Невелике приміщення київського театру «Актор» ущерть заповнене глядачами. Хтось приблизно уявляє, що саме зараз відбуватиметься на сцені, а хтось гарячково гортає веб-сторінки в пошуках підказок. Одна жінка, прочитавши синопсис за дві хвилини до початку, шепоче подрузі: «То що, про війну все буде, чи що?». Назва «Схід-Захід» і справді першими викликає асоціації з політичним порядком денним, але вистава про інше — про труднощі, з якими стикаються підлітки відповідних регіонів України.

СВІЖА КРОВ ДРАМАТУРГІЇ

Цей спектакль — пагінець від проекту «Class Act: Схід-Захід». Його 2016 року почала реалізовувати Наталія Ворожбит за підтримки «Театру Переселенця». Цю методику ще на початку 1990-х запровадив шотландський театр Traverse. Нових сценаристів вони шукали серед звичайних школярів. За дуже короткий період ті писали невеличкі п’єси на п’ять-сім хвилин, які професійні актори та режисери оживляли на сцені.

Українці трансформували оригінальну концепцію під вітчизняні реалії — працюють з дітьми лише зі східних і західних регіонів. До першого набору потрапили школярі з Миколаївки Донецької області (міста, з яким «Театр Переселенця» уже був добре знайомий) та Попасної Луганської області, а також із шахтарського містечка Нововолинськ, від якого лише кілька кілометрів до кордону з ЄС. 2017 року митці працювали з дітьми із Щастя Луганської області та селища Клесів (Рівненщина) — епіцентру горезвісного видобутку бурштину.

Режисер Влада БЄЛОЗОРЕНКО долучилася до Class Act минулого року. «Для мене цей проект став поворотним, бо я зрозуміла, яким театром мені цікаво займатися зараз, — каже вона. — Тож коли Слава Жила (художній керівник театру «Актор») запропонував мені зробити репертуарну виставу, я була цілковито «за», адже хочеться, щоб ці п’єси жили далі». Влада зізнається: було дуже складно обрати, що саме з напрацювань за два роки включити у виставу.

Із п’яти абсолютно різних п’єс лише в одній була присутня війна, точніше, її наслідок — переселення. В інших автори розповідають про тривоги, спільні для багатьох підлітків. «Ще рік тому я зрозуміла, наскільки цим дітям важливо бути почутими не тільки зі сцени, а й в особистому спілкуванні з нами, — ділиться В. Бєлозоренко. — Тоді, читаючи п’єси, думала, що це про дитячі проблеми в дорослому світі. Тільки в день прем’єри я зрозуміла, що і для мене у 30 років вони є актуальними...»

ТЕАТР — НЕ СНОДІЙНЕ

Вистава починається шумно — на сцені з’являються всі персонажі першої п’єси «Крізь біль до зірок». Юна дівчина має одразу двох залицяльників. Інтелігент у вишиванці промовляє до неї віршами, а хлопчина в спортивному костюмі плюється суржиком і вимагає поцілунків. Дівчина вже майже підкорилася вибору суворої та ексцентричної матері, та «негідний» варіант все ж намагається повернути ситуацію собі на користь.

Над п’єсою працювали троє підлітків — Влад ВОЛОЩЕНКО із Миколаївки, Інна ЯКОБЧУК та Богдан МАЗУРОК із Нововолинська. «До проекту я грав на гітарі і займався спортом. Із драматургією зіткнувся вперше, подібного досвіду у мене раніше не було», — розповідає Богдан. За його словами, трійка авторів працювала над п’єсою дружно. Сюжет нічого спільного з їхніми біографіями не має, тож історія вибудовувалася з нуля. Богдан Мазурок зізнається, що був приємно вражений першою сценічною інтерпретацією їхнього твору та цілком задоволений другою. Хлопець каже: «Під час спілкування з акторами, режисерами я відкрив для себе новий світ — театр, відображення в ньому життя і людських стосунків. Я відчув, як вони частинку своєї душі віддавали нам, переживали й раділи разом із нами». Богдан також пригадує ті дні, які діти з протилежних кінців країни провели разом: «Ми розповідали одне одному про свій край, своє життя, мрії та сподівання. Я зрозумів, що ми однакові, хоч і живемо в різних регіонах. Тепер я мрію пізнати свою країну, її людей та історію, побувати в різних цікавих місцях».

