Добігає кінця 2021-й, а це означає, що годиться підбивати підсумки року. І бажано згадувати, звісно ж, про приємне.

Поза сумнівом, приємністю є ювілеї, зокрема – галереї «Зелена канапа», яка кілька тижнів тому відзначила 15-річчя з часу першої виставки, яка відбулася 2006-го.

От про це і говоритиму із засновницею арт-простору художницею і мистецтвознавицею Олесею Домарадзькою. У розмові – і про вибір назви галереї (і до чого тут Олександр Войтович і місто Стрий), і про учасників, і про виїзні виставки, і про «різдвяні рукавички», і про «різну публіку», і ще про багато чого іншого цікавого.

Але перед тим маю зазначити, що, готуючись до розмови з Олесею, переглянула свої архіви і архіви видання, в котрому працюю близько 15 років,  і несподівано з'ясувала сама для себе, що «День» розповідав чи не про всі виставки «Канапи»! А з огляду на те, що «День» «проміжних» матеріалів не бере, це – знаменито! Ще й як! Бо йдеться про творчість, приміром, таких майстрів (всіх поколінь), як Володимир Патик, Богдан Сорока, Михайло Демцю, Володимир Богуславський, Борис Буряк, Петро Сипняк, Олег Денисенко, Василь Бажай, Владислав Шерешевський, Юрій Кох, Петро Сметана, Дарія Альошкіна… Список можна продовжувати і продовжувати.

Від себе особисто додам, що цю невеличку галерею, яка розташована на вул. Вірменській,7, справді люблять – і не тільки туристи, котрих до Львова у доковідні часи приїжджало поза два мільйони за рік, а й львів'яни! Це правда! Знаю по собі і своїх (місцевих і немісцевих) знайомих. І сама, до речі, доволі часто приводжу до «Канапи» друзів і з інших міст, і з-за кордону, що гостюють у мене.

– Святкували 15-річчя ми скромно, невеликою компанією, бо карантин, – розповідає Олеся Домарадзька. – Зібралося близько 30 осіб – разом зі мною, моїм чоловіком і сином. Особливістю святкування було те, що більшість запрошених – клієнти галереї, котрі нас підтримують тим, що купують твори мистецтва. Мені такі гості були важливі, а особливо – зараз, коли настали тяжкі часи. Окрім того, мені дуже хотілося, щоби на святкування до нас потрапили всі охочі – незалежно від того, купують вони у нас твори мистецтва чи ні, бо в мене завжди превалювала опінія, що галерея – це місце, де популяризується українське мистецтво. Для того оголосила Інтернет-опитування про діяльність галереї, щоби знайти своїх топ-фанів. Ми відібрали десятьох, які найшвидше і правильно відповіли на найбільшу кількість запитань. І я насправді була дуже рада їх бачити, хоча, відверто кажучи, не знала.

Виставляли ви й фото перформансу.

Так, у виконанні Володимира Топія, який підготував перформанс спеціально до 15-річчя галереї. І була в нас лотерея – ми розігрували маленьку пастель Володимира Патика з моєї власної колекції.

Повернімося до початку… Ви, Олесю, за освітою – художник-реставратор.

Так. Закінчила Коледж Труша і Академію мистецтв.

А як, власне, виникла ідея створити галерею?

Не захотіла займатися реставрацією, хоча навчалася реставрації 10 років. Хотіла займатися живописом. Створювала живописні твори і намагалася їх реалізувати. Тобто я пішла до Юрка Бойка в галерею ( «Ґердан»  – Т.К), в «Дзиґу», а потім – і на «Вернісаж» (відомий у Львові і не тільки у Львові ринок картин, художніх виробів, антикваріату просто неба – поруч із Театром Заньковецької. – Т.К.) і всюди отримала відмову. Взяла участь у кількох виставках в Палаці мистецтв, зокрема – в «Осінньому салоні». І там також не було можливості моєї реалізації. І я собі подумала: «Як художникам заробляти творчою діяльністю?». Це ще була епоха «до Інтернету» й онлайн-продажі на той момент були неактуальні. І дійшла висновку, що потрібно, напевно, організувати таке місце, де будуть виставки і де буде продаж творів мистецтва. Також думала про те, що це має бути місце на вільній основі – щоби приходили такі, як я, молоді художники, мали можливість виставитися і реалізувати роботи, заробляти гроші своєю діяльністю. От звідси й взялася моя ідея.

А чому саме «Канапа» і «Зелена канапа»?

Мені дуже хотілося, щоби назва галереї відповідала флеру Львова, щоби у назві було наше, галицьке, місцеве, слово. Шукала це слово. Перша виставка у мене була – Олександра Войтовича. А в нього одна з ранніх робіт має назву «Зелена канапа». І я подумала: «От воно, це слово – канапа». Щодо «зелена», то це – улюблений колір більшості людей (так нас вчили на «кольорознавстві»). І я подумала, що це гарна прикмета – сприятиме тому, що галерея стане популярним місцем. Тому попросила в Олександра дозволу так назвати свою галерею, і він не заперечував.

А де канапу брали?

