У Будинку художника «Театральна майстерня Миколи Рушковського» показала виставу «Якось воно буде». Ця постановка створена за творами Остапа Вишні (справжнє ім’я — Губенко Павло Михайлович). Своїми спогадами про дідуся та враженнями від вистави поділилася з «Днем» онука генія українського сміху Мар’яна Євтушенко.

«У ТОНКИХ НАТЯКАХ, СЛОВАХ І СЛОВЕЧКАХ»

— Вистава «Якось воно буде» є унікальним явищем, адже досі ніхто не робив спроби перекласти усмішки Остапа Вишні на мову театру, навіть за його життя, — розказує Мар’яна Леонідівна. — Ми знаємо тексти класика, що звучать зі сцени у чудовому виконанні Анатолія Паламаренка, так як читає він «Ярмарок» чи мисливську усмішку «Дикого кабана чи вепра», чи хоча б «Монаха і діву», не читає ніхто!

Коли мене запросили переглянути виставу, я ставилася сторожко та скептично до цього експерименту. Але з першого погляду полонила енергія та щирість акторів, синхронні рухи, оригінальні сценічні прийоми. Гадаю, це кращий приклад того, як можна наочно показати літературу, зробивши це ненав’язливо, застосовуючи актуальні мотиви, що ще більше зближує текст і глядача. Літературна основа, безумовно, дуже важлива, але не меншу роль відіграють актори...

Про цю трупу ще у часи навчання висловився її керівник — Микола Рушковський: серед його 13 курсів цей — найбільш потужний та цікавий. Допоки вони ще не розпорошилися по різних театрах і їхні сили можна спрямувати в єдине русло, вирішили створити театральну майстерню і дати їй ім’я свого керівника. Режисер вистави Ігор Славінський (також випускник Майстерні Рушковського) відзначив, що досі йому не доводилося ще працювати із такими обдарованими акторами. Вони якісь такі нові, мають абсолютно іншу енергетику, вільні у всіх сферах: у художньому житті, музиці, театрі. «Совковість» відійшла у минуле і більше не тяжіє над молоддю. Ми ще затиснуті «совком», а вони є зовсім іншою генерацією, і на це впливають і соціальні мережі, й свобода пересування, більше можна почути і побачити, обмінятися досвідом. Тому є можливість себе реалізувати як особистість і професіонала. Коли я побачила, що це російський курс, подумала: невже вони будуть перекладати Остапа Вишню? У мене є переклади, придбані ще коли бабуся була жива, тоді були дуже хороші перекладачі, тиражі були великі — підносили майстерність автора, але читати це неможливо, бо втрачається смак, а Остап Вишня — він увесь у своїх тонких натяках, словах і словечках. Усе, про що писав у своїх усмішках Павло Михайлович, — це самоіронія. Таке відчуття є ознакою здорової нації, коли ти із легкістю можеш посміятися над усіма своїми: «отож-бо», «хтозна», «якби ж знаття»...

ФОТО АРТЕМА СЛІПАЧУКА / «День»

Я зрозуміла краще гумор Остапа Вишні, коли ми купили хатку на Полтавщині й виїжджали туди, коли народився син. 15 років підряд півроку я проводила там, у краю, де народився Павло Михайлович. Я киянка, коли почула, як вони говорять, мислять, з якими інтонаціями подають інформацію, відкрила сповна зміст текстів дідуся. Там точно бачиш опішнянців, котрі у жодному разі не дають тобі точної відповіді, навіть коли питаєш їх про такі конкретні речі, як висаджування моркви, обов’язково почуєш у відповідь: «Та хтозна» чи «аби ж то знати». Усі ці репліки, герої, поведінка живі досі у характерах людей. Це дає відчуття і розуміння того, наскільки Остап Вишня народний письменник.

«ДОКУМЕНТИ НЕ ПОВИННІ ПРИПАДАТИ ПИЛОМ, ІСТОРІЯ МАЄ ПРАЦЮВАТИ»

— За спадщину Остапа Вишні була боротьба між Інститутом літератури та Музеєм літератури і мистецтва, що міститься у Софії Київській. Усі свої матеріали, як заповідала моя мама, я передала до архіву Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України — завідувачу відділу рукописних фондів і текстології Сергію Гальченку. Там усе під наглядом, документи зберігаються за правильної температури та вологості, правда, ще не все описано, адже не вистачає людей для того, щоб опрацювати таку кількість документів. Коли передавала матеріали, то усе посортувала та підписала, але потрібно ще кожен документ окремо описати та занести до реєстру. Залишила собі усі фотодокументи, адже навіть у Держархіві зараз немає таких пристроїв, аби оцифрувати їх та надати доступ до них дослідникам. А так ці світлини можуть бути для когось корисними, і я ділюся ними, коли до мене звертаються, адже вони не повинні лежати та припадати пилом, історія має працювати.

