. Я теж вигадувала сюжети, але щойно підходила до полотна — починала плакати, розуміючи, що нічого у мене не вийде. А мені хочеться дивувати людей, хочеться, щоб, прокидаючись, вони дивилися на мою картину і відчували  прилив  сил.

— Саме такі відчуття пережила я, коли вперше побачила твої роботи — на мить опинилася у своєму рідному місті, у Феодосії, де ті самі фарби, виноград,  полин, степова ковила, маки...

— Як цікаво! Я вперше потрапила до піонерського табору якраз у Феодосії, після четвертого чи п’ятого класу  (тато десь дістав путівку, хоча до цього мене не відпускали навіть під Київ). Мені дуже сподобалося місто, затишне і красиве, я його добре пам’ятаю... Але, втім, квіти на моїх картинах — завжди фон. Супровід. Мені цікава людина. Хочеться передати емоції, які я відчуваю, дивлячись на неї.

— Хто цікавіший — чоловіки чи жінки?

— Жінки. Мій живопис — для жінок. Так говорять усі. Якби я писала чоловіків, романтику довелося б переосмислити. Стилістично це були б інші роботи. Не такі ажурні, можливо, монохромні. Більш стримані. Але це теж цікаво. Звичайно, я все одно звертала б увагу на губи, очі людини. Без них неможливо передати характер. Мене цікавить не зовнішня краса: хочеться зрозуміти — сильна  людина   чи безвольна, в якому вона настрої. Мінімумом засобів донести максимум інформації про образ.

Розповім одну історію. На садово-квітковому форумі я познайомилася з Мариною Крячко з Харкова. Вона —  архітектор за освітою, викладає ландшафтний дизайн. Виникла симпатія, Марина запросила мене в гості  — у приватний будинок із родинними традиціями. І я закохалася в мистецтво  ландшафтного дизайну, а воно навіть складніше, ніж живопис. Якщо живопис статичний, то картина, яку глядач повинен бачити перед собою в саду (ландшафт), постійно змінюється. А закони краси — ті самі. Контраст, нюанс, пропорції, глибина, площа, композиція — все, як у живописі, в графіці. Але ландшафтна картина — жива, вона постійно змінюється за кольором — навесні, влітку, восени, взимку. Тут своя графіка: рослини починають квітнути в одному місці, відцвітати в іншому... У міру того, як ми спілкувалися з Мариною, я зрозуміла, що хочу написати її портрет. Зробила і подарувала. Із задоволенням спілкуємося досі. Нічого випадкового не буває.

«ПОВАГА, ДЕЛІКАТНІСТЬ І НЕЗАЛЕЖНІСТЬ — ТРИ КИТИ, НА ЯКИХ СТОЇТЬ НАША СІМ’Я»

— Художницею ти теж стала не випадково?

— Як і у всіх дівчаток, усе почалося в дитинстві, з ляльок. Але глобальну роль у тому, що я обрала цю професію, мабуть, відіграла мама. Вона ще школяркою почала колекціонувати поштові листівки з репродукціями шедеврів світового мистецтва. Потім   дідусь почав виписувати їй альбоми з картинами відомих художників. Я розглядала їх, копіювала вподобані: мої улюблені художники — Тулуз-Лотрек, Ван Гог. І ще я дуже вдячна мамі, що вона не пішла банальним шляхом: оскільки дитина любить малювати — значить, віддаємо її в художню школу. Я була вільна і малювала, що хотіла. У Рівному, наприклад, де  бувала щоліта у маминих батьків — улюбленої бабусі Соні і дідуся Василя, дуже багато малювала з натури. Здебільшого — бабусю, яка весь час займалася плетінням. Дідуся, виноград на балконі. Ті  малюнки збереглися у мене досі.

До речі, хоч у сім’ї художників не було, якісь символічні передбачення все-таки існували. Коли я вже навчалася в художньому технікумі, мій київський дід Микола (по батьковій лінії) зізнався, що підлітком  підробляв, позував в академії мистецтв. А батьки розповіли, що прадід і прабабуся працювали в сім’ї мецената Терещенка. Прабабуся була покоївкою, прадід — кухарем. Нещодавно ми зустрілися з Мішелем Терещенком на фестивалі сучасного мистецтва Kiev Art Week, і я  розповіла йому цю історію. Посміялися, потиснули одне одному руки. (Сміється).

