Зустрічати наших спортсменів в аеропорту «Бориспіль» в доволі дощову погоду приїхали кількасот людей. У більшості в руках — квіти, різнокольорові повітряні кульки, плакати. Атмосфера — святкова. Попри те, що рейс прибув із запізненням, в терміналі F, де зустрічали спортсменів, не переставали лунати народні пісні та Гімн України. А вболівальники: близькі, рідні, друзі спортсменів, представники обласних організацій Національного комітету спорту інвалідів та просто прихильники Ігор легко знайомилися між собою, багато усміхалися, спілкувалися та фотографувалися.

«Прилетіли!» — хтось вигукнув на весь термінал. І всі одразу кинулася до сходів на другий поверх, щоб першими привітати чемпіонів. «Ге-ро-ї! Ге-ро-ї! Ге-ро-ї!» — гудить термінал. Від вигуків майже не було чутно ведучої «UA:Перший» Ілони Довгань, котра модерувала зустріч паралімпійців. Один за одним на імпровізовану сцену почали виходити спортсмени. У більшості — на грудях медалі. Загалом українці привезли із Ріо 117 медалей, із яких 41 — золота, 37 — срібних та 39 — бронзових. Наші паралімпійці встановили 109 рекордів у плаванні, легкій атлетиці та пауерліфтингу, з яких 22 рекорди світу, 54 рекорди Європи і 32 паралімпійські рекорди. І вперше в історії посіли третє місце загальномедального заліку.

Першим спортсменів привітав міністр молоді та спорту України Ігор Жданов. Коротко подякувавши за подароване свято спорту, він одразу наголосив: «Ми вже провели роботу і виплатили вам, паралімпійці, за тим максимумом, який закладено в держбюджеті. Можете перевірити свої банківські картки. Гадаю, 2018 року у вас будуть такі ж призові, як і в олімпійців. Я вдячний усій збірній. Слава Україні!».

«Хочу подякувати всім українцям, які в нас вірили, а також державі: Міністерству спорту, Міністерству соціальної політики, Міністерству фінансів, Президентові й усім, хто робив можливим наш виступ і нашу перемогу в Ріо», — сказав голова Національного паралімпійського комітету України Валерій Сушкевич, який повернувся з Ріо разом із спортсменами. — Хотів би звернутися до нашої влади із проханням: забезпечте відповідний рівень соціальної підтримки для інвалідів. Тому що ці люди можуть неймовірні речі, вони можуть досягати перемоги на честь України. А нашу перемогу в Ріо ми присвячуємо воїнам АТО — героям, які відстоюють незалежність країни».

Завершальне слово надали чемпіонові Паралімпіади-2016 у складі збірної України з футболу 7х7 Тарасові Дутко. «Від імені спортсменів звертаюся до керівництва нашої країни: прошу побачити та почути нашого наставника Валерія Сушкевича. Почути в контексті нашої перемоги, тому що тут, в Україні, залишилася велика кількість людей, яким необхідна негайна та нагальна підтримка. Це — лікування, протезування й термінова допомога. Вона потрібна учасникам АТО, які повернулися в дуже важкому стані», — заявив Дутко.

Після півгодинної офіційної зустрічі коридор із загороджувальних стрічок зняли, і близько сотні людей наввипередки кинулися вітати спортсменів. А разом з ними — з три десятка журналістів, які акредитувалися на зустріч.

«Ми більш ніж добу добиралися. Важка дорога, й, звісно, зараз всі неймовірно втомлені. Але щойно зайшли до зали аеропорту, як вся втома зникла, — такої колосальної підтримки й подяки від українців не очікували. Дякуємо всім за тепло і віру в нас», — коментує «Дню» володар золотої та двох бронзових медалей з плавання на Паралімпійських іграх-2016 Максим Веракса. У нього на грудях — три медалі, а в руках чимало квітів. Доки ми спілкуємося, Максима постійно зачіпають вболівальники — дарують квіти, просять сфотографуватися, дати автограф. «Відчуваю себе просто зіркою, — усміхаючись говорить спортсмен. — Найважча медаль — золота. Вона найбільш довгоочікувана для мене і за вагою, знаєте, дуже тяжка. Чесно, це важкувато, але дуже почесно носити на шиї такі відзнаки. Для всіх нас уже завтра починається новий олімпійський цикл, що означає тільки одне — тренування, тренування й ще раз тренування. Щодо мене, то я вже дорослий спортсмен, багато разів представляв Україну (Максим Веракса — восьмиразовий паралімпійський чемпіон 2008, 2012 та 2016 років та чотириразовий бронзовий призер 2008, 2012 та 2016 років). Але якщо будуть сили і тренери в мене віритимуть, то готовий підтримувати збірну й надалі».

