Академик Александр Бродский: поразительная звезда на химическом небосклоне XX века (Укр)

Як кажуть японці, половина успіху роботи – це гордість за ту фірму, в якій працюєш. Незалежно від назви цієї фірми, інституту, чи лабораторії. Ім’я нашої фірми було Олександр Ілліч Бродський, унікальна і неповторна людина. Він, немов магніт, приваблював людей високим авторитетом, широкою ерудицією, інтелігентністю. Це сприяло створенню великої наукової школи, широко відомої своїми роботами, як в Радянському союзі, так і за його межами.

О.І.Бродський, 60-ті роки, Київ

Лабораторія О.І.Бродського, як і весь інститут фізичної хімії, були шоковані його передчасною смертю в серпні 1969 р. Він майже ніколи не хворів, був завжди в гарній фізичній формі. В молодості був альпіністом, змістовно відпочивав, чого радив і нам, бо добрий фізичний стан спонукав до плідної творчої праці. Це був згусток енергії, який приводив в дію весь інститут. Лабораторія працювала, як єдиний злагоджений механізм, виконуючи різні аспекти великої проблеми – хімії ізотопів. Він не стримував ініціативу науковців, кожен керівник теми мав запропонувати кілька варіантів. Після обговорення з О.І. Бродським тема вибиралася одна і співробітник був абсолютно впевнений, що це саме те, що йому найбільше до вподоби (як ми читаємо в Карнегі).

Люди від О.І.Бродського ніколи не йшли, вони або гинули на фронті, або помирали. Ми, його учні пишалися тим, що мали щастя працювати з такою чудовою людиною, якою був Олександр Ілліч. Цю любов до себе він відчував і платив нам тим же.

Олександр Ілліч постійно приваблював людей зливою ідей, навіть тих, які могли бути здійснені тільки в майбутньому, коли з’являться технічні засоби для їх виконання. О.І. ніколи не чекав ласки від природи, або манни небесної, а сам конструював надскладні прилади за своїми кресленнями, залучаючи талановитих інженерів. Він закінчував фізмат Московського університету, був ще й фізиком і математиком і мав конструкторські здібності. Він помер в розквіті творчих сил, хоча йому було вже за 70. Незадовго до цього круто змінив тематику свого відділу. З початку 60 рр. він почав займатися зовсім новим напрямом роботи – магнітною радіоспектроскопією вільних радикалів, який тільки що народжувався в світі і вперше почав застосовуватися, як завжди в нашому відділі. Це методи ядерного магнітного резонансу (ЯМР), електронного парамагнітного резонансу (ЕПР), квантової хімії. Майже за 10 років за життя Олександра Ілліча лабораторія досягла великих успіхів. Він активно займався різними аспектами цієї проблеми до останніх днів свого життя. Причому тема була настільки актуальною, що уже через декілька років, в 1967 р. в Новосибірську, відбувся перший в Радянському Союзі міжнародний симпозіум присвячений вивченню вільних радикалів, куди приїхали сотні науковців з різних країн світу. І саме Олександру Іллічу оргкомітет симпозіуму запропонував зробити велику оглядову доповідь за роботами свого відділу, як одному з першопрохідців теми.

А потім великий тріумф – присвоєння Героя Соціалістичної Праці з врученням ордена Леніна і Золотої медалі «Серп і Молот». Також за видатні досягнення в науці та підготовку висококваліфікованих спеціалістів Інститут фізичної хімії було нагороджено орденом Трудового Червоного прапора. Урочисте засідання з нагоди вручення нагород стало останнім масовим заходом колективу рідного інституту, в якому взяв участь видатний академік. А через 2 місяці – катастрофа – раптова смерть після невеликої і недовготривалої хвороби – 21 серпня 1969 р.

Багато працювати все своє життя він міг, а привселюдну пошану, яку він дійсно заслужив, серце не витримало, хоча раніше він мав багато нагород.

О.І.Бродський народився 19 червня 1895 р. в Катеринославі (нині Дніпропетровськ) в родині інженера.

В 1913 р. він закінчив реальне училище і наслідуючи батька, який закінчив гірничий інститут, вступив до цього інституту на металургійний факультет. В 1916 р. батько О.І.Бродського виїхав з археологічною експедицією закордон і після революції більше в країну не повернувся. Пізніше до нього приєдналась родина, але Олександр Ілліч відмовився від'їзжати. Він уже тоді, будучи зовсім молодою людиною, бачив великі перспективи своєї наукової роботи в Союзі. Він залишився сам без засобів до існування, був студентом гірничого інституту і слухав усі курси лекцій з хімії в Катеринославському університеті.

Саме в цей час в 1913 р. в Катеринослав приїхав Л.В.Писаржевський, відомий вчений-хімік, випускник Новоросійського університету (Одеського), професор Київського Політехнічного інституту. Пізніше був професором Тартуського університету і одночасно викладав в деяких вишах Петербурга, в тому числі Бестужівських вищих жіночих курсах. Це був один із трьох закладів (двоє інших були в Москві і Києві), де жінки Російської імперії могли отримати повноцінну вищу освіту.

Моя бабуся, корінна петербуржка, вчилася саме в той час на цих курсах і могла слухати лекції по хімії Л.В.Писаржевського, а я тісно перетнулася  з його учнем, першим доктором наук його школи, О.І.Бродським.

В Катеринославі Л.В.Писаржевський очолив кафедру електронної хімії в гірничому інституті і був професором Катеринославського університету. Уже в ранні студентські роки Л.В.Писаржевський запримітив талановитого дуже допитливого студента і запросив його і ще декількох дівчат працювати на своїй кафедрі.

Дівчата зразу ж підмітили, як і годиться дівчатам, що юнак дуже вродливий і назвали його «юним принцем з Антильских островів» і ця назва надовго за ним залишилася, а коли пізніше він став професором одночасно трьох вишів, то вся жіноча половина студентів закохалася в молодого дуже вродливого професора.