— Зате нині у вашій сім’ї два самодостатні художники. Мені здається, це непросто. Як ви співіснуєте?

— Перше, що я можу сказати, — повага. Коли ми з Андрієм стали жити разом, я одразу відчула: він  поважає мою творчість і не втручається у мій особистий простір. Я дуже люблю його картини, часто говорю йому про це, але ми незалежні одне від одного.

Більш того, я забобонна: ніколи нікому не показую ще не закінчені роботи. Минуло багато років, перш ніж я змогла сказати чоловікові: «Порадь що-небудь, мені здається, я зайшла у безвихідь». І жодного разу не пошкодувала, коли запитувала пораду. Андрій ніколи нічого не нав’язує, просто досвідчений погляд майстра збоку. Причому коментарі мінімальні. Без будь-яких епітетів та оцінок. Вдячна йому за таку делікатність.

— А ти радиш що-небудь Андрію?

— Я інколи мислю образами Андрія, і якщо щось цікаве спадає на думку, можу про це сказати, тому що сама я так не пишу. Він вислуховує, але ідеї бере нечасто, оскільки абсолютно самодостатня особистість. Проте я впевнена, проговорювання подібних речей не минає дарма для будь-якого художника.

Отже, співіснуємо ми на трьох китах: повага, делікатність і незалежність. Інколи, щоправда, можемо сперечатися, як носороги (сміється), ображатися одне на одного, сваритися, але це в побуті.

«ПОЗБУВАТИСЯ КОМПЛЕКСІВ МЕНІ ДОПОМАГАЄ ЛЮБОВ ДО ЛЮДЕЙ І ГУМОР»

— Якщо не художником, ким би ти могла уявити себе ще?

— Завжди хотіла вступити на книжкову графіку. Напевно, тому що мама багато читала і мене привчила любити літературу. Перша «чорно-біла спроба» проілюструвати художній твір була ще в школі — «Джен Ейр» Шарлоти Бронте. А потім я познайомилася в академії з Василем Яковичем Чебаником (великий авторитет для мене), і він просто закохав мене в рукотворну книгу. На останніх курсах я з задоволенням робила палітурки і художні обкладинки до книг.

— До якого твору тобі хотілося б зробити ілюстрації?

— Напевно, Герман Гессе. На перший погляд, не моя тематика, але було б цікаво. Хоч я й давно його читала,  є письменники, до яких хочеться повертатися.

До речі, щодо попереднього запитання. Останнім часом я думала і про професію ландшафтного дизайнера. Але... Спочатку сприймала її занадто романтично, потім познайомилася з професіоналами, вони розкрили мені деякі секрети «кухні» — почала поважати їх ще більше, проте зрозуміла, що сама  не зможу... Крім того, що це важка праця, існує ще й людський чинник. Мені довелося б спілкуватися з великою кількістю людей, а я довго йду на контакт із незнайомцями, повинен минути час, щоб я «сканувала» їх, стала їм довіряти. Це я сьогодні така балакуча, тому що ми давно знайомі, і мені приємно з вами спілкуватися. Зазвичай же одразу не розкриваюся — самозахист людини з поганим слухом.

— Бувало, що ображали?

— Бувало, звичайно. А взагалі це дуже цікава тема. Багато смішних ситуацій. Дітей я розумію по губах на дуже великій відстані. Вони вміють розмовляти зі мною без звуку, в метро, наприклад. Ми легко могли б працювати шпигунами (сміється). Якщо сперечаємося з Андрієм і я не хочу продовжувати, варто мені просто відвернутися від нього — розмова закінчена (сміється). Тоді він суворо говорить: «Дивись на мене!..»

Якщо збирається компанія художників, де за столом — із 20 яскравих дотепних особистостей, мене засмучує, що не можу встежити за розмовою, це важко. Але тоді я просто спостерігаю за людьми, і мені зрозуміло, хто говорить щиро, хто ні, у кого з ким які стосунки. Для людини моєї професії — цінний досвід.

Взагалі, що довше я живу, то більше позбуваюся комплексів. Я вирулюю на любові до людей. Підключаю гумор. Інколи при зустрічі одразу попереджаю, що у мене проблеми зі слухом. Допомагає.

