Ви змогли б пройти 54 милі, а це близько 87 кілометрів, пересіченою місцевістю — пагорби, болота, каміння — протягом доби? А 36 миль чи «усього» 22? Такі відстані долають учасники змагань Cateran Yomp (це військовий термін на позначення маршу-кидку на довгу дистанцію), ветерани і військові з Європи та Сполучених Штатів, які отримали поранення. Міжнародні змагання щороку проводяться у шотландському Единбурзі. Той, хто осилює 22  милі, отримує «бронзу», 36 — «срібло», 54     — «золото».

Цього року Україна вперше брала участь у Cateran Yomp. З шести учасників п’ять — Максим Музика, Павло Мамонтов, Олексій Чушкін, Олексій Коротченко і Дмитро Фесенко — отримали «золото», один, Сергій Романовський, «бронзу». Сергій був єдиним учасником змагань з високою ампутацією, тож його перемога усіх вразила.

ОЧІКУВАННЯ

Зранку в «Борисполі», у зоні, де зустрічають пасажирів міжнародних рейсів, ми спочатку розгубились. Учасники змагань повертались непрямим рейсом, через Стамбул. Ми хвилювалися, чи це саме той рейс, але потім помітили журналістів «UA:Першого» (до речі, крім них і «Дня» медійників не було) і зрозуміли, що вони теж чекають українських учасників змагань. Ну, а коли побачили хлопця у військовій формі і з квітами, який прийшов зустріти друга, остаточно переконалися, що все правильно, і вже спокійно чекали біля виходу. Камери привертають увагу — тож заодно розповідали тим, хто питав, що за «цікаві люди» мають вертатися до Києва.

«ДО САМОГО ФІНІШУ ЧЕКАЛИ, КОЛИ БУДЕ ЛЕГКО»

Боєць Національної гвардії України Дмитро Фесенко пройшов «золоту» дистанцію першим з української команди: витратив на це 22 години 18 хвилин, решта хлопців — 23 години 30 хвилин.

«На дистанції було багато підйомів, у середньому 750—800 метрів заввишки кожний, болотиста місцевість, гори з річками           — по них також ідеш майже, як по болоту. Траса дуже складна, а й дуже цікава, краєвиди неймовірні, настрій весь час був піднесений», — ділиться враженнями Дмитро.

Серед учасників змагань із досвідом найважчим вважається подолати «бронзову» дистанцію. «Нам казали, що якщо пройдемо «бронзову» дистанцію, «срібна» і «золота» — це вже не дистанції, буде дуже легко. І ми до самого фінішу чекали, коли буде легко, але легко стало вже після фінішу», — усміхається Дмитро.

Взагалі спочатку українці планували обмежитися саме «бронзовою» дистанцією. Але потім, певно, захопилися краєвидами чи взяв гору спортивний азарт, і вони пішли далі.

КАТЕРИНА МАШКО, ПОМІЧНИЦЯ УПОВНОВАЖЕНОГО ПРЕЗИДЕНТА З ПИТАНЬ РЕАБІЛІТАЦІЇ ПОРАНЕНИХ УЧАСНИКІВ АТО, КЕРІВНИЦЯ УКРАЇНСЬКОЇ ГРУПИ В ЕДИНБУРЗІ

«ПОСТІЙНО КИДАЮ СОБІ ВИКЛИКИ»

Десантник з Національної академії сухопутних військ Сергій Романовський зупинився на першій дистанції, але потім підтримував свою команду, під’їжджаючи до чек-поінтів, тобто контрольних пунктів, на машині. «Дистанція була дуже складна, але це неймовірно захоплююче. Наприкінці «бронзової» дистанції у мене закінчився заряд батарейки, нам залишалось ще шість кілометрів — найвищий пік і спуск, але ми все одно дійшли», — говорить хлопець.

Сергій служив у Збройних силах України з 16 років. Він командував ротою у 80-й окремій аеромобільній бригаді, поранення отримав у 2014 році біля міста Щастя. Тепер має високу ампутацію ноги, що не заважає йому займатися спортом, підприємництвом і науковою роботою у Науковому центрі Сухопутних військ.

«Військові тренуються все життя. Тож у мене тренування були постійні, взагалі я сам постійно кидаю собі виклики. Це або участь в «Іграх героїв», або марафон, тріатлон, постійні заняття, військова служба тощо. Завжди — рух уперед. Цього року пробуватиму свої сили на Марафоні морської піхоти у США, вже подався, — розповідає Сергій.        — Здорове тіло — це здоровий розум. Людина не може бути розвиненою однобічно. Якщо розвивається голова — розвивається тіло, і навпаки».