І була жартівлива пісенька:

Эх, яблочко, куда катишься

Ой, мамочка, замуж хочется

Не за Ленина, не за Троцкого,

За профессора Сашу Бродского.

Ось такі тоді були герої. Господи як змінюються часи! А зараз підстаркуваті «баришні» на всіх радіохвилях нашей Раші уже не співають, а волають просто і дохідливо «хочу такого, как Путин».

Він був дуже скромним і дівчата вважали його дуже гордим, а ближче познайомившись бачили, що це «свій брат-студент» і дружба з ним залишалась на все життя.

Весь вільний від лекцій час, юнак тихенько сидів у своєму куточку і зосереджено експериментував. Л.В.Писаржевський давав йому значно більш складні завдання, ніж іншим і завжди розмовляв з ним годинами окремо від других студентів. І якось сказав – запам’ятайте мої слова – це вже цілком завершений науковий працівник і в майбутньому великий вчений. І він не

О.І.Бродський, молодий професор, 30-ті роки     

помилився – це був Олександр Ілліч Бродський – першовідкривач важкої води в Радянському союзі, вчений зі світовим ім’ям.

Уже в ранній молодості у нього була надзвичайна працездатність, цілеспрямованість і величезний потяг до наукової творчості.

Л.В.Писаржевський став опікуватись ним, як батько. Він вважав, що талановитому юнакові треба допомогти отримати якнайкращу освіту, познайомити його з видатними вченими Москви і Петрограда, з якими колись працював. Користуючись своїми давніми зв’язками, ще студентом він направив О.І.Бродського стажуватись до відомого російського хіміка Л.О.Чугаева, професора Московського і Петербургського університетів, директора інституту з вивчення платини та інших благородних металів.

В 1916-1917 рр. О.І.Бродський виконував дослідження пероксидів в його університетській лабораторії в Петербурзі, одночасно працював лаборантом дослідного заводу хімічного комітету Головного артилерійського управління в Петербурзі. Ця робота теж дала йому великий досвід, а крім того треба було ще якось заробляти на життя.

В 1918-1920 рр. О.І.Бродський повернувся в Катеринослав, закінчив гірничий інститут, і студіював хімічні дисципліни в університеті. Одночасно працював, за рекомендацією Л.В.Писаржевського хіміком Державної хімічної лабораторії виробництва дефіцитних хімічних та лікарських препаратів, якою керував видатний учений-хімік, академік АН СРСР, випускник Петербурзького університету професор Д.П.Коновалов.

На останніх двох курсах Л.В.Писаржевський організував О.І,Бродському перехід до Московського університету на фізико-математичний факультет, де він навчався в 1921-1922 рр.,  фізична хімія, тоді відносилась до категорії фізичних наук. Бо так воно було і насправді – фізична хімія була більш споріднена з фізикою, ніж хімією. Дипломною роботою керував професор Московського університету, академік О.І.Каблуков, який працював в галузі електрохімії.

Таким чином О.І.Бродський вчився і працював в різних інститутах і університетах майже 10 років, з 1913 по 1922. За цей час він прослухав всі курси по хімії найкращих на той час професорів Катеринославського, Петербурзького, Московського університетів, а також ознайомився з різними напрямками роботи в хімічній науці та хімічній промисловості. І свідомо вибрав свій шлях, в якому хотів надалі працювати.

Найбільший поштовх дала робота під керівництвом академіка О.І.Каблукова в галузі електрохімії в Московському університеті, де він виконав і захистив дипломну роботу. Подальша робота в цій галузі привела до великих відкриттів.

Мабуть його запрошували залишитись в Москві (талановиті люди на вулиці не валяються). Він жив один і мав право вибрати, де краще, а в Москві, чи Петербурзі були кращі перспективи для наукової роботи.

Але вдячний, шляхетний учень не підвів Л.В.Писаржевського і після блискучого закінчення університету повернувся в Дніпропетровськ працювати на його кафедрі електронної хімії. Під час роботи на кафедрі він інтенсивно працював над докторською дисертацією «хімічна рівновага і розчинники», кандидатських дисертацій тоді ще не було (як і в усьому світі). Цей непотрібний витвір Радянської влади нарешті скасовано новим законом про вищу освіту в 2014 р.

В 1926 р. Олександр Ілліч успішно захистив докторську дисертацію. Це була перша дисертація захищена представником Дніпропетровської хімічної школи, як тоді казали «птенцом гнезда Писаржевского». В 1927 р. він опублікував перший варіант підручника «фізична хімія» в одному томі.

В тому ж 1927 р. кафедру електронної хімії (тепер вона вже називалась кафедрою фізичної хімії) рішенням Раднаркому СРСР було перетворено на Український науково-дослідний інститут фізичної хімії Наркомату освіти УРСР. Інститут був створений за ініціативою двох професорів Л.В.Писаржевського і О.І.Бродського. На момент заснування нового інституту О.І.Бродський працював з Л.В.Писаржевським більше 10 років. За цей час зробив карколомну наукову кар’єру, захистив дисертацію, написав підручник, викладав свій курс будучи одночасно професором трьох вишів.

О.І.Бродський, 40-і роки, Дніпропетровськ

Олександр Ілліч приклав дуже багато сил, спрямованих на відкриття інституту, і назвали його саме інститутом фізичної хімії, а не неорганічної хімії, де на той час зосереджувались наукові інтереси Л.В.Писаржевського. Тобто Л.В.Писаржевський визнав блискучі перспективи цієї науки і свого талановитого учня. Незважаючи на свій більш високий ранг (з 1925 р. він був академіком), Л.В.Писаржевський поступився перед О.І.Бродським на користь фізичної хімії, яка завдяки йому бурхливо розвивалася. Пізніше таку ж шляхетність проявив і сам О.І.Бродський, коли відмовився бути співавтором дуже цінної монографії «Ізотопи в органічній хімії» на користь свого талановитого учня Г.П.Міклухіна, з яким співпрацював ще з часів Дніпропетровська і який передчасно помер.

