«Рідна газета «День», — так тепло відреагував на дзвінок «Дня» наш давній знайомий, фотограф Юрій Хромушин. Його фото, присвячені Луганщині, де він прожив сорок років, стали достовірною фіксацією десятиліть тамтешнього життя. Вони виходили в «Дні» ще наприкінці 1990-х років. А одна з робіт, 2003 року, зайняла почесне місце в стінах редакції, біля приймальні головного редактора — як дуже символічний знімок. Про це, про специфіку ракурсу майстра, а також вимушений переїзд до Чернігова, який виявився цілком успішним, ми й поговорили з паном Юрієм, коли знову відновили наші контакти.

ЛЮБОВ З ДИТИНСТВА

— Доброзичлива увага до людини — одна з характерних рис ваших знімків, недарма, напевно, одна з виставок ваших робіт називалася «Добрий світ». Що вас цікавить у людях? Коли виникає бажання зробити кадр? Що дає можливість бачити світ добрим?

— Це почалося з мого дитинства. Я народився в селі на березі Чудського озера неподалік від Естонії (за 40 кілометрів). Глухе село. Це було після війни, на якій практично всі чоловіки загинули. Я народився 1948 року, й нас було лише троє дітей на все село — брат з сестрою і я. Яке там було спілкування? Щоправда, з сусідніх сіл теж прибігали дітлахи, але з нашого села було тільки троє. Робити було нічого, особливо зимовими вечорами, ну крім санчат у морози, а так збиралися у когось вдома — чи то у нас, чи то у цих брата з сестричкою. Дорослі в карти грали, в доміно, а ми дивилися, іноді теж брали участь. Адже в селі не було ні Палацу піонерів, нічого подібного — варилися у власному соку. Ніяких розваг, крім як улітку — сюди приїжджали з міста, адже це місцевість, де бувають білі ночі. Ось тоді наставало справжнє життя для нас, сільських дітлахів, — приїжджали діти, які вже більш-менш розуміли щось у фотографії. І тоді, коли вони мені показали, як це робиться, у мене з’явилася ця любов. У принципі, я самоучка. Коли я навчився сам все це робити, трошки мені, звичайно, допомогли книжки, наприклад «25 уроків фотографії», почав знімати своїх навколишніх у селі.

Раніше в селі перший хлопець був гармоніст, а тут ще й фотограф з’явився свій. Кого в селі можна знімати? Сусідів. Бабульки, діти. Мене запрошували на зйомку, казали: «Юрко, пішли, там приїхав до мене онук». Вночі зачинюся, надрукую всі фотографії, до ранку посплю дві години і пішов роздавати їх. Тому вже тоді я заробляв — то яєць дали, то молочка, ще щось, грошей не платили, віддячували продуктами.

ЛУГАНСЬК, 1985 Р.

Ось відтоді до людей, які оточували мене, у мене така увага та симпатія. Я досі дуже люблю знімати старих і дітей. Вони настільки однакові емоційно. Зазвичай, коли людей похилого віку знімаєш, вони не звертають уваги, як і діти. Наприклад, мій рідний дід, який виховував мене більше, ніж батьки, бо батьки весь час були зайняті, він прожив 97 років. Пам’ятаю, знімаєш його — а він абсолютно ніяк не реагує.

Я не знаю, звідки ця любов. Напевно, з дитинства, з такого спілкування.

— Ви багато років прожили в Луганську, працюючи в газеті, бачили цей край з різних сторін. Про вас кажуть, що ви зафіксували на своїх фотографіях цілі десятиліття історії Луганська.

— Сорок років.

— Скажіть, якими були там 1990-і і далі? І з огляду на те, що 2014 року на частині Донецької та Луганської областей почалася війна, чи була вона прогнозованою, за вашими спостереженнями за людьми?

— У мене там народився батько, і я поїхав, десь у 80-ті роки, з Псковської області до своєї тітки. Спочатку навіть не в Луганськ, а в Алчевськ (тоді він називався Комунарськ), де й жила тітка.

Я приїхав до Луганська з села — для мене це було прекрасне місто. Обласний центр, пристойне місто. Спілкування тоді було нормальне, ніяких, наприклад, «єврейських питань» не було. Ми навіть не розуміли, про що йдеться.

А десь у 90-ті роки вже починалися хвилювання. Пам’ятаю, коли я працював уже в газеті «Луганська правда», перший мітинг, який я знімав, — шахтарі страйкували в місті Краснодоні. Це був перший їхній страйк. Їхні вимоги, напевно, були — зарплата, нормальні житлові умови. Страшні були часи. Несподівано якось: раніше, при Союзі, нібито не можна було йти на мітинги — а тут свобода слова, свобода друку та інше. Коли почалися гоніння на журналістів, теж були мітинги.

ЛУГАНСЬКА ОБЛАСТЬ, 1999 Р.

Дуже багато було цих шахтарських мітингів — страйки були великі, люди з усієї області збиралися в Луганську, сиділи перед обласною радою на асфальті, били по ньому касками. Намети ставили біля міста, жили там тижнями, пам’ятаю, голилися біля берези, з дітьми жінки приходили. Я все це потихеньку знімав.

Це все йшло поступово, по висхідній.

«ЦЕ БУЛО ЩОСЬ ЖАХЛИВЕ»

— Вам довелося залишити Луганськ улітку 2014 року. Що пам’ятаєте про той час, якою була атмосфера? Чи змінилися люди навколо вас? Чи вдалося тоді робити якісь знімки й чи було таке бажання?

— Ми жили ніби нормально, більш-менш. І раптом, несподівано, з’явилися в місті російські прапори й почав збиратися народ — знову ж таки, ті ж шахтарі приходили, біля СБУ поставили намети, потім його захопили разом зі зброєю.

Але почалося з того, що почали приїжджати якісь люди, я бачив, що явно не наші. Були й наші, звичайно, я бачив, що в цих наметах сиділи біля обласної ради вже не шахтарі, а населення, яке приїжджало не тільки з Луганська, а з області. Таке враження, що були взагалі не наші люди. Що їх проплачували.

ЛУГАНСЬК, 1989 Р.

Молодь бігала містом з російськими прапорами. Потім ці всі люди, і місцеві, і приїжджі, поставили намети перед СБУ і почали ломитися в будівлю. Їх спочатку не пускали, потім якось вони прорвалися, відкрили кімнату зі зброєю, озброїлися і зайняли це СБУ. Трошки я знімав — коли стояли біля СБУ ці намети. Після того як захопили СБУ, я ще ходив туди дивився, ще не небезпечно було, не стріляли, просто народ бігав містом. З’явилися пацани якісь — то чи вколоті, то чи просто приїхали звідкись, може, їм заплатили. Видно, що не місцеві.

В один момент я йшов містом, припустимо, натовп, осіб 10—15, йде і кажуть: «Ну що, підемо тепер займати прокуратуру, візьмемо штурмом прокуратуру». Який штурм? 15 людей йдуть туди, стукають у двері, я якраз стояв навпроти неї, зняв телефоном. Їм не відчиняють — отже, розбили дверне скло, кинули туди вибуховий пакет, від якого багато шуму й диму. Відчинили, залізли на дах, поставили прапор російський, когось вибили звідти, кудись повели в бік, спокійно, тихо. Не знаю, куди, може, на допит. Уявляєте собі таке захоплення? Незрозуміло.

Навпроти теж була будівля суду. Два чоловіки, один п’яний, другий теж якийсь неадекватний, кажуть: давай, там прапор повісимо, пішли, в суді теж відчинимо двері. Хотіли вибити, але, вочевидь, охоронці їх впустили, щоб вони не розбивали скло. Теж вилізли на дах і повісили прапор. Ось така компанія, враження якихось пустунів.

А пізніше вже почалося щось страшне ні з того ні з сього. Йшли розмови, що «українські війська йдуть і захоплюватимуть Луганськ», коли його вже тримали ось ці «ополченці». І з’явилися танки. Я жив у центрі в приватному будинку. З’явилися явно не наші машини, а російські, новенькі ЗІЛи. Почали вночі йти танки з Краснодона на Луганськ. Звідки вони йшли, хто його знає.

Поступово нарощували озброєння місцеві «ополченці». Я не знаю, який там був відсоток місцевих або приїжджих, або росіян, важко було зрозуміти одразу. Думаю, приїжджали люди, які десь живуть і із задоволенням їздять в Африку постріляти слонів або крокодилів, чому б їм не заробити грошей тут на війні? Є такі люди, яким дай тільки постріляти, ось вони і приїхали. У мене таке враження, що з різних країн.

Потім з’явилося вже серйозне озброєння, у мене біля будинку «Гради» стояли.  Вони стріляли в бік наших хлопців у селищі Металіст. Почалася шалена перестрілка, я з жахом зараз згадую, як вони палили з цих «Градів».  Звідки вони в місті з’явилися?  У нас їх не було, як не було і танків.  Колись, років 10—15 тому, були у нас військові частини, потім усі ці танки кудись зникли, їх не було.  Тут раптом з’явилися танки й інші речі і почалася реальна війна, коли я ховався у свій підвал.  Якби ви чули, що таке «Гради» і як вони стріляють у тебе під боком — можна збожеволіти від самих пострілів, не від того, що ти загинеш, настільки сильний гуркіт стояв.  Причому вони стріляли цілими днями з перервою «на вечерю» — припустимо, з сьомої до дев’ятої вечора вони припиняють стрілянину.  Це було щось жахливе.

У 90-ті роки на мітингах у людей були економічні вимоги, а тут уже йшли стріляти й отримувати за це гроші.  Ну і не тільки за гроші.  Там були і такі люди, які хотіли в Росію.  Коли був так званий референдум, багато людей, звичайно, ходило.  Я бачив, що, ходили і сім’ями.

«ЧЕРНІГІВ — ЦЕ ПРОСТО КАЗКА»

 — Уже майже сім років ви в Чернігові.  Який образ цього міста у вас склався?  Чи надихає він вас?

 — Місце чудове, мені дуже подобається тут природа, і місто чудове. Невелике, затишне, історичне.  Я просто закоханий у Чернігів.  Думаю: чому я раніше звідти не виїхав у такі місця?  Ось сьогодні на лижах покаталися у березовому гаю — тут же Десна поряд.

Я ще раніше був у складі Спілки фотохудожників України, у якої в кожному обласному центрі було відділення.  Коли я жив у Луганську, то вже спілкувався по телефону з хлопцями, зокрема з чернігівцями.  І коли приїхав сюди, вони мене зустріли вже як знайомого.  І я влився в їхню організацію, мене прийняли в члени місцевого відділення Спілки фотохудожників.  Я зробив першу свою персональну виставку в 2014 році.  Тоді, звичайно, всім було цікаво, звідки приїхав, як, чому — багато питань було.  Ми самі не розуміли, що там сталося.  Тобто ми розуміли, але це було так несподівано, приголомшливо...

Поступово я відійшов від цього божевілля, яке відбувалося, коли я тікав із Луганська, маму вивозив, їй було 94 роки, ми проривалися на машині через поля, які були всі в уламках від «Градів».  Я згадую, що дивом звідти вирвався — в липні 2014 року, під час гарячих воєнних дій. Щоб відійти від цього божевілля, ми поїхали в село Локнисте Чернігівської області, де зняли будиночок і пробули все літо.  Я там дуже багато знімав.  Прекрасне село, недалеко від Десни.  І так ми відійшли з дружиною від цієї війни.  Знову ж — знімав я місцевих людей, їхню живність.

Ну а Чернігів — це просто казка.  Мої товариші з Луганська поїхали в Конотоп, у них там родичі — вони приїжджають сюди влітку, як у санаторій, знімають квартиру і тиждень тут живуть, купаються, ходять по парках, заздрять, що ми потрапили до Чернігова (усміхається).

«ВОНА ПРОЙШЛА ПОВЗ МЕНЕ — ЛЕГКО, УСМІХНЕНО»

— У 1998 році Валерій Мілосердов писав у «Дні» про ваші фото, що «не зроблені вони «під життя», а самим життям і є».  Саме тоді відбувалися протести гірників, про які ви вже згадували.  А ще він зазначав, що найбільше ви любите знімати весілля — як вічну світлу тему.  Чи змінилися з часом ваші уподобання?

— Думаю, якщо я таким народився, значить, таким і помру.  Не люблю знімати кров, убивства, я це обходжу.  Це не моє.  У мене є товариші, які чудово знімають, припустимо, у «швидкій допомозі» поранених.  Різні люди, різні характери — як вони дивляться на життя, так і знімають.  Я дивлюся м’якше і знімаю м’яко.  У злих людей такі і знімки.  Яка людина, такий і продукт, який він виробляє.  А я, звичайно ж, люблю знімати і весілля, і дітей.  Таке у мене є в характері.  Я в принципі м’яка людина, тому так виходить.

— Одна зі знакових ваших робіт, яка була представлена на фотоконкурсі «Дня» 2003 року — «Легка хода», — і нині розміщена в стінах редакції поблизу кабінету головного редактора як дуже символічна.  Можете нагадати історію цього знімка?

 — Це селище Юганівка Луганської області.  Мій батько народився близько цього селища, у нас там дача була.  І ми там постійно відпочивали влітку зі своїми синами.  Річка поруч, Деркул — дуже хороші місця були, щоб проводити літо.  Якось ми гуляли, я з апаратом, і дивлюся — ця бабуся йде від річки і несе цю колоду.  Вона величезна, але не сира, висохла.  Виглядає величезною за розміром.  Вона, не дуже напружуючись, несла її, легко.

ЛУГАНСЬК, 2004 Р.

Я її бачив у селі Юганівка неодноразово, але не записав її прізвища, ім’я, по батькові.  А нещодавно мені з Ізраїлю телефонує знайомий, у якого був будинок у Юганівці, просто на березі річки, де жила ця жінка.  І він мені каже: «Юро, так ти ж зняв мою сусідку, Пантелеймонівну, як ти мене порадував!»  Його теж війна «вигнала» з дому — в Ізраїль.  І він із такою любов’ю згадує свою сусідку.  Звичайно ж, сумує за рідними місцями.  Вона вже, правда, померла — у віці 97 років.  Ось така історія.  Вона пройшла повз мене — легко, усміхаючись.  Вона йшла знизу від річки на гірку, а потім я ще зробив кадр зверху, з іншої точки, коли вона вже була на гірці.  Але той, перший, по-моєму, був найвдаліший.

— Дуже приємно було почути від вас такі теплі перші слова в нашій розмові.  А чим для вас узагалі є газета «День»?

— Я вважаю, що це найкраща газета.  Напевно, тому що я фотограф, і ви з дуже великою любов’ю ставитеся до ілюстрації, це помітно.  Я колись друкувався спочатку в «Правді України», газеті «Радянська Україна», потім у «Киевских ведомостях», а «День» — це ж зовсім інша газета.  Це сучасна газета, верстка сучасна і підхід до ілюстрації.  Мені він дуже-дуже подобається, я за це поважаю «День».