Я її знайшла в магазині «Шляхетні меблі» (виробник – Стрий). І от тепер всі думають (і наше передуродинне  опитування це підтвердило), що саме на честь оцієї, стрийської, канапи, і названа галерея. Хоча насправді все було навпаки – спочатку я добрала назву, а вже потім придбала канапу.

Напевно ж, підрахували до ювілею, скільки ви виставок прийняли за ці 15 років?

Так, звичайно. 243 виставки, які організувала «Зелена канапа». Але не всі вони були в самій галереї. Відсотків із десять відбулося в інших локаціях – я возила виставки за межі Львова (Київ – багато разів, Дніпро, Харків).

Яка географія учасників?

Більшість все ж таки зі Львова. Але багато у мене виставлялося художників з Києва, Ужгорода, Дніпра, Сум. Також були учасники з-за кордону (з Литви, Білорусі та Польщі).

Чи має для вас, як для власниці галереї, значення, в якому жанрі працює художник?

Ні. Мені важливо максимально урізноманітнити мистецтво, яке я представляю у галереї, щоби не було враження, що, коли приходиш до «Зеленої канапи», то бачиш приблизно одне й те саме у виконанні різних художників. Тобто я не послуговуюся тільки своїм смаком, а намагаюся представляти й художників, творча манера яких не відповідає моїм смакам. Але мушу сказати, що комерційна складова у моїй галереї є, була і буде.  Я повинна заробляти сама на себе – на існування галереї. Тому беру твори художників, які можуть купити.

Бачила дуже багато виставок у «Зеленій канапі», але особливо припала мені до душі різдвяна. Знаю, що ви змінювали її концепцію. Але спочатку скажіть, Олесю, можливо й у вас є якась улюблена виставка?

Я дуже люблю серію виставок, які називалися «Музеї». Вони були присвячені мистецтву 90-х років. Я робила ті виставки що два роки і мала їх три. Це були «Музей. Живопис», «Музей. Графіка», «Музей. Скульптура». Намагалася запросити найяскравіших митців того періоду, видавала тоді каталог, і мені здається, що це – дуже солідний проєкт. Так само, звичайно, я люблю різдвяні виставки. Спочатку планувала виставляти тільки вертепи. У першій такій нашій виставці, 2006 року,  було 12 вертепів у різному виконанні (ляльковий, скляний, дерев'яний…).   Складно було назбирати таку виставку, тому що мало художників роблять шопки не на замовлення, а для душі. Але мені вдалося зібрати шопки, виставка вийшла дуже симпатична. Мені ця ідея припала до душі, але я вирішила, що її потрібно розширити, бо цей період свят (згідно з однойменною виставкою моїх колег «Від Романа до Йордана») – дуже багатогранний, з багатьма й світським подіями. Тому я почала робити виставки про період зимових свят. От так у мене ця виставка розросталася-розросталася… Найбільше учасників було 2018 року – 53! І це на 33-х квадратних метрах. Тобто насичення було максимальне. Якась навіть ярмарковість у тому була. І мені це дуже подобається! Багато хто хвалить, приміром, Відень чи Страсбург як міста різдвяних святкувань. І в мене в галереї під час тих виставок справді панує така атмосфера – коли ти приходиш і бачиш дуже-дуже  насичену експозицію на цю тему. Всі відвідувачі, котрі потрапляють на ці виставки, відчувають це свято!

Не пригадаєте, скільки художників взяли участь за всі ті роки у новорічно-різдвяних виставках?

Понад сто тридцять. І з України, і з-за кордону. Представляли роботи в живописі, графіці, склі, кераміці, скульптурі, авторській ляльці, дереві, левкасі. І це – завжди цікаво.

А чи самі ви, Олесю, виставлялися у своїй галереї?

Так, мала чотири виставки.

А чи були автори, котрі кілька разів мали у вас персональні виставки?

Дуже багато. Є, наприклад, такі, які мали по сім персональних виставок за 15 років. Тобто що два роки – виставка.

А є такі у вас відвідувачі-туристи, котрі, приїжджаючи до Львова, щоразу до вас приходять?

Так, такі є! І коли вони до нас приходять, то завжди говорять про це! І це не тільки люди з України – з-закордону також. Зовсім недавно приїхав  мій постійний відвідувач з Ірландії. Спитав: «Чи ви помітили, що мене не було  у Львові вісімнадцять місяців?». Звичайно ж, відповіла, що помітила: «Я дуже за вами сумувала!». На таких людях, на таких постійних відвідувачах дуже багато чого тримається.
Можливо, від самого початку роботи «Зеленої канапи» ви орієнтувалися саме на туристів?

Таке було. Річ у тому, що у Львові 2006 року було дуже мало туристичних локацій. І в мене був дуже великий потік людей. Зараз, звичайно, потік туристів зменшився. Відповідно, орієнтація на туристів теж зменшується. І я зараз не так зацікавлена у якихось суто львівських сувенірах – я зараз орієнтована на представленні гарного мистецтва.

Можливо, за ті всі роки були якісь випадки, які запам'яталися найбільше?