В новому інституті було 4 відділи, відділом електронної хімії керував Л.В.Писаржевський, хімічної термодинаміки - О.І.Бродський. Двома іншими керували професор О.В. Коршун і В.І.Данилов. В інституті працювали 30 співробітників.

Таким чином, уже з 1927 р. О.І.Бродський став завідуючим відділом, аж до самої смерті. З 1927 р. почалась буремна, дуже активна творчість, яка продовжувалась більше 40 років. А якщо подивитись на ранній період його діяльності, ще з студентських років, то цей період можна продовжити ще більше, ніж на 10 років. Тому що, з перших днів студентства, він почав цілеспрямовано акумулювати знання для своєї подальшої роботи. Правда треба відмітити, що йому дуже пощастило, що на його шляху, коли він залишився один без засобів існування, зустрілась така добра шляхетна людина, як академік Писаржевський, без якої він би не зміг отримати таку блискучу освіту.

Досягнення в галузі електрохімії дозволили О.І.Бродському отримати важку воду, а згодом і концентрати інших стабільних ізотопів. Маючи чисті ізотопи елементів, їх можна було використовувати як ізотопну мітку, за допомогою якої можна було простежити  як рухаються і де накопичуються ці мічені атоми в організмі людини при лікуванні хвороби, і в яких частинах рослин накопичуються добрива, а також відслідкувати механізм реакції при синтезі нових речовин. А для цього треба було розробити нові методи дослідження ізотопів – метод мічених атомів, кінетичний ізотопний ефект, ізотопний обмін.

Методи аналізу ізотопів були дуже трудомісткі і довготривалі. Щоб контролювати процес проходження мічених атомів в досліджуваних об’єктах, треба було розробити швидкі методи аналізу ізотопів (особливо це було потрібно для важкої води). Для цього був потрібен надскладний прилад мас-спектрометр, який дозволив би «зважити» масу ядра (не дуже дивуйтесь цифрам – об’єм ядра 10-38 см3!!). Ізотопи хімічно дуже подібні один до одного. При однаковому позитивному заряді ядра в його складі може бути різна кількість нейтронів, які збільшують, або зменшують масу ядра.

Таких приладів в Союзі не було, та й коштували вони дуже дорого. Знаючи тільки принцип роботи приладу, Олександр Ілліч робить креслення – в нього був великий дар конструювання, залучає талановитих інженерів і конструює з їх допомогою надскладний прилад – мас-спектрометр в нашій лабораторії. Я опановувала роботу на цьому приладі і розробила швидкі методи аналізу стабільних ізотопів – це була тема моєї кандидатської дисертації. Так з’явилась група мас-спектрометрії.

Декілька років це був єдиний прилад в Союзі, на якому можна було робити аналізи ізотопів. До нас приїздили багато науковців з різних інститутів і навіть з Чехословаччини зі зразками матеріалів для аналізу ізотопів. Також цими методами почали користуватись всі, хто в нашій лабораторії працював з ізотопами. Я навчала всіх, а часто і сама по 8-10 годин сиділа за мас-спектрометром і робила десятки аналізів.

Подальші дослідження механізмів реакцій потребували знання реакційної здатності кожного атома молекули, а вони визначались густиною електронної хмари (щільністю) на цьому атомі.

Тепер треба трохи пояснити.

Внутрішні електрони атомів молекул обертаються навколо своєї осі, водночас рухаючись по своїй замкнутій орбіті, не виходячи за межі свого атома.

Зате електрони останньої орбіти атомів, яка має від 1 до 7 так званих валентних електронів не пов’язані стійкою системою, більш рухливі. Крім того, що вони обертаються навкруги свого атома, вони створюють спільну електронну хмару з валентними електронами всіх атомів молекули. Тобто обгортають всю молекулу, щось на зразок біополя людини. При чому електронна щільність (густина) цієї хмари більша на більш рухливих атомах, тобто на більш реакційно здатних.

Раз ми вже дістались і «пощупали» ядро масою ~ 10-38 см3, то здавалось, що підібратись до розміру атома, який визначається лінійними розмірами електронної оболонки атома (або молекули) ~ 10-8 см3 буде значною легше, бо ближче. Ядро складає дуже малу частину атома (~ 10-24 см3). Якщо ви фантаст, то спробуйте уявити такі розміри!

Ідея, що це можна здійснити була, а приладів для цього не було. З’являється нове завдання дістатися до електронної хмари молекули і оцінити її контури. Таких дослідів в світі на той час ще не було, тим більше таких приладів, на яких це завдання можна було б виконати не існувало.

Але наука не стоїть на місці. На початку 60 рр. з’являється потужний фізичний метод дослідження магнітних властивостей речовин – магнітна радіоспектроскопія. Це дуже складний метод, який потребує для досліджень використання надскладних приладів. Пересічний науковець навіть не звернув би на це увагу. Але не О.І.Бродський - високоерудований фізик і математик зразу ж оцінив великі перспективи цих методів для нашої роботи. В хімії найбільше застосування отримали метод електронного парамагнітного резонансу (ЕПР) і ядерного магнітного резонансу (ЯМР). За допомогою цих методів можна було поглиблено вивчити тонку електронну структуру молекул, чим наша лабораторія давно уже займалась, але іншими непрямими методами.

Ідея в голові Олександра Ілліча вже була, а от технічних можливостей для її виконання бракувало. Навіть в США були тільки поодинокі дослідні екземпляри. І все повторюється по тій же самій схемі, як було з мас-спектрометром. За кресленнями Олександра Ілліча талановиті інженери і обов’язково наш незамінний чудо-механік І.С.Волненко конструюють тепер уже два прилади для дослідження електронного парамагнітного резонансу (ЕПР). О.І.Бродський уже бачив розмах цієї проблеми в майбутньому. Але складність полягала ще й в тому, що магнітні властивості речовин можна вивчити тільки тоді, коли вони реагують на дію магнітного поля. Нейтральна молекула, в якій всі електрони спарені, не взаємодіє з магнітним полем.