Коли була Революція Гідності, то хвилювалася за фонди архіву, адже у цьому приміщенні працював госпіталь, а там зберігаються такі скарби, як архіви Тараса Шевченка, Івана Франка, мого дідуся та інших класиків. У самісінькому серці подій знаходилася уся спадщина нашого народу, звісно, хлопці обороняли вхід до будівлі й туди проникнути сторонньому було важко, але так само, як горів Будинок профспілок, міг палати і будь-який інший будинок. Це насправді було страшно — від цієї крові, вбитих людей, паніки, усвідомлення цінності матеріалів у цих стінах, котрі могли від найменшого спалаху згоріти вщент.

«МІЙ ДІМ — МІЙ МУЗЕЙ»

— На превеликий жаль, нам не вдалося зберегти помешкання, де після звільнення з таборів і до смерті жив Павло Михайлович. До останнього Варварі Олексіївні не давали дозволу на відкриття у стінах квартири-музею Остапа Вишні. Бабуся була прекрасною актрисою, добре володіла словом, знала, куди та як потрібно звертатися, і здавалося, що ось вже мали б видати бажаний дозвіл, коли одна із останніх інституцій видавала відмову без будь-яких пояснень, та бабуся боролася щосили, але все було безрезультатно... Це була неофіційна квартира-музей, куди приходили працювати аспіранти, науковці, вчителі, які приїздили на курси підвищення кваліфікації, проводилися екскурсії для учнів та студентства. Бабуся видавала їм архівні документи, вони сиділи писали, а потім обідали разом із нами. Завжди у хаті було повно люду, чотирикімнатна квартира ніколи не була порожньою. Десь із 12 років я «переїхала» з кімнати бабусі та брата до кабінету Павла Михайловича, де спала на розкладачці, насолоджуючись атмосферою, вдихаючи це особливе повітря та читаючи книжки. Звечора розкладала своє нехитре ліжко, а вранці прожогом збирала його, адже мені на п’яти «наступала» чергова екскурсія. Бабуся будила мене о дев’ятій зі словами, щоб я чимдуж збиралася, адже о десятій вже прийдуть студенти.

ПАВЛО МИХАЙЛОВИЧ НАРОДИВСЯ НА ХУТОРІ ЧЕЧВА БІЛЯ МІСТЕЧКА ГРУНЬ ЗІНЬКІВСЬКОГО ПОВІТУ НА ПОЛТАВЩИНІ (НИНІ ОХТИРСЬКИЙ РАЙОН СУМСЬКОЇ ОБЛАСТІ) В БАГАТОДІТНІЙ (13 ДІТЕЙ) СЕЛЯНСЬКІЙ СІМ’Ї

А в 1990-ті стало незрозуміло, до кого потрібно звертатися, адже люди потерпали від елементарної нестачі коштів для проживання... Крапку всьому поклало будівництво «Метрограду», підземне містечко стало руйнувати місто наземне — наш будинок покрився тріщинами, а від постійних підземних робіт тремтіли стіни та стеля. Згодом усе це укріпили, закопали, гадаю, що будинок вистояв тому, що це була забудова ще 1950-х — «сталінка» на міцному підмурку. Але квартира потребувала капітального ремонту, який ми не могли дозволити собі, оскільки і в мене, і у брата народилися діти, потрібно було десь жити та шукати роботу. У той час художні салони зачинили, мій чоловік працював, таксуючи ночами містом та заробляючи лічені копійки. Цього вистачало, щоб купити собі та дитині щось поїсти. Тому ми вимушені були продати це помешкання...

Ми були зламані перипетіями, котрі впали на наші голови. Зараз, коли буваю там, то навіть намагаюся обійти стороною будинок, адже мене душить почуття провини. Нині є музеї Тичини та Рильського, а більше ні у кого з письменників немає... Хоча є Музей літератури та мистецтва у Софії Київській, зроблені письменницькі кабінети, але це — реконструкції, і все має вигляд сховища раритетів.

