Ця книга є плодом багаторічної масштабної (спів)праці  високопрофесійного колективу істориків, текстологів, видавців, редакторів, підприємців-меценатів, діячів культури. І ось — це унікальне видання знаменитого  козацького літопису Самійла Величка, твору, що не має аналогів в українській історіографії, твору з драматичною, дивовижною біографією, нарешті прийшло до українського читача. Не хотілося б уживати занадто високих слів, але це — аж ніяк не рядовий факт національного духовного життя. Можна стверджувати, що це — топ-подія українського книговидання 2020 року. Всі, кому дорога правдива українська історія, можуть поздоровити один одного.

Презентація видання «Літопису», максимально ретельно звіреного за  знайденими нещодавно першоджерелами (внаслідок чого обсяг тексту зріс у порівнянні з попередніми публікаціями більш  ніж на третину) відбулась 14 жовтня у національному заповіднику «Гетьманська столиця» в Батурині. Тут є ціла мережа символіки та повчальних історичних збігів. По-перше, подія сталася в День українського козацтва — а Величко був чи не  найвидатнішим біографів цього славетного стану, що його немало іноземців у ХУІІ-ХУІІІ століттях взагалі ототожнювали з поняттям Україна («Україна — земля козаків»). По-друге,  презентація пройшла саме в Батурині, славетній резиденції (впродовж 52 років!) багатьох українських гетьманів, там, де не один рік пропрацював канцеляристом сам Самійло Величко. І  нарешті, це було ще одне свято — День захисника України, а саме героїці оборони Вітчизни присвятив Самійло Величко кращі сторінки своєї праці.

Пару слів про саму книгу (не «книжку» — це слово, здається стає модним). Це — колосальний фоліант обсягом  понад півтори тисячі сторінок, вагою (якщо залучати і такий критерій) більше трьох кілограмів. Видання  виконане на  найвищому художньо-поліграфічному рівні, в чому  може переконатися кожен, хто візьме книгу до рук. Проект було б немислимо реалізувати без активної підтримки спонсорів (а сказати,  що це було непросто, надто після того, як Фонд культури відмовився брати участь у проекті — це не сказати нічого).  А саме: Асоціації випускників  бізнес — школи Києво-Могилянської академії; мецената Євгена Сура (м. Конотоп); президента корпорації «Оболонь» Олександра Слободяна; голови Наглядової ради цієї корпорації Сергія Блощаневича та інших небайдужих людей (названо далеко не всіх).

Але  без щоденної праці, ризикнемо сказати — подвигу трьох дивовижних жінок, котрі були присутні на презентації, взагалі не було б нічого. Нічого! Маємо на увазі доктора історичних наук, професора, директора Центру вивчення історії України Санкт-Петербурзького університету Тетяну Таїрову-Яковлєву (науковий керівник та автор ідеї); директора  видавництва «Кліо» Віру Соловйову, яка  зробила навіть  неможливе й подолала всі перешкоди на шляху «народження» книги; директора Національного заповідника «Гетьманська столиця» Наталію Реброву, котра віддала стільки душевних й фізичних сил цій справі. Додамо, що дослідження та підготовка тексту пам’ятки  до видання здійснені за рахунок коштів родини Таїрових.

Виступаючи на презентації, пані Тетяна Таїрова-Яковлєва підкреслила, що для розуміння складнощів видання «Літопису» важливо мати на увазі, що оригінал «Літопису» зберігається  у відділі рукописів Російської національної бібліотеки у Санкт-Петербурзі. (Дослідниця додала: «це дуже красивий  рукопис, написаний на  чудовому, дорогому папері, завдяки чому він перебуває у справді доброму стані»). І  в чому, власне, суть того, що ми зробили, підкреслила  Тетяна Геннадіївна: вперше в історії «Літопис» Величка видано саме в тому вигляді, в якому  хотів його бачити сам автор! Важливість цього моменту важко переоцінити. Документально неспростовно доведено, що така  людина — Самійло Величко — справді існувала, а дехто заперечує це й досі. Здійснена колосальна кодикологічна й текстологічна робота, зокрема, відновлені великі фрагменти першої частини пам’ятки, в тому числі шість сторінок початку тексту, де літописець, власне, викладає задум свого твору. Нарешті, знайдено лист  до Величка лікаря Запорозької Січі, написаний тоді, коли пан Самійло (і це можна вважати доведеним) перебував  разом з Мазепою(!) у таборі шведів. Тобто перед нами — абсолютно новий, незнаний Величко. Видання тексту, на думку пані Тетяни, лише перший крок, але й колосальна можливість для  подальшої роботи.