Тепер задача полягала в тому, щоб перетворити нейтральну молекулу в позитивно чи негативно заряджену, щоб надати їй властивості парамагнетизму. Для цього молекулі потрібно надати один зайвий електрон або відняти один з її власних. Головне, щоб на останній загальній орбіті атома, а точніше в електронній хмарі валентних електронів був тільки один непарний електрон.

І, о чудо, цей один єдиний електрон перетворює молекулу на чудодійну частинку, яка стає зарядженою і, найголовніше, набуває властивостей парамагнетизму. Тобто може взаємодіяти з постійним магнітним полем. І саме така змінена молекула називається вільним радикалом.

Відкриття вільних радикалів дало невичерпні можливості дослідження електронної структури, важливі для теоретичної хімії.

І я починаю розробляти електрохімічний полярографічний метод отримання вільних радикалів. Тобто визначення потенціалів, при яких молекула може сприйняти, або втратити один електрон. Такі роботи в лабораторії ніколи не проводились і я затратила дуже багато зусиль. Для кожної дослідної речовини треба було підібрати умови, розчинник, потенціал, при якому утворюються радикали, і сконструювати електролізер для виміру спектрів ЕПР.

Якщо вільний радикал помістити в постійне магнітне поле діапазону радіочастот, то всі орбітальні магнітні моменти валентних електронів будуть орієнтуватись паралельно магнітному полю і обертатись по круговій поверхні в напрямку цього поля з частотою, визначеною характером радикала.

Якщо перпендикулярно постійному магнітному полю накласти слабке змінне поле заданої частоти, то при збігові цієї частоти з частотою обертання орбітальних магнітних моментів вільного радикала наступає електронний парамагнітний резонанс, тобто поглинання змінного поля і перехід між сусідніми підрівнями радикала.

Структура спектру ЕПР проявляється в розщепленні резонансного максимуму на ряд компонентів, число та відносна інтенсивність яких визначаються розподілом електронної густини на атомах радикала, тобто їх реакційною здатністю.

Таким чином, один єдиний вільний неспарений електрон, рухаючись разом з електронною хмарою валентних електронів і маючи з нею спільний орбітальний момент, може окреслити контури цієї хмари, тобто розповсюдження електронної густини на кожному атомі молекули.

В цьому випадку неспарений електрон слугує вже не ізотопною, а електронною міткою і може реально показати реакційну здатність кожного атома.

Ці дані є дуже важливими для проведення синтезу будь-якої речовини. Тепер хіміки-синтетики можуть не проводити синтез багато разів, а, знаючи електронну структуру молекули, провести його один раз і отримати оптимальний результат.

Як екстрасенс бачить контури і колір біополя людини на різних частинах тіла, що дозволяє йому поставити діагноз, так і в нашому випадку можна оцінити розподіл електронної густини на кожному атомі молекули. Вивчення електронної структури молекул і їх реакційної здатності, саме так називалась тепер наша лабораторія. Для цих цілей використовувались різні методи: ізотопні, мас-спектрометрія, інфрачервона спектроскопія, метод електронного парамагнітного резонансу.

Спектри ЕПР давали  уже більш менш достатній матеріал, для нових речовин. Але з’являється нова наука – квантова хімія, з допомогою якої можна було теоретично розраховувати електронну структуру молекули. Олександр Ілліч не був би самим собою, якби зразу не вхопився за цю тему, так же нестримно палко як завжди. Він запросив на роботу молодого вченого фахівця з квантової хімії, який проходив стажування в Америці, знав цей курс досконало і ознайомився з багатьма програмами розрахунків молекул.

О.І.Бродський взявся за цю роботу ґрунтовно, як це робив завжди. Всі бажаючі, хто займався вільними радикалами, за декілька місяців прослухали солідний курс квантової хімії, який прочитав для нас доктор фізико-математичних наук Ю.О.Кругляк. Він же навчав нас користуватися програмами квантово-хімічних розрахунків. Потім був своєрідний залік: кожен з нас розраховував розподіл електронної густини на молекулах, спектри ЕПР яких уже були вивчені. Розрахунки виконувались методом молекулярних орбіт в наближенні Хюккеля (МОХ) на обчислювальній машині М-20 Інституту кібернетики АН УРСР.

Олександр Ілліч слухав лекції і старанно навчався разом з нами. Він вважав, що повинен знати все і розумітись і контролювати все, що виходить з його лабораторії.

На своєму ювілеї в 1965 р. Олександр Ілліч сказав: я дуже ціную своїх учнів за те, що вони не боялись братись за дуже складні методи роботи і не хотів від них відставати.

Коли я слухала цей курс квантової хімії, я згадала, що ще в студентські роки в наш університет запросили московського професора, щоб він нам прочитав курс квантової хімії. Він нам зразу сказав, що це дуже складно і ви нічого не зрозумієте. Ми старанно слухали лекції, записували, мали можливість користуватись на заліку конспектами – це був такий пробний шар, і все рівно ні в чому не розібрались. Тоді професор нам сказав, якщо ви колись пізніше будете слухати цей курс, то ви тоді багато зрозумієте. І так і трапилось – мені було не так важко як іншим, бо я вже в цьому колись хотіла розібратись і в голові щось засіло.

 Можливо я дуже докладно розповіла про роботу лабораторії О.І.Бродського, а точніше його роботу. Бо річ у тім, що саме він забезпечував роботою 60 співробітників, ми ледве встигали опановувати ті ідеї, які він нам весь час підкидав, а роботу кожного він знав досконало і в будь-яку хвилину міг прийти на допомогу. Якби не його живий розум і жага чогось нового,  постійне, вдумливе вивчення світової наукової літератури з прицілом можливого використання в нашій робот, ми б ніколи не мали і сотої долі тих родзинок, якими на кожному річному звіті директор інституту О.І.Бродський дивував всю хімічну спільноту. Так багато нового він міг втілити в життя, маючи мізерні гроші, але прекрасну голову і золоті руки.

