Сьогодні День пам’яті жертв Голодомору – дата, яка залишається не лише болючою раною на тілі нашої історії, але й не до кінця вивченим уроком. Трагедію ми почали усвідомлювати лише через нову біль і нові жертви, коли кремлівський режим (тільки з іншими обличчями) два з половиною роки тому розв’язав війну проти України і почав вбивати українців на Донбасі лише за те, що вони є українцями.

«Я бачила голод», - так говорила моя бабця сватівчанка (Луганська область), і лише під кінець свого життя визнавала, що за радянські часи про страшний голод воліли не згадувати. Наче його й не було. Товсті фоліанти з прізвищами кожної з областей, що постраждали від трагедії 1932-1933-го років, які колом лежать в Меморіальному комплексі пам’яті жертв голодомору, свідчать що Голодомор був не просто жахливим збігом обставин – поганим врожаєм, зими та недолугості більшовицького керівництва. Голодомор був Геноцидом. Геноцидом за національною ознакою.

Саме про геноцид говорив і Президент України Петро Порошенко, який разом з дружиною Мариною вшанував пам'ять загиблих, поклавши квіти біля Пам’ятного знаку жертвам Голодомору на Михайлівській площі у Києві.

А вже під вечір найвищі посадовці з усіх гілок влади, разом із громадськістю, взяли участь у меморіальних заходах 83-х роковин біля комплексу пам’яті жертв голодомору. Під час виступу Петро Порошенко зазначив, що окупація України радянською Росією стала можливою внаслідок роз’єднання та внутрішніх чвар політичних сил молодої української держави, які входили і виходили з коаліцій; розгойдували вулицю; плели один проти одного інтриги і навіть піднімали повстання. «Звісно, і незалежність не гарантує від неврожаїв, але всі знають: в сусідніх з СРСР країнах українців не нищили конфіскацією їжі. Тож очевидно: збережи Україна свою самостійність, жодних спланованих голодоморів не було би також», - підкреслив Петро Порошенко під час заходу із вшанування пам’яті жертв голодоморів, що відбувся у Національному музеї «Меморіал жертв Голодомору».

Глава держави підкреслив, що колективізація й придушення опору селянства, винищення української інтелігенції та ліквідація української Церкви не дали того результату, на який розраховували в Москві. «І тоді тоталітарний режим спланував Голодомор та втілив його в життя в масштабах геноциду. Метою імперії було знищення будь-яких можливостей для національного самовизначення нашої держави України. Реалізація цієї мети передбачала ліквідацію національно-свідомої частини тогочасного суспільства, насамперед селянства та інтелігенції», - наголосив Глава держави.

Петро Порошенко наголосив, що Голодомор 1932-1932 років українців не зламав: після десятиліть нищення, Україна звелася на ноги і в 1991 році поставила крапку в історії імперії, а нині протистоїть спробам відродити імперію і впевнено захищає рубежі свободи – свободи власної і свободи Європи.  

Нагадаємо, що після зими найстрашніші втрати припали на весну 1933-го. Пораховано, що тоді щохвилини (!) в Україні вмирали від голоду 17 людей, тисяча – щогодини, 25 тисяч – щодня. І це на родючих українських землях. Всі чули вираз «помощь голодающим Поволжья» та ніхто не чув про допомогу українцям. Більш того, імперські маніпулятори постійно зміщують дати, плутаючи 20-ті роки і початок 30-х. В Слобожанському місті Сватовому (недалеко від кордону) цілі опломбовані ешелони з продовольством вирушали в Росію, натомість українцям нічого не залишалось як вигризали з кущів корінці і в холод та голод... втрачати людське обличчя.