ЩЕ ОДНЕ «ЗОЛОТО» — В ОЛЕКСІЯ ЧУШКІНА, СТАРШОГО ЛЕЙТЕНАНТА 81-Ї ОКРЕМОЇ АЕРОМОБІЛЬНОЇ БРИГАДИ ЗСУ

«ТАКІ ЗМАГАННЯ ВИТЯГУЮТЬ ІЗ ЛІНІ»

Ще один володар «золота» Павло Мамонтов вже звик до міжнародних змагань. Торік він брав участь у «Іграх нескорених», які проходили у Канаді. «Виступав у веслуванні (у залі.              — Авт.) і велоспорті. По велоспорту не вистачило секунди до медалі. Веслування у мене було неосновним, в один день з велоспортом, ввечері. Нічого особливо не очікував, бо особливо не тренувався. Але на свій подив отримав «бронзу», — згадує Павло. Після Invictus Games ветеран продовжив підтримувати форму, зокрема бігати по 15 кілометрів. З’явилося більше мотивації, тож до змагань в Единбурзі готувався серйозніше.

У 2014 році Павло вступив добровольцем до «Азову». На початку 2015-го отримав мінно-вибухове поранення біля села Гранітне, на маріупольському напрямку. «Я сам був мінометником, у нас була мінометна дуель, і на позицію прилетіла міна. Двох, на жаль, вбило, шістьох поранило, зокрема мене. Мені роздробило усі кістки на руці, відірвало шматки м’яса, перебило пальці, були опіки тощо, — говорить Павло. — Артилерійські розрахунки обстрілювали села, і ми відводили вогонь на себе, щоб провести операцію з евакуації, щоб ворога у цей час оточили і зачистили. Такими камікадзе виїхали. У принципі, знали на що ідемо і робили це свідомо».

До війни Павло не займався професійним спортом, але для себе, у задоволення, тренувався. Займався тайським боксом, спортивним туризмом, катався на ковзанах і велосипеді, бігав. «Після поранення було дуже важко,                — зізнається ветеран. — У мене було тяжке поранення, десь рік — операції, потім реабілітація, я втратив певні функції руки. За цей рік у мене погіршився загальний стан здоров’я. Вже потім почалась лінь, що ось рука болить — мабуть, не тренуватимусь. І саме такі заходи, як ці змагання, потроху витягують тебе з цього. Спочатку маєш зовнішню мотивацію, а потім вона відпадає, але ти продовжуєш тренуватися для себе».

А ще незадовго до вильоту в Единбург Павло дописав свій диплом. Він вивчає публічне адміністрування в Українському католицькому університеті. «Намагаюсь активно брати участь у різних проектах, не лише спортивних. Якісь бізнес-школи, навчання тощо», — каже він. 

БОЄЦЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ ГВАРДІЇ УКРАЇНИ ДМИТРО ФЕСЕНКО, ЯКИЙ ПЕРШИМ СЕРЕД УКРАЇНЦІВ ПОДОЛАВ «ЗОЛОТУ» ДИСТАНЦІЮ У 54 МИЛІ

ТРОХИ ПРОСВІТНИЦТВА

«Цей проект вдалося провести завдяки небайдужим людям, які захотіли взяти участь у ньому, які допомогли з організацією. Це насамперед Міністерство оборони і Національна гвардія. Також нас дуже підтримало посольство Великобританії в Україні — там допомогли з оформленням документів на візи, — розповідає Катерина Машко, помічниця Уповноваженого Президента з питань реабілітації поранених учасників АТО, яка координувала українську команду.     — Ще нас підтримували Адміністрація Президента і Федерація футболу України. ФФУ допомогла з пошиттям форми, яку розробив Юра Писарчук. Юра минулого року брав участь у Марафоні морської піхоти у США і пробіг 42 кілометри на ортезі».

Взагалі команди на Cateran Yomp складаються з чотирьох     — шести осіб. В Україні головні критерії відбору учасників були такі: наявність поранення, фізична форма, яка б дозволяла подолати дистанцію, і знання англійської мови. «Останнє дуже важливо, адже коли ветерани перебували у Шотландії, могли поспілкуватися з представниками інших країн, провадити освітню місію, бо розповідали про ситуацію в Україні»,    — зазначає Катерина Машко. Хоча більшість учасників марш-кидка знали що до чого, деякі не дуже розуміли, що не так з Чемпіонатом світу в Росії і що відбувається на Донбасі.

«Чесно, я приємно вражений. В основному ми спілкувалися з військовими, і майже всі вони в курсі ситуації. Ви б чули, якими словами називають агресора! Вони знають, що то за країна-агресор і дуже солідарні з нами», — додає Дмитро Фесенко.

Зараз українські ветерани готуватимуться до 43-го Марафону морської піхоти, який відбудеться у Вашингтоні наприкінці жовтня. Вже є плани на наступний Cateran Yomp. Катерина Машко говорить: «Сподіваємось, від України наступного року будуть дві команди, близько десяти ветеранів. Попередньо організатори не проти, але подивимось, скільки вони залишать нам місць за квотою».