Такі звіти багато років підряд практикувались тільки в нашому інституті і залучали всю хімічну спільноту Києва, включно з директорами інститутів. Всі йшли як на науковий концерт, знаючи, що від О.І.Бродського отримаєш щось нове на перспективу. При цьому він свої ідеї не залишав для себе «про запас», а як справжній учитель щиро ділився всім, що знав, заохочуючи всіх до роботи.

Він один знав, як тяжко здійснювати ідею без приладів, грошей, але все що треба для роботи він міг сконструювати в лабораторії. Так, колись ще в далекі 50-ті роки минулого століття він запально на наших семінарах розповідав про радіоспектроскопію, яка ще тільки витала в деяких розумних головах, а він уже фантазував, що вона може дати для нашої роботи.

Як нам усім пощастило, (комусь 40, а мені цілих 20 років) за директорства О.І.Бродського працювати з такою творчою мудрою людиною, відданою науці кожною клітинкою свого тіла. Якби директором і завідуючим був пересічний комуніст радянського розливу (тільки комуністи отримували такі посади), то лабораторія не мала б і сотої долі того, що вона спромоглась зробити за роки його керівництва.

Відділ О.І.Бродського послідовно декілька разів змінював свою назву, але це не був хаотичний перехід з однієї теми на іншу, а поглиблення тієї ж теми за допомогою нових методів дослідження.

Науковий доробок О.І.Бродського складається з 4 великих частин: роботи в галузі електрохімії, праці в галузі хімії ізотопів, дослідження реакційної здатності і механізму хімічних реакцій, а також дослідження вільних радикалів. На перший погляд такі різні проблеми насправді абсолютно взаємопов’язані і випливають одна із одної.

О.І.Бродський, 50-і роки, Київ

Коли я вперше побачила Олександра Ілліча в Києві – це вже був поважний маститий вчений, зовні обласканий державою, увінчаний регаліями і нагородами. Це вже не був той невтомний хлопчина, який вчився і підробляв на хімічних підприємствах, бо не мав засобів до існування. А пізніше в 30 років уже захистивши докторську дисертацію, працюючи по 15-18 годин ще й чергував в нічну зміну на Дніпрогесі біля своїх електролізерів, де визрівало велике відкриття. Після нічної зміни біг читати лекції як солідний професор.

В Києві – Олександр Ілліч був живим класиком, по підручнику якого навчалось уже багато поколінь хіміків.

Через 12 років інститут переїхав в два нових корпуси. О.І.Бродський отримав великі гроші на прилади, устаткування і штати. В інститут прийшло нове повоєнне покоління, для якого, як і для мене, він був безперечним авторитетом в науці, всесвітньо відомим ученим. А коли ми всі ближче з ним познайомилися і побачили, яка це чудова, шляхетна людина, енциклопедично освічена, то для багатьох він став кумиром на все життя. Наше покоління, як і надалі багато інших, сприйняло його як самого видатного фізико-хіміка, а точніше, як математика, конструктора, фізика і хіміка в одній особі.

В перші роки він ще багато працював над підручником, перший том якого був опублікований ще в 1927 р. Він був блискучим знавцем наукової світової літератури. В підручник додавались нові розділи, нові методи досліджень, які тільки-но з’являлись. Це не був застиглий конспект, а живий підручник, який весь час поповнювався новими науковими даними, а в інституті відкривались нові відділи, тобто на очах росла і розвивалась нова наука, яка повністю перевірялась на студентах. Він був прекрасним, чудовим лектором.

У нас деякий час працював веселий дотепник З.З.Висоцький – літописець всіх подій в інституті. Він написав велику поему «Страшний сон О.І.Бродського», та ще віршами, шкода, що вона не збереглась. О.І.Бродський спить і йому сниться: «что он директор института, науки той, которой нет». Приходить в інститут, а там нікого нема «Глушков забрал всех физиков, Палладин – биохимиков, а мудрый  Киприанов угнал бездомную Миклухинцев орду».

Підручник писався, перероблявся і доповнювався новими знаннями, взятими прямо з коліс, новими розділами, новими трактовками; з 1927 по 1948 рік він перевидавався 13 разів і перекладений багатьма мовами. У мене є навіть китайський екземпляр підручника.

Фізична хімія довгий час відносилась до категорії фізичних дисциплін, вивчалась на фізико-математичному факультеті, який закінчував і О.І.Бродський в Московському університеті. Я колись хотіла поступати на фізмат, але мене ректор, він же декан хімічного факультету, переконав поступати на хімічний факультет, де буде багато фізики і математики, і якому належить прямо таки «дивовижне майбутнє» (у мене була золота медаль). Моя університетська спеціалізація – фізична хімія і я вже з другого курсу вивчала цей предмет. Мене вразило, як дуже складні явища роз’яснені в підручнику такою простою, зрозумілою мовою. І я вже тоді побачила, як цей підручник вигідно відрізняється від підручників інших хімічних дисциплін.

Олександр Ілліч написав перший варіант підручника ще в 1927 році, протягом 20 років покращував його, додавав нові розділи, розкриваючи білі плями. І перевіряв як це все сприймають студенти. В Дніпропетровську він був професором фізичної хімії декількох вишів, а в Києві читав лекції в Київському університеті. В Києві вже цілий інститут, а особливо свою лабораторію, він перетворив на експериментальний майданчик, який працював на розвиток фізичної хімії, яка на наших очах перетворювалась на повноцінну нову хімічну науку, що займається вивченням складних явищ фізичними методами. Пізніше, на основі своїх тридцятилітніх досліджень в лабораторії, з залученням нових експериментальних даних зі світової наукової літератури, створив нову науку «хімія ізотопів». Інтернет, якого тоді не було – був би для нього раєм.

Я полюбила цей предмет і мені захотілось познайомитись з автором. І доля мені таки усміхнулась. Мене і ще 2 хлопців з нашої групи направили в Інститут фізичної хімії на виробничу практику в 1950 році, а потім я там виконала і дипломну роботу, в лабораторії О.І.Бродського.