Є й позитивні моменти. Повз мене проходить усе інформаційне сміття, з яким кожен із нас стикається на вулицях, у магазинах, у транспорті, — я не чую мату, скандалів, пустопорожньої балаканини.

А ще мені пощастило, що мобільні телефони, інтернет, «Фейсбук» з’явилися тоді, коли це стало  необхідно  мені. Сьогодні проблем із комунікацією не виникає.

ЕПІЛОГ

— Аби зрозуміти, що ще важливе для світу художниці Олени Дудніченко-Цой, кілька бліц-запитань. Габріель  Гарсіа Маркес чи Ісаак Бабель?

— Маркес.

— «Чоловік і жінка» Клода Лелуша чи «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова?

— «Чоловік і жінка».

— Ієронім Босх чи Клод Моне?

— Клод Моне.

— Вольфганг Амадей Моцарт чи «Океан Ельзи»?

— Моцарт.

— Море чи ліс?

— Ліс.

— Кішки чи собаки?

— Собаки. У мене був чудовий друг Філька, російський спанієль Філімон... Згорів за три дні  від укусу кліща на дачі, на моїх руках. Я думала, що помру там же. Відтоді боюся заводити собаку, хоча дуже хочу. Зараз із нами живе кішка Шанель (усміхається).

— Андрій Цой. Чоловік чи художник?

— Чоловік.

ДОВІДКА «ПЛ»

Олена Дудніченко-Цой народилася в м. Рівному.

Закінчила художньо-промисловий технікум у Києві (1987—1991).

Навчалася в Київській національній академії образотворчого мистецтва й архітектури на факультеті книжкової графіки (1992—1998).

Її роботи знаходяться у приватних колекціях України, Литви, США, Канади, Швейцарії, Йорданії, Великобританії тощо.

Заміжня. Чоловік — художник Андрій Цой. Двоє дітей — Софія і Тимофій.

Діна (Мінськ):

«Я дуже хочу, щоб ви знали: ваші роботи рятували мене у найважчі моменти життя. Навіть тоді, коли здавалося, що в ньому лише біль і морок. Вони мене підтримували, світили мені, давали можливість розуміти, що є життя інше — радісне. Коли мені особливо важко, я відкриваю вашу стрічку і, як дитина, крадькома передивляюся фотографії картин. Для мене вони є величезною підтримкою. І у мене є мрія. Я мрію про свій будинок — він невеликий, але дуже затишний. Там будуть діти, багато, скільки Бог мені дасть... чоловік, з усмішкою в очах, собака, сад і гамак, а на найвиднішому місці — ваша картина. Це дім щастя, і ніяк інакше...»

Лада (Київ):

«Торік я купила першу у своєму житті картину. Сьогодні я зрозуміла... далеко не останню. Моя перша картина. Вона викликає стільки емоцій, скільки не викликали всі купідонські попи, мужні торси і ніжні риси разом узяті. Моя художниця створила візуальне втілення моєї системи координат. Щоразу, коли я бачу картину, розумію — хто я, що я і куди мені (це дуже цінна інформація, якщо врахувати, що щодня ти нова людина!) Як так виходить, що із 40 робіт ти стовбенієш перед однією або двома? Що там за навігатор такий усередині, який сигналізує: «О! Воно!»?

Анонім:

«Мені захотілося мати портрет. Точніше, портрет пари — мене і моєї коханої людини. Не простий портрет, а портрет-метафору.

Як описати кохання, яке грянуло вже в усвідомленому віці? Як передати радість дару кохання після невдалого шлюбу, після відчаю від  порожнього, безнадійного існування? Як пояснити трепетність стосунків, коли знаєш крихкість почуттів і швидкоплинність життя?.. Я написала есе. Постаралася в ньому описати себе, свою кохану людину і те, що невловимо відбувається між нами. Олену це чомусь підкупило, і вона погодилася, зізнавшись, що ніколи раніше не писала таких портретів, і їй  самій буде цікаво,  що вийде.

І ось він. Мій портрет. Наш портрет. Я стою обличчям до обличчя втіленого дива у моєму житті. Те, що неможливо побачити, описати і переказати — змогла виразити Олена».