«Правильні слова говорив міністр про підтримку паралімпійського руху, — продовжує спортсмен. — Але насправді й у нашому спорті, й загалом у житті людей з інвалідністю проблем вистачає. Тих проблем, які ні держава, ні прості люди чомусь не помічають. Ми, паралімпійці, вкотре довели, що люди з обмеженими фізичними можливостями можуть виступати сильно, гідно й результативно. І не тільки в спорті. Довели, що ми не «залишки суспільства», про що, на жаль, і досі доводиться чути. Знаєте, у двох попередніх Паралімпійських іграх збірна України була четвертою в медальному заліку. Зараз — привезли третє місце. Це ж феноменальний та історичний результат! Я вірю, що це може дати стимул українському суспільству для позитивних змін; дати поштовх переглянути своє ставлення до людей з інвалідністю. Кожен хоче жити, працювати й реалізувати себе. Ми показуємо, що можемо бути корисні державі. Так, у нас обмежені можливості, але ми такі ж люди, як і інші — заслуговуємо на любов, повагу та підтримку».

«Я теж дуже хочу і мрію, щоб така результативна та історична наша перемога, цей успіх дали можливість владі згадувати про людей з інвалідністю не лише один день у чотири роки. І не лише — про спортсменів, — продовжує думку володарка чотирьох золотих та бронзової медалі Ігор в Ріо Єлизавета Мерешко. — Передусім це питання до влади, яка щонайменше повинна була б показати приклад суспільству. Ми — українці, які люблять свою країну і докладають максимум зусиль для її популяризації, а навзаєм просимо лише рівних із усіма іншими людьми умов для життя. От зараз запитують у мене журналісти, як можна досягнути такого результату, в чому секрет? Друзі, жодних секретів. Треба працювати — багато, дуже багато. Особисто я навіть не сподівалася на п’ять медалей. Орієнтувалася щонайменше на одну. Але коли уперто готуєшся до кожного старту, розумієш, що можеш більше. Дякую за фантастично теплу зустріч — море квітів і приємних слів. Давайте разом любити й розвивати нашу країну».

Не встигає Єлизавета зі мною договорити, як до неї підходить жінка з квітами в руках, присідає біля візка, обіймає та цілує її. «Ви — мама?» — запитую. «Ні, я просто вболівальниця, — відповідає киянка Марина Ситник. — Я приїхала, щоб щиро їм подякувати. Сила духу і патріотизм цих людей просто вражає. Я намагалася дивитися максимально всі трансляції, неймовірно вболівала за збірну. Звісно, коли дізналася час прильоту команди, не могла не приїхати — навіть уночі та в дощ. Фізично здорові люди часто «ламаються», падають духом при певних життєвих обставинах, говорять, що все пропало, що більше не бачать перспектив у житті. А я дивилась на наших героїв біля екрана кожного дня і плакала. Бо люди з обмеженими фізичними можливостями показують необмежену силу духу. Всі вони — гарні, оптимістичні й впевнені в собі. А ще — завжди налаштовані на перемогу».

Гордість українського плавання — Дениса Дуброва — зустрічаємо на виході з терміналу. Він втомлений. Говорить, що після змагань та перельоту мріє тільки про одне — здоровий сон і загалом повноцінний кількаденний відпочинок. «Мені було дуже важко вибороти першу медаль. Хоча я й здобув спочатку «срібло», але це дало мені поштовх до кращих старань і суттєво покращило самовпевненість. Подумав, якщо я вже показав, що можу «срібло» завоювати, то невже не постараюсь краще та не візьму для себе та країни ще «золото»? Виборов три! (Усміхається.) А в кінці змагань просто тримав темп, відпрацьовуючи на тому рівні, який занизити вже просто не міг, — говорить Денис Дубров, який здобув три золоті, три срібні та дві бронзові медалі на Паралімпійських іграх у Ріо. — Знаєте, нас зараз тут журналісти і представники влади називають героями. Справжні герої — це воїни АТО. Ці люди фактично зберігають нашу країну. А ми її лише трохи популяризуємо. Я вірю, що коли в країну прийде мир, медалей буде більше».

P.S. Нагадаємо, що «День» розпочав серію публікацій про паралімпійських чемпіонів Ріо-2016.