Коли я перший раз його побачила, я здивувалась, який він красень, а коли пізніше познайомилась ближче – побачила, яка це всебічно обдарована людина, всесвітньовідомий вчений, автор прекрасного підручника, на якому виховались десятки поколінь хіміків. Музикант-піаніст, альпініст, мистецтвознавець, кінознавець, бібліофіл, за що він тільки не брався, вивчав глибоко і досконало. Був дуже шляхетним і доброзичливим до людей, незалежно від рангу і посади. Приходячи в інститут, він першим за руку здоровався з вартовим, чого ніхто в інституті не робив.

Один із його давніх друзів, академік С.І.Вольфкович, згадує епізод, що трапився під час відпочинку на Кавказі. Вони з О.І.Бродським прийшли до моря у восьмибальний шторм. Раптом серед хвиль неподалік від берега з’явилась голова – людина тонула. Не вагаючись ні секунди, О.І. кинувся у воду. За ним і інші, взявшись за руки, увійшли в страшні хвилі. Спільними зусиллями людину було врятовано. Свою роль у  щасливому завершенні цієї операції відіграло те, що Олександр Ілліч був спортсменом, альпіністом і дуже сильним плавцем. Та головне, він готовий був прийти на допомогу кожному, кому це було потрібно.

На своєму 70-літньому ювілеї Олександр Ілліч говорив: “Наука далеко не єдина радість у моєму житті. Не менше я люблю людей та спілкування з ними, природу і мистецтво. Гадаю, що це дуже допомагає також науковій творчості, розширюючи кругозір і створюючи нові стимули для наукової діяльності. Я радий, що праця в науці не заступила у мене любові та інтересу до літератури, музики, образотворчого мистецтва.”

В мене з’явилась мрія працювати з ним. І я не помилилась, бо такі люди з’являються раз на сторіччя, або прилітають з іншої планети. 20 років цієї співпраці були для мене роками наснаги і реалізації себе.

Я працювала безпосередньо з Бродським і першою починала розробляти всі його задумки. Освоїла роботи на спектрометрі. Вперше в лабораторії розробила електрохімічний полярографічний метод отримання вільних радикалів. Я вже закінчила експеримент своєї докторської дисертації, використовуючи цю методику.

В цей час Олександр Ілліч попросив мене передати своєму новому аспіранту О.С.Дегтярьову розроблену мною методику. Він розумів, що до захисту дисертації, я мала право відмовитися, бо він знав, що я витратила на розробку нового метода  більше ніж 1,5 року. Звичайно я не дуже хотіла до захисту передавати іншому свою роботу. Але у нас в лабораторії був звичай ділитися своїми досягненнями. І я знала, що вже декілька співробітників починають займатися вільними радикалами, і що моя методика їм потрібна. Тож я згодилась. Він здивовано на мене подивився, а потім посміхнувся і сказав: “я все-таки виховав вас (мабуть далеко не всіх) робити людям добро”. (У нас в лабораторії було багато методик дослідження і всі ними користувались). І додав – не сумуйте – ви скоро захистите докторську дисертацію і всі будуть користуватися вашою методикою і будуть вам вдячні.

Його б вустами та мед пити. Я поділилась своєю методикою, навчила його аспіранта працювати і він почав швидко набирати матеріал, підбираючи тільки нові речовини. І в цей час помирає Олександр Ілліч. Дегтярьов залишається без керівника і керівництво перебирає на себе завідуючий лабораторією Походенко. По праву феодала автоматично стає співавтором всіх робіт Дегтярьова, виконаних по моїй методиці, яку він дуже скоро безсоромно присвоїв і написав в своєму резюме, що він вперше розробив електрохімічний спосіб отримання вільних радикалів. І це, не зважаючи на те, що моя робота була першою в цьому напрямку і  мною вже було опубліковано близько 40 статей і тез доповідей по цій темі. При О.І.Бродському таке зрадництво було неприпустиме – а тепер не стало морального арбітра, і робити можна було все, чого душа забажає.

Дегтярьов відразу ж після захисту докторської дисертації звільнився, почуваючи незручність,  і пішов оцінювати вже чужі дисертації в ВАК, одну з найбільш корумпованих організацій в Україні. Ось така настала атмосфера в лабораторії в еру Яцимирського-Походенка. Тепер ми всі оцінили, яка велика сила – порядність і чесність в науці, за що так любили О.І. Тепер не було морального авторитета і відкрилася «скринька Пандори».

Для нового директора Яцимирського  в нашому інституті було все чуже. Він не любив наш відділ, тому що не міг винести порівняння з О.І.Бродським, любов і повагу до Олександра Ілліча. Він сказав, що хоче познайомитись з тим, чим живе інститут, і, звісно,  особливо прискіпливо поставився до нашого відділу. Для такого знайомства він не зібрав весь відділ, а викликав кожного керівника теми, або групи до себе на «конфіденційну» розмову «в чотири оці». І так по-єзуїтські просив докладно розповісти, чим займаються співробітники, які основні наукові результати, яка атмосфера у відділі і не задаючи ніяких питань по суті, говорив, що це вже, буцімто, не актуально, щоб люди зневірились в собі.

Я докладно розповіла про свою роботу «Вивчення електронної структури ароматичних аніон-радикалів методами ЕПР і квантової хімії». Я була впевнена, що робота варта уваги. Це був цілком закінчений матеріал моєї докторської дисертації. Я вже виступала з результатами моєї роботи на декількох наукових конференціях і міжнародному симпозіумі навіть англійською мовою, а також зробила доповідь на Вченій раді інституту, незадовго до смерті О.І.Бродського, мала позитивні відгуки і висновок, що можу приступати до підготовки дисертації до захисту. Директор слухав неуважно і задав тільки одне питання: «А касторкою, тобто рициною, ви не займались? А вона так добре діє на організм людини, і нікого не цікавить, який у неї спектр ЕПР?».

