До початку війни Авдіївка, втім, як і більшість міст Донецької та Луганської областей, для мене була такою собі terra incognita. Місця не туристичні, родичів у мене там немає, а в новини зазвичай потрапляли лише аварії на шахтах. Єдиний виняток — це Донецьк під час Євро-2012. Але, окрім центру міста і стадіону, побачити тоді багато чого в Донецьку не вийшло, а Авдіївка не була метою поїздки.

Влітку 2014 року, через тиждень після звільнення міста, нам із журналістом «Дня» вдалося приїхати до Авдіївки. Дорога була складна і досить довга, таксист боявся везти прямими дорогами, їхали з Дружківки численними путівцями. Тоді лінія фронту змінювалась часто і можна було легко потрапити на окуповану територію або під обстріл. Часу вивчити місто не було абсолютно, за дві години вдалося зняти зруйновані будинки, поговорити з мешканцями міста, які готували їжу на дровах біля під’їздів, а телефони можна було зарядити лише в будівлі залізничного вокзалу.

І ось через три роки я знову в Авдіївці, цього разу з музикантами «МузБату» ми приїхали привітати городян та військових, яких тут зараз багато, з Днем захисника України.

Територіально Авдіївка поділена на дві частини — стару і нову. Нова — це здебільшого багатоквартирні будинки, стара частина — це приватний сектор, вокзал і сумнозвісна «Промка», де зараз тривають найактивніші бойові дії.

Насамперед, із самого ранку, до свята, йду на край міста, ближче до переїзду із залізницею, де починається стара Авдіївка. Туди, де розташовані найбільш потерпілі від обстрілів багатоквартирні будинки. Один із них — «дев’ятина», будинок на розі, якому дісталось найбільше. Поруч ще один будинок з відомим графіті у вигляді портрета вчительки української мови Марини Марченко, намальований австралійським художником Гвідо Ван Хелтеном.

Тут, на околиці міста, звідки до центру Донецька лише 20 кілометрів, а в Києві це приблизно відстань від мого будинку до редакції, подумки порівнюю дійсність зі старими фото 2014 року.

Здається, фактично нічого не змінилося, так само розбиті стіни і вікна, так само в цих будинках продовжують жити люди. Бачу практично повністю закладене цеглиною вікно, з якого виглядають горщики з квітами, і згадую знімок Олександра Палія для фотоконкурсу «Дня» 2016 року. Квіти і горщики трохи інші, цегла та сама. І так само в цих будинках продовжують жити люди. Зараз тут спокійне місце, навіть тут, на околиці, як і у всьому місті, опалення в будинках увімкнули вже 5 жовтня, однак сліди обстрілів і забиті вікна створюють доволі тривожну атмосферу. Здається, місцеві жителі давно до цього звикли.

Поруч розташовані п’ятиповерхівки, які були сильно розбиті. Зараз лише один будинок, ближче до дев’ятиповерхівки з графіті, частково зруйнований, а решта відновлені, хоча багато вікон закрито фанерою. Чимало мешканців залишили свої домівки. До війни в Авдіївці проживало близько 35 тисяч, зараз — лише 22 тисячі.

Окрім цих будівель, вікон і ще одного будинку, що постраждав від обстрілів цієї зими, про війну нагадують численні сліди від осколків на стінах, парканах та асфальті. Житель Авдіївки Андрій проводить екскурсію містом і показує місця найстрашніших обстрілів. Зараз це, як правило, лише непримітні дірки в бетонному паркані. Та ось Андрій показує стежину, де стояла черга по воду і куди 2014 року прилетів снаряд. Було багато загиблих.

Ідемо далі, до церкви перед замінованим полем. Ідемо дорогою, де колись ходив трамвай, який возив робітників на Авдіївський коксохім. Цей завод — градоутворювальне підприємство, на якому нині працюють майже 4000 людей, фактично кожен п’ятий житель міста. Трамвай поки що так і не відновили, і здається, що наразі найпопулярніший вид транспорту в місті — велосипед.

Далі йдемо до будинку культури заводу, поряд із церквою. Дивує, що вона не постраждала від обстрілів. Зовсім близько, за п’ять кілометрів від поля, розташований Донецький аеропорт. Із тильного боку будинку культури з’явилося чимало незвичайних графіті. Вони поки що не такі відомі, як портрет учительки.

Також у місті поміняли всі покажчики вулиць. Хоч Авдіївка й не перемогла в конкурсі на зміну всіх покажчиків та вивісок українською мовою, переможець якого одержав 30 мільйонів гривень на розвиток інфраструктури, декомунізацію тут уже провели.

Тепер місто живе нормальним життям. Так, тут лише п’ять банкоматів, і в дні виплат пенсій і зарплат до них весь день тягнуться довгі черги, але працюють усі кафе і магазини.

У День захисника їдемо з керівництвом міста до «Промки», щоб вшанувати пам’ять загиблих. Нагадаю, що «Промка» — невеликий район у старому, який складається з приватних будинків, районі міста. Зараз усі бойові дії відбуваються лише там, але інколи снаряди прилітають і в житлові будинки. Дорогою бачимо багато залишених будинків, майже в кожному є забиті вікна. Тут важко знайти тих, хто взагалі не постраждав від обстрілів.

Чистота на вулицях — одна з прикмет усіх міст у районі війни. Навіть у найстрашніші дні тут вивозять сміття і прибирають вулиці.

Увечері спілкуємося з Андрієм, який проводив нам екскурсію. Він годує нас смачним борщем, приготованим сусідкою. Після одного з обстрілів уже півроку тут немає газу, що завдає чимало незручностей. Під звуки хард-рок-пісень із радіо «Армія FM», першої військової радіостанції, створеної волонтерами, слухаємо історію Андрія, корінного жителя Авдіївки. Він веде детальну хроніку життя прифронтового міста під обстрілами, про яку ви невдовзі зможете прочитати на сторінках «Дня».

Один із найбільш вражаючих моментів — це повернення до Києва потягом «Інтерсіті». Трохи більше, ніж півгодини, на машині від Авдіївки, кілька блокпостів — і ти потрапляєш в абсолютно інший світ, їдеш у сучасному швидкісному поїзді. І це теж не змінюється з 2014 року.