А ось до прикладу Білгородська та Воронезькі області, які впритул наближені до України. В Білгородській області у Валуйському районі були два села Пристень і Борки, які розділяла гора. Одне російське інше – українське. В одному «говорят», в іншому «балакають». Ще в 1970-ті роки бабця з українського села розповідала, що в 1930-ті тут вирував голод. Шанс врятуватись – всього тільки перейти гору. За горою, в російському селі голоду не було. Але подолати кілька кілометрів майже не можливо – «приймали» чекісти. Через десяток років після Голодомору, коли вже розпочалась Велика війна, Олександр Довженко, 60 років по смерті якого відзначалось на цьому тижні, зробить запис в своєму щоденнику про те, що зустрів в цих краях українське село, де дід та бабка вважають себе «хохлами». Десять років і з українців, заляканих, виморених, народжувались «хохли», а згодом так званий «радянський народ», де й українська мова не обов’язкова до вивчення, й столиця безумовно в Москві, а не в Києві. Так вичавлювалось українство – із своєї землі, і з власної пам’яті.

Що ж, й перегортаючи листи в згаданих томах винищених людей, ми здебільшого будемо натикатись саме на українські прізвища. Голод став інструментом репресій. Українці під час колективізації стали одними із тих, хто природньо чинив спротив сталінській диктаторській машині. Сталін до того в Україні «обламав зуби» зі згаданою колективізацією. Українець, господар до колгоспу не пішов. Ізувірська логіка мстивого деспота не могла пробачити такого промаху. Коли вже зараз ми чуємо слова Путіна про «у Росії немає кордонів», дивимось на його вчинки і намагаємось простежити його логіку, то інколи здається, що він просто збожеволів. Насправді його кроки цілком вкладаються в імперську логіку, яка притаманна жахливій сутності монстра. Там своє уявлення про правду і брехню, про те що є повільним, доцільним і помилковим. І, як у випадку з нацистською Німеччиною, зламати цю гітлерівську схему мислення можливо було лише через кров, так і зло буде подолане лише тоді, коли паде Кремль. Разом з його володарями.

В морозний суботній день біля Меморіалу жертвам Голодомору збираються люди. Хтось з цікавістю туриста озирається і за хвилину минає це місце, хтось залишається і стоїть запалюючи свою лампадку. Одна бабця стоїть на колінах, на бруківці… Рік тому її так само можна було побачити тут – серед вогняних стрічок.

Василина Степаненко, 64 роки: «Я родом з Харкова, але з кінця 80-х живу в Києві. Про голод 1933-го року ми чули, але якось примарно від батьків – всі вони були тоді дітьми 20-х років народження. Мовляв, був неврожай і від того такі страшні жертви. Голодомор був трагедією масштабною, яку замовчати не було ніякої можливості. Але радянська влада зробила все, щоб викривити причини голодомору. А це ще страшніше, адже відчуття небезпеки у цілого пласту нових поколінь притупилося»

Микита Ігнатенко, 52 роки: «Мій син разом з другом воював на Донбасі. Вже дембель. Я переконаний, що війна на Донбасі – це лише ланка тих подій, які відбуваються сотні років. Все це не можна розривати. Поки існує Москва, доти нас будуть намагатись знищити. І фізично, і культурно».

Цього року, рівно два місяці назад українці, євреї та всі, хто постраждав від лещат нацистів, відзначали 75-ту річницю масових розстрілів в Бабиному Яру. Ще один урок, який глибоко вивчили євреї. Сильна кров – це перш за все міцна пам’ять. Тільки вона може перемогти в історичному плані брехню і зло. А зрештою встановити справедливість та побудувати державу. Кров в Бабиному Яру і попіл тіл в нацистських концтаборах лежать у фундаменті держави Ізраїль, де Голокост не здається чимось занадто далеким і примарним. Спільна ж трагедія і схожі висновки мають лише зблизити наші народи у спільному визнанні того, що так, нас вбивали. Україна офіційно визнала Голокост геноцидом єврейського народу. Тепер справа за Кнесетом визнати Голодомор геноцидом народу українського.

Нині Україна, як і Ізраїль, знаходиться в стані перманентної війни. Тільки українцям, витираючи з очей кров, вкотре приходиться заново вичитувати та вивчати сторінки своєї Правди. Часто в окопах, і часто під пеклом градів, та в свисті мін, які летять все з тої ж злої сторони – Кремля.