Так він оцінив великий за об’ємом матеріал, в якому бракує тільки касторки! А і справді, для чого розробляти нові методи, кому вони потрібні оті спектри ЕПР, вільні радикали і малесенькі електрони, які пересічний чоловік і побачити не може.

Як писав мудрий українець Степан Руданський ще в позаминулому столітті «якби наш панич мали розуму доволі, то нічого було б їм вчитися у школі». Від образи я ледве стримувала сльози і нічого не відповіла, та відповідь була і непотрібна. Я розуміла, що принижують навіть не мене, а О.І.Бродського в моїх очах.

Згодом я дізналася, що такі ж самісінькі, не по суті роботи, а просто принизливі, недоброзичливі запитання, новий директор задавав усім, з ким вів майже «дружню» бесіду тет-а-тет. Я раптом відчула, що при такій неповазі до людей працювати в інституті буде некомфортно, що злими можуть бути не тільки молоді вовки, а і старі – ще більш в’їдливі і підступні. Я зрозуміла, що одна шляхетна людина своїм особистим прикладом поваги до оточуючих, незалежно від віку і посади, може створити атмосферу доброзичливості і взаємоповаги, навіть в дуже великому колективі. І навпаки, як легко одному  «невігласу» на високій посаді створити атмосферу озлобленості і недовіри.

Новий директор дуже цікавився взаємовідносинами між людьми в лабораторії. І поступово, улесливо випитуючи про все, побіжно питав, кого б ми хотіли мати завідуючим лабораторією. Ми раніше домовившись, назвали одне ім’я, а він призначив зовсім іншу людину. Вивідавши наше негативне ставлення, він визначив у колективі свою людину і розповів йому про наші конфіденційні розмови.

Цілі директора і завідуючого відділом дивним чином співпадали. Новий директор хотів збільшити свій відділ, зробити його провідним, а наш новий завідувач хотів позбавитися від тих, хто його не дуже поважав. Він розумів, що керувати відділом, який так несподівано, як виграш в лотерею, дістався йому в спадок від О.І.Бродського, у нього не вистачить сил, а нових ідей не передбачалось, не той масштаб.  Звичайно шкода, що ми самі – цілий відділ – не почали боротися за свої права, щоб залишатися  в інституті.

Працюючи багато років з такою інтелігентною, делікатною людиною, яким був О.І.Бродський, ми не привчились до внутрішньовидової боротьби. І не могли собі уявити, що серед вчених – високопосадовців, могли бути такі нещирі, недоброзичливі люди. А завідуючого відділом Походенка охопила жага помсти, до всіх, хто не хотів бачити його на цій посаді.

Не зважаючи на те, що новий директор наробив багато лиха в моральному плані, пересваривши всіх співробітників в нашому відділі за десять років руйнівної роботи в інституті, він ще й захотів увійти в історію. Так, в ювілейному виданні, присвяченому 80-літтю інституту, К.Б.Яцимирський пише, що Л.В.Писаржевський заснував інститут фізичної хімії. Проте, як я згадувала вище, саме О.І.Бродський був ідеологом і справжнім засновником нового інституту і нового наукового напрямку  - фізичної хімії, який в цей час, завдяки О.І.Бродському, бурхливо розвивався. Далі у вище згаданому виданні 2007 р. ми читаємо такий опус, що саме Яцимирський, а не О.І.Бродський, був прямим послідовником Л.В.Писаржевського, тому що продовжив один з напрямків його роботи в галузі неорганічної хімії. А ми про це навіть не здогадувались.

Треба гордитись тільки своїми власними досягненнями в науці, а не переписувати історію під себе, якщо випадково опинився в чужому інституті (Бродського від стін інституту могла відірвати тільки смерть), і не починати свій науковий «родовід» прямо від самого Менделєєва. Недостойно принижувати роль свого попередника, який доклав величезних зусиль спочатку для створення, а потім і для роботи свого рідного інституту. І неможливо не визнати величезних  успіхів Олександра Ілліча, який зайняв гідне місце в науці.

За 10-15 років відділ О.І.Бродського значно поменшав. Особливо зменшилась кількість докторів. На цей млин лило воду і природне старіння. І це при тому, що інститут був на піку слави після опублікувння великої кількості інноваційних робіт і присвоєння О.І.Бродському звання Героя Соціалістичної праці з врученням найвищого ордену Леніна. Троє старших померли. Двоє перейшли на викладацьку роботу. Фахівці з квантової хімії, яких дуже хотів мати в своєму відділі О.І.Бродський, доктор фізико-математичних наук Ю.О.Кругляк і біохімік Данилов виїхали в Америку і велика група квантової хімії ліквідувалась.

Зникла група інфрачервоної спектроскопії. На одному із засідань керівник групи не підтвердила результати завідуючого відділом і він при всіх сказав: мені не потрібні люди, які не підтверджують мої результати. І керівник групи зразу ж написала заяву про звільнення і згодом звільнилась вся група.

Простоював мас-спектрометр з такими зусиллями сконструйований в нашій лабораторії, не працювали і інші прилади. Все розвіялось прахом,  нічого нового не з’являлось. В лабораторії вже стало нецікаво працювати, зник магніт, який притягував до себе людей енциклопедичними знаннями в багатьох галузях науки і мистецтва так і чисто людськими якостями.

Але найбільш підступно поступив Походенко з І.П.Грагеровим, своїм найбільшим конкурентом, якого ми хотіли бачити своїм завідуючим. Тим більше, що Грагеров був керівником його кандидатської дисертації, про що Походенко замовчує. І саме І.П.Грагерова – доктора хімічних наук, свого першого вчителя, прекрасну високоосвічену, толерантну людину, Походенко відправив на пенсію в 70 років, велика група людей залишилась без наукового керівника.

І.П.Грагеров найдовше працював з Бродським, а після смерті Г.П.Міклухіна, продовжив його роботи в галузі органічної хімії. Він зберіг би традиції, які створювались десятиліттями в лабораторії О.І.Бродського, ні за які посади і звання не дав би зруйнувати відділ. По Верховній раді бачимо, що, так звані, «молоді обличчя» куди б не вели, поки що приводять в той же самий старий Радянський Союз, з якого Олександр Ілліч так довго і марно хотів вивести інститут. Його найближчі учні Г.П.Міклухін і І.П.Грагеров зазнали невдачі на користь «молодого обличчя».

І.П.Грагеров не боровся за посаду, бо це б його принизило, але те що весь відділ, крім Походенка, підтримав його кандидатуру, тішило його весь залишок життя. Він прожив на пенсії майже 25 років. На той час пенсія доктора була достатня для прожиття, крім того допомагали діти. Грагеров написав шість монографій про Бродського, лабораторію, роботи своєї групи майже за 40 років, не користуючись послугами інституту, така була велика образа на несправедливість. І.П.Грагеров – ветеран війни, спортивний, підтягнутий, фізично здоровий. Кожен день ходив на роботу пішки декілька кілометрів. Нічого крім науки для нього не існувало. Ми часто з ним зустрічалися і підтримували добрі стосунки до кінця життя.

Ми виявились м’якотілими, треба було боротись, але тоді ми не знали як, і постраждало багато людей. Коли І.П.Грагерова  так безцеремонно відправили на пенсію, частина співробітників зразу звільнилась, але декілька працівників його групи все ж залишилися, не зважаючи на умови,  за яких працювати у відділі стало майже неможливо. Самим найкращим надбанням була дочка академіка Л.І.Кіпріанова - ерудована, освічена, толерантна. Вона найдовше залишалась у відділі, адже жінка з відомим хімічним брендом прикрашала імідж лабораторії. Це було важливо для завідуючого. З виходом на пенсію цієї розумної роботящої жінки, яка зберігала атмосферу доброзичливості, школа О.І.Бродського зійшла нанівець. Залишалась група Походенка. Я нікого не хочу ображати, в кожному поколінні є талановиті молоді люди, але це вже була не школа О.І.Бродського.

На жаль, я про це дізналася значно пізніше, бо вже не працювала в інституті. За 2-3 роки, надивившись на ті разючі зміни, які відбувалися в нашому відділі, мені як і багатьом іншим, перехотілось працювати в цьому колективі. А тим більше захищати дисертацію в таких несприятливих умовах. Існуючих докторів розганяли, а нові були непотрібні. Тепер вже працювала інша мораль. Олександр Ілліч любив своїх учнів, підтримував їх і радів захистам дисертацій. Тепер в тобі бачили тільки конкурента.

О.І.Бродський ставився до учнів, як до своїх дітей, яких у нього не було.

Пам’ятаю, коли я виконувала дуже небезпечну роботу. Досліди проводились в ампулах, які повинні були витримати 150-200 ат. Треба було віртуозно відпаяти ампулу від вакуумної установки з аміаком, міченим N15 (температура плавлення (-) 77 °С). Це не завжди вдавалось (брак ~ 20-30%) і ампула могла вибухнути. Олександр Ілліч часто приходив до кімнати, де я працювала цілий день, як зварювальник в плексигласовій масці. Він підтримував мене і хвилювався, щоб я не підірвалася разом з ампулою як «шахідка». Я тоді була молода мама.

В 1969 р. після смерті Олександра Ілліча в наш найкращий в країні хімічний інститут прийшов новий директор. Це був типовий комуніст радянського розливу, зовсім іншої моралі і культури, переведений з іншого інституту разом зі своїм відділом біонеорганічної хімії, або друга назва – неорганічна біохімія. В нашому інституті він став називатись відділом фізико-неорганічної хімії,тобто міг працювати в будь-якому інституті, в залежності від того куди пошлють. Це була людина цілком протилежна доброзичливому, шляхетному Олександру Іллічу.

К.Б.Яцимирський уже через 11 років пішов сам з посади директора, а ще через 5 – з посади завідуючого, залишаючись радником майже до 90 років, мабуть наглядати за тим, щоб пропорція між залишком відділу О.І.Бродського і К.Б.Яцимирського не змінювалась. Важку місію взяв на себе новий диеректор – руйнувати те, що так шанобливо і з любов”ю створював Олескадр Ілліч все своє життя. Судячи з фото в ювілейному виданні інституту 2007 року відділ К.Б.Яцимирського налічував близько 55 співробітиків і мав 10 докторів – це молоді люди,які захистилися в осртанні роки. Так що можна ствреджувати, що історична справедливість, так тяжко досягнута ціною зламаних доль співробітників О.І.Бродського (не без допомоги завідуючого) відновлена на користь К.Б.Яцимирського. Тепер можна було спокійно помирати – він добре виконав свою роботу в чужому інституті для своїх людей, як пророк Моісей, вивівши їх на широку дорогу процвітання.

Так що не найкращі часи для нашого відділу почалися вже тоді, в 70-роки минулого століття. Я пишу про це з великим болем, тому що цей відділ, завдяки О.І.Бродському, є рідним для мене і залишиться таким на все життя.

За часів О.І.Бродського в лабораторії працювало більше 60 співробітників, з них 10 докторів і один завідуючий, який керував всім комплексом робіт. Сьогодні ж відділ нараховує всього 13-14 чоловік і складається  з 2 лабораторій і одного доктора, який недавно захистився. Сумно і соромно перед пам’яттю О.І.Бродського, через 30-40 років все зійшло нанівець.

Всі останні 40 років відділ працював по одній  тематиці вільних радикалів, наміченій ще Олександром Іллічем. Якби Олександр Ілліч був живий, він би вдруге помер від нудьги і одноманітності, або декілька разів змінив тематику відділу на більш нову і прогресивну. Наука не спинилась на вільних радикалах.

Правда зараз відділ займається якоюсь новою тематикою, яка спускається «зверху» з академії. Для непосвячених – це знати неможливо, бо лабораторії зараз не мають назв. Всі перенумеровані і мