Ідея створення мультижанрового фестивалю «Код Ступки» невипадкова, адже десять років тому, у 2011-у, Богдан Ступка неодноразово озвучував необхідність започаткування міжнародної платформи, у межах якої Україна стала б місцем знайомства з мистецькою, зокрема театральною, культурою країн Закавказзя, Прибалтики та Польщі.

Та й особистісні уподобання Богдана Сильвестровича знаходилися не тільки в царині його професії – в кіно і театрі, а ще й в обожнюванні джазу, опери, живопису, літератури. Тож, у фестивалю великі плани і широкі можливості.

Його ініціаторами стали - продюсерка Ірина Батько-Ступка та Благодійний «Фонд Богдана Ступки».

Під час відкриття на сцені Національного театру ім. І. Франка відбувалася справжня синергія мистецтв і творчих особистостей України та Грузії: Тбіліського колективу - хористів головного кафедрального Собору грузинської православної церкви Пресвятої Трійці «ХОРАЛІ», чоловічого квінтету народного хору України ім. Григорія Верьовки, що акапельно заспівав грузинською «Суліко» та енергетично потужного, сучасного етноджазового українсько-грузинського проєкту DUDU Band, що зокрема виконав грузинською й пісню на слова Тараса Шевченка.

Наступного разу організатори пообіцяли зробити гостею фестивалю ще одну країну Закавказзя – Азербайджан, адже дружина Богдана Сильвестровича – Лариса Семенівна Ступка – народилася у Баку і ця країна теж мала значення в житті і долі  геніального актора.

Апофеозом відкриття стало зворушливе і таке органічне, в контексті пам’яті Богдана Ступки, виконання за роялем особисто Робертом Стуруа музики Гії Канчелі, написаної до його легендарної  вистави «Річард ІІІ»(цю відому  шекспірівську п‘єсу Роберт Робертович з учпіхом ставив у різних країнах і театрах).

Далі була вистава Національного грузинського театру ім. Шота Руставелі «Кінець гри» за п'єсою Семюеля Беккета, сюжет якої у контексті пандемічної ери, що апелює до загальнолюдських цінностей на тлі всесвітньої катастрофи, прозвучав  особливо гостро. Постановку режисера-філософа сприймаєш своєрідним символом пам'яті минулому, що минає, і пошуком нового шляху до набуття сенсу існування людства. Герої вирішують для себе і ставлять нам вічні філософські питання: що буде після кінця гри, кінця життя? Чи є надія, що смерть  - це  ще не кінець, а початок чогось нового?

…Чи зможемо ми розгадати код Ступки? Чи на те він і код, аби, створюючи новий мистецький контекст – розгадувати його щоразу інакше?

Фото Руслана КАНЮКИ, «День»