Всі ті роки були заповнені спілкуванням з цікавими людьми. Це – галерейне життя. І мені дуже подобається загалом, що я в галереї маю таку гарну роботу, де перетинаюся переважно з дуже хорошими людьми. Уявляю собі інші роботи, приміром, в соціальних відділах чи в поліції, де доводиться мати справу з всілякими і різними, не дуже адекватними, не дуже приємними  людьми… І це, напевно, важко. Дуже приємно мати таке місце, куди люди приходять по настрій і позитивні емоції. Тобто вони приходять з таким настрОєм, і ти його рефлексуєш як дзеркало. Це місце, яке дуже надихає.

Чи були у вас такі виставки, котрі спричинили ажіотаж, на який ви не сподівалися?

Багато було таких виставок… Дуже популярні різдвяні виставки. У нас були такі  роки, коли двері галереї просто не зачинялися, бо приходило до нас неймовірне, просто неймовірне число людей! Взагалі відвідуваність у «Зеленій канапі» – дуже хороша, якщо порівняти її з музейними залами. Якщо до музею за день може бути продано 20 квитків, то в мене, навіть у найбільш неблагодатний сезон (це, переважно, листопад і середина березня) все одно багато  відвідувачів – щонайменше п’ятдесят. І цікаво, що на різні виставки приходить різна публіка.
Що саме маєте на увазі?

Є виставки, на які приходять здебільшого жінки. Є виставки, на які приходять художники. Є популярні виставки, наприклад, різдвяні. Або еротична була у мене виставка. Маю сказати, що комерційний успіх виставки від її відвідуваності не залежить. Тому що багато людей до мене приходять, щоби просто оглянути експозицію.

А чи були художники, роботи яких ви категорично не брали до експонування, тому що…

Так, звичайно. І таких було дуже багато. Наприклад, є художник, який сам не показується, а його представляють щоразу інші жінки, і це виглядає на секту. Тобто вони приходять і кажуть, що він – геніальний митець і що його картини зцілюють, роблять щастя і сім'ї, що вони мають якусь магічну силу. Мене це дуже насторожує, тому що не хочеться вдаватися до якогось містицизму. Я не люблю, коли даруються такі обіцянки. Вважаю, що магічну силу може мати картина будь-якого художника, тому що може бути пов’язана з якимись подіями чи емоціями. Але нема такого універсального художника, який всіх-всіх полікує. Це нонсенс. Вони звідкись мають гроші, пропонували мені дуже великі кошти, аби того художника виставляти. Я відповідала, що дуже хотіла б побачити цього митця. А може, його й не існує? А продають вони ці роботи дуже дорого – по 25 тисяч євро. Отже, такі історії мені не подобаються і я в них не вв'язуюсь. Є також багато аматорів. Це, як правило, люди, котрі займалися бізнесом, а потім спробували малювати, вподобали і хочуть виставлятися. Але я бачу, що це – дуже аматорське мистецтво. Я ж вважаю, що потрібно дотримуватися певного рівня. Намагаюся пояснювати: «Я люблю співати. Але співаю в колі своєї сім'ї. І не піду зі своїми вокальними даними до оперного театру просити організувати мені концерт». Отже, відмовляти в організації виставок доводиться часто. Насправді я переживала, коли відкривала галерею, чи матиму наповнення виставок. Але зараз маю список на виставки до другої половини 2025 року!  І це при тому, що роблю діже чіткий відбір. А якби записувала всіх охочих, то, напевно, записала б на все своє життя.

Можливо, є художник, якого ви дуже хотіли би показати, але наразі не показали?

Так, були такі. Наприклад, мені дуже подобається Роман Жук, який живе в Голландії. Я йому пропонувала виставку, але він мені нічого не відповів. Або наш львівський скульптор Роман Петрук, який ніяк на виставку не погоджується. Хоча постійно приходить до мене в галерею. Чомусь отак.

Не ображає вас це?

Ні, бо розумію, що кожен художник має власну політику діяльності. І якщо вважає, що його виставка не вписується в мою галерею, – то його право.

А що би ви хотіли побажати собі з нагоди ювілею на перспективу?

Хочу здійснити якийсь проєкт за кордоном. Мені це цікаво. Хочу навчитися нарешті залучати кошти меценатів. Тому що галерея завжди була на самоокупності, але через це у мене – дуже маленькі ресурси для діяльності. А гроші меценатів дозволили б вийти на якийсь новий рівень, робити масштабніші проєкти, в тому числі – й закордонні. І я тепер цьому вчуся. Попри важкий час.  Мені здається, що ніколи не пізно пробувати. І що не помиляється тільки той, хто нічого не робить. А ще мені дуже приємно зазначити в контексті ювілею, що до мене деякі відвідувачі приходили ще дітьми, з батьками за ручку, а тепер це вже – дорослі люди, які мають власні сім'ї. І я розумію, наскільки довго існує проєкт під назвою «Зелена канапа». І що відвідування «Канапи» для декого стало доброю традицією, що галерея формує мистецькі смаки. Я цим дуже пишаюся.