Нині хлопець вчиться в 10 класі. Каже, що продовжує займатися музикою і спортом, а після проекту став набагато більше цікавитися культурою і театром зокрема.

Змінилося уявлення про цей вид мистецтва і у Надії ШЕРСТЮК із селища Клесів. «До проекту я не мала жодного уявлення про театр, — згадує дівчина. — Театру в нас ніколи не було, і мало хто його відвідував. Як і більшість населення Клесова, я думала, що це нецікаві вистави, на яких можна тільки спати. Але коли я спробувала себе в драматургії, то виявилося, що це надзвичайно захоплює». Надія розповідає, що у неї та її однолітків життя обмежено лінією школа-дім, вони погано уявляють, що чекає на них за межами цього маленького світу. Розрада — у творчості: дівчина дуже любить малювати, а от вірші, які інколи писала у старших класах, ховала якнайдалі від усіх.

П’єсу «Примарні скарби» Надія Шерстюк створювала разом з Максимом Довганем із міста Щастя. За сюжетом, брат із сестрою пробираються до запустілої хати своєї бабусі, щоб відшукати надбані нею за життя скарби. Але несподівано вони зустрічаються з її привидом. «Коли п’єса ожила на сцені, це були незабутні враження. Я навіть плакала від щастя, до цього в мене ніколи не було стільки позитивних емоцій. Вперше я була впевнена в тому, що це найкращі, найяскравіші дні в моєму житті, і, сподіваюсь, не останні, — розповідає Надія. — Стільки прекрасних людей я зустріла на проекті, з підлітками зі сходу ми теж дуже подружилися. Захотілося більше подорожувати Україною, побачити на власні очі, наскільки люди різні й водночас схожі».

Нині дівчина навчається на першому курсі рівненського вишу. «Після проекту мій світогляд змінився, я стала зовсім по-іншому мислити, — каже вона. — Почала писати нову п’єсу про реальні події з мого життя. Мрію, щоб у моєму житті було більше творчості, у вільний від навчання час буду більше писати та малювати».

ОПРИЛЮДНЕНІ ТАЄМНИЦІ

Три з п’яти відібраних до вистави п’єс є автобіографічними. Це означає, що за короткий період дорослі змогли завоювати довіру підлітків і створити їм комфортні умови для самовираження. На дітей художня інтерпретація їхніх таємниць справила психотерапевтичний ефект.

«Я писала вірші та пісні для друзів про те, що мене дійсно хвилювало. Одного разу мама знайшла, прочитала, але не сприйняла цього всерйоз. Після цього я ховала все написане, — розповідає Оксана ТАРАСЮК, школярка із Клесова. — Дуже рада, що мене відібрали до проекту і що я вирішила відкрити свої секрети саме цим людям. До цього я пробувала писати одну п’єсу, але пізніше зрозуміла, що це не зовсім те, що треба. До цього я ніколи не називала подібні тексти п’єсами, а зараз уже звикла. Та й слово «драматург» мені дуже сподобалося».

Оксана сама писала п’єсу «Невезучі на друзів». Маленькі особисті драми однієї дівчинки та двох її бабусь розгортаються на тлі шуму помп незаконної копанки бурштину і нявкання кота Марсіка. Колоритна мова, емоції та думки, якими дівчина наділила героїв, запозичені з життя ледь не дослівно. Авторка ділиться враженнями: «Я була просто в шоці від того, як точно зіграли актори, як режисерка все розставила — ніби вона там жила, а не я. Єдине, чого не вистачало в новому спектаклі, то це драйву від музики. У першій версії від неї ще більше бігли мурашки по шкірі». На запитання про те, що змінив у її житті Class Act, одинадцятикласниця відповідає: «Я й далі граю на гітарі, складаю пісні та вірші. Але тепер я пишу гордо, з хорошими думками, мені більше не ніяково це робити. І я знайшла нових друзів, які надихають мене».