У мене збереглися шафи, стіл, крісла, телевізор, домашня бібліотека, де працював Павло Михайлович, портрети бабусі та дідуся, статуетки різних тварин, зокрема мисливських собак, фаянсові фігурки, привезені чи подаровані кимось. Серед домашніх речей є колекція глиняних опішнянських свистунців, бабусина швейна машинка, торшер... Усе це бабуся скуповувала у комісійних магазинах після їхнього переїзду до Києва. За роки поневірянь хотілося створити атмосферу домашнього затишку та тепла. Вечорами мама разом із бабусею ходили вулицями міста та дивилися на вогні у будинках, гадаючи про те, які всередині меблі, фіранки, люди, чим вони займаються, звісно, мріяли, яким може бути колись їхній власний дім.

ВАРВАРА + ПАВЛО

— Історія єднання Варвари Олексіївни та Павла Михайловича дуже трепетна, трагічна та тривала, адже їх розділяли довгі роки заслання Остапа Вишні на північ. Моя бабуся була суворою жінкою, але це стало результатом раннього дорослішання, оскільки її батьки рано пішли з життя і дівчина залишилася сама зі світом. Першим місцем роботи випускниці київської гімназії Варвари Маслюченко була посада шапірографа під керівництвом начальника губміліції. Тоді вона ще не знала, скільки нещастя і розпуки принесуть їй ті «шкірянки». Потім були драматичні студії у Державному музично-драматичному інституті ім. М.Лисенка, які вона так і не закінчила, початок блискучої кар’єри як театральної та кіноактриси та, звісно, знайомство з Остапом Вишнею. Залишивши Київ, своє перше кохання, бабуся із моєю 8-місячною мамою вирушають до Харкова. Тут і сталася найважливіша зустріч їхнього життя. На той час у дідуся також вже був син В’ячеслав від першого шлюбу із дружиною німкенею (вона померла від тифу). Йому й моїй мамі було лишень по року. Пізніше про злагоду між дітьми бабуся писала у листах до Павла Михайловича, що діти так гарно товаришують, так люблять одне одного, що навіть бавляться у сім’ю, такі собі маленькі тато й мама...

ДРУЖИНОЮ ПИСЬМЕННИКА БУЛА ВАРВАРА МАСЛЮЧЕНКО, УКРАЇНСЬКА АКТОРКА

Із 1933-го до 1944-го тривала етапна епопея у нашій родині: дідуся засудили до десяти років ув’язнення у таборах, а бабуся присвятила ці роки спробам полегшити його життя — домогтися права на поселення поруч із чоловіком — та турботі про дітей. Після затримання Павла Михайловича настали дуже важкі часи, адже бабусю також зобов’язали покинути квартиру в Харкові та у триденний термін виїхати за межі України. Це був період переховування, постійних переїздів, добування грошей будь-якою роботою (Варвара Олексіївна була прекрасною кравчинею та майстерно в’язала мереживо). Копійки, зароблені за продаж одягу ручної роботи, вона надсилала синові Павла Михайловича, котрий тоді жив із маминою матір’ю. Дуже прикро, що коли дідуся затримали, його рідня відцуралася від нього та його сина. Звісно, тоді було дуже складно, адже на кожному кроці сидів, стояв, слухав, дивився сексот, і навіть потім, коли дізнавалися про доноси товаришів, все одно пробачали, адже зізнання отримували не простим чином. Можливо, сестри боялися допомагати В’ячеку, аби не накликати ще й на себе біди... Але це усвідомлення та розуміння приходить з часом, а у проблемну мить його немає і біль та образа беруть своє у душі. Ось чого довгий час В’ячеслав вважав себе покинутим після смерті бабусі, що нікого у нього немає. Дивовижно, але багато знайомих та товаришів гадали і часто висловлювали думку про те, що не вірять у щирість почуттів моєї бабусі, мовляв, вона з дідусем — тільки через матеріальну користь. Проте її відданість та роки клопотань назавжди поклали край таким розмовам. Навіть дідусь у своєму щоденнику писав: «Я цього ніколи не думав, але я ж так само мав сумнів, що вона так буде битися і клопотатися за мене, так зв’яже своє життя з моїм. І от нещастя показало, яка це цільна, прекрасна, самовіддана натура. Яке щастя мати такого справжнього друга...»