Віра Йосипівна Соловйова зазначила, що тепер ми спільними зусиллями маємо зробити цю працю суспільним надбанням. Це потрібно попри те, що українська  справа, українська ідентифікація майже завжди рухаються уперед всупереч, а не завдяки — всупереч перешкодам, обставинам, спротиву. І дуже важливо, що нам вдалося  видати цю грандіозну пам’ятку саме у 300-ту річницю її створення. А директор Національного заповідника «Гетьманська  столиця» Наталія Реброва висловилась коротко й влучно: твір Величка — це документ, який є одним з «наріжних каменів» нашої державності.

Враховуючи великий суспільний резонанс події, очікуваною була присутність на заході  президента України (2005-2010 рр.) Віктора Ющенка (він наголосив: перш ніж застосувати  зброю знищення, ворог завжди  прагне  забрати  в українців три речі: по-перше, мову; по-друге, історичну пам’ять;  по-третє, культуру. А потім вже йде військовий чобіт). Міністр культури Олександр Ткаченко у своєму виступі сказав таке: «Мені тепер треба  першочергово зайнятися поширенням книги в освітніх та культурних установах».

* * *

Кореспонденту «Дня» вдалося взяти  невеличке інтерв’ю у людини, яка впродовж  багатьох років брала найактивнішу участь у роботі над текстом «Літопису». Це — співупорядник книги, керівник і координатор групи київських науковців, яка працювала з  пам’яткою, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії України НАН України Андрій Бовгиря.

— Пане Андрію, що  б Ви відповіли «пересічному» українцеві, якби він запитав: а  для чого мені, власне, читати «Літопис» цього Величка?

— Бо це наша правдива історія, яку  треба знати, щоб  не бути сліпим, як казав Довженко. Це — систематизована  історія України гетьманських часів (від 1648 року до 1700,  з докладними екскурсами в добу Сагайдачного), написана за аутентичними джерелами (в тому числі іноземними: німецькими, польськими ) очевидцем  та учасником багатьох  подій. Причому Величко ставився критично до документів, які використовував — це важливо. Багато фактів й джерел доби Мазепи( як і Хмельницького, інших гетьманів) збереглися тільки в «Літописі» Величка. Тут представлені найповніше мало не всі аспекти життя Гетьманщини — мілітарні, політичні,  економічні, історія повсякденності. Тут вміщені унікальні, ще далеко не повністю досліджені, портрети багатьох гетьманів України.

 — Якою є творча історія книги?

— Ідея (її автором є пані Тетяна Таїрова-Яковлева) з’явилась ще 2009 року. Вона знайомилась з документами, рукописами, що зберігались у Санкт-Петербурзі, і була вражена разючою відмінністю між відомим, канонічним текстом, і тими джерелами, що вона їх відкрила. Зродилось почуття: з цим треба щось робити. І з*явився задум книги. Підключився наш Інститут історії України та Інститут рукопису Бібліотеки імені Вернадського. Робота  розпочалася 2012 року, через рік спинилася через відсутність коштів (але не була зовсім згорнута), 2018 року відновилась. І ось — наш спільний переможний результат.

— Розкажіть  про Вашу особисту участь в роботі  над проектом.

— Що тут довго розповідати... Скажу тільки, що впродовж цих восьми років треба  було ретельно вивчати не те що кожний рядок — буквально кожну літеру тексту. А це ж  писалося українською канцелярською мовою ХУІІІ століття — не найлегший варіант для дослідження.

* * *

На завершення заходу народний артист України, кобзар Тарас Компаніченко виконав духовний гімн українського козацтва «Війська Запорозького воїн знаменитий». А обговорення книги — вже в суто  науковому форматі —  триватиме 16 жовтня в Інституті історії України НАН України. «День» буде інформувати своїх читачів.

Автор висловлює щиру вдячність директору видавництва «Кліо» Вірі Йосипівні Соловйовій за організацію поїздки в Батурин.