Віталій ШМІТЬКО на момент запуску проекту навчався в одній зі шкіл Попасної. Спочатку від дуже не хотів розповідати про одну пригоду зі свого життя, але згодом все ж написав на її основі п’єсу «Камінь». Головні герої — родина переселенців, яка виїхала до Харкова. Підліток, котрий намагається адаптуватися до нового міста, з часом потрапляє в погану компанію. Один їхній дурний вчинок матиме непоправні наслідки. «Першого разу режисер Стас Жирков поставив мою п’єсу як комедію. Зараз Влада змінила її зовсім, зробила драматичною, передала саме ті емоції, які я вкладав у неї», — розповідає Віталій.

До проекту хлопець, як і його друзі з заходу, нічого не знав про театр і не був у ньому. Він згадує: «Раніше я був звичайним підлітком, який любив потусуватися. З цілей — лише знайти роботу після школи. А в нашому місті який вибір — лише робітничі професії. Після всього цього мій світогляд перевернувся. Я пішов учитися на журналіста до київського вишу, а театр став невід’ємною частиною мого життя». Віталій виконує епізодичну роль в одній із постановок Театру Переселенця, а до цього грав головну роль у своїй же п’єсі під час показів у різних містах України. Хлопець уже встиг відвідати Західну Україну, закохатися у Львів і пересвідчитися, що тамтешній люд може бути доброзичливим.

КОЛИ ЗУСТРІНЕМОСЯ?

Завершальний елемент вистави — автобіографічна п’єса «Голос» Тетяни ЛІЩУК із Клесова. За сюжетом, п’ятирічна дівчинка, котра не вміє говорити, зустрічає втричі старшу Софійку, яка із задоволенням вчить її. Щирість та чуйність роблять своє — поступово дитина починає вимовляти перші звукосполучення.

«У мене є рідні, які підтримують, але на той час у мене було мало друзів. Я більше захоплювалась читанням і настільними іграми, — згадує Тетяна. — Актори і режисери з повагою ставилися до нас, підтримували наші прагнення. І перша, і друга вистави стали для мене великою радістю». Знайомство з однолітками зі сходу викликало у дівчини бажання поїхати до них у гості й подивитися, як живуть і навчаються тамтешні діти. План на наступні кілька років — об’їздити всі регіони України.

Головна героїня Тетяниної вистави стала об’єднувальною ланкою для всіх п’єс. Вона пригощає глядачів із перших рядів яблуками, лякається шипіння кота і звуків грози, що схожі на автоматні черги. «Ця дівчинка відчуває і розуміє більше, ніж усі, — пояснює трансформацію ролі Влада Бєлозоренко. — Вона — дуже важливий персонаж, бо через неї проходять усі події вистави, та й світу загалом. Думаю, що вона здатна об’єднати схід і захід».

На сцені героїня так і не отримує відповіді від подруги-львів’янки на запитання: «Коли ми зустрінемося?». Справжні підлітки зі сходу й заходу переконані: такі зустрічі мають вирішальне значення для їхнього життя і для країни загалом. «Class Act розкриває дітей, які замкнуті в собі. Тут здійснилася моя мрія, щоби хтось прочитав мій твір та оцінив його. Більш того, творці проекту нас люблять і відзначають, що ми талановиті», — говорить Оксана Тарасюк. «Підлітки, поспілкувавшись деякий час, уже не ділять одне одного на «схід» і «захід», спілкуються щиро й відверто, своїм прикладом руйнують міфи у свідомості одне одного», — зазначає Віталій Шмітько. «Class Act допоміг нам зблизитись і зрозуміти, що в нас є багато спільного. Ми всі мріємо, щоб швидше закінчилася війна, настав мир і щоб ніхто більше не міг нас розділити», — наголошує Богдан Мазурок.