Коли приїхали у Київ, то мали із собою лише ганчірку, щоб помити підлогу, усе потрібно було починати на голому місці. Але для моєї бабусі це не було проблемою, за час дідусевого заслання їм із мамою доводилося жити у найгірших умовах, маленькі, темні комірчини, де можна було лише спати, вони швиденько робили затишними, постеливши білу серветку на валізку та поставивши вазочку із квітами.

Життя почало налаштовуватися на мирний лад, при цьому бабусю щороку викликали у КДБ для інформування та перевірки, чи ні з ким підозрілим не спілкуються, чи не читають, чи не зберігають крамольних книжок. Павла Михайловича хотіли зробити одним з інформаторів та змушували писати доноси на колег та товаришів. Але згодом його було визнано непридатним для цієї справи, оскільки його звіти не мали жодної користі...

Дідусь у нас був святою людиною, бабуся берегла його як від світу, так і від нас, аби ми, малі, не заважали йому працювали. Хоч він був і не в найгірших умовах, адже на лісоповалі йому не довелося побувати, та мав слабке серце та виразкову хворобу, що дуже підточувало його. Бабуся навіть сама керувала автомобілем, аби він не хвилювався за кермом.

Пам’ятаю, у Павла Михайловича була маленька залізна коробочка, де він зберігав крихітні цукерки «монпансьє», я часто підбігала до нього, і він мені їх давав — оскільки я була маленькою, то усі думали, що я хотіла солодощів. Насправді мені здавалося, що то коштовні камінці, вони мені дуже подобалися і хотілося ними погратися...

«ДУХОВНИЙ ПАТРОН ДОМУ»

— Незважаючи на заборони, наша родина завжди пишно святкувала Різдво та Великдень, для нас це були найважливіші свята. Бабуся готувала дванадцять пісних страв, мама це все красиво сервірувала, я ж лущила горіхи і терла мак на кутю. У Варвари Олексіївни був свій рецепт куті — «панський», де замість пшеничних зерен клався рис, вона відмінно готувала дрібні «бульйонні» м’ясні пиріжечки — знала рецепти пещеної, міської кухні. В ці дні у нас збиралися найближчі друзі та родичі. На Різдво до нас приходили колядувати хористи-філологи з Університету ім. Т. Шевченка. Це були півгодинні концерти із зіркою, козою, у жупанах та смушевих шапках. А на Великдень до ночі пекли пишні паски на всю родину та друзів. Так само святкували дні народження, завжди накривався великий стіл у вітальні. Ще однією традицією були поїздки у Софіївку до бабусиної подруги — Надії Суровцової, це були найяскравіші спогади мого дитинства. Моя бабуся, вона була «генералом у спідниці», керувала усіма справами вдома. Дідусь же був «духовним патроном дому», йому відводилася роль покровителя. Одного разу я надумала підстригти дідуся, з маленькими ножицями залізла на руки і дуже прохала дозволити його стригти, він покірно підготувався до «стрижки», але з’явилася бабуся і прогнала мене. Образившись на всіх, я відстригла собі вздовж лоба чуба. За те, що я так познущалася зі свого волосся, мені добряче випало на горіхи...

Гумористичний талант дідуся передався синові В’ячеку, щоправда, його гумор став чорним в силу пережитих подій та характеру. Добродушність та весела вдача дідуся притягувала до нього людей невидимим магнітом. Він захоплювався мисливством, любив і просто гуляти лісом із рушницею, і стріляти диких качок. Є навіть відома світлина з полювання, де вже після нього дідусь із Максимом Рильським відпочивають у копиці сіна. Окремою його великою любов’ю були собаки. Вірним дідусевим товаришем та супутником на полюваннях був спанієль Гай, він був вірним господарю до останку, а невдовзі після його смерті й сам помер...

В останню путь Павла Михайловича, якому було 66 років, проводили тисячі киян — величезна хода Хрещатиком, від Бессарабки до Європейської площі, а поховали на Байковому кладовищі... Знаєте, радянська система постійно то кидала Остапа Вишню на самісіньке днище життя, то підносила на своїх хвилях, перетворивши його життєплин на неймовірну сагу. Народ же завжди був із ним, бо він був свідком людської простоти, щирості, часом вайлуватості та недалекості, але приймав це все із гумором, і за це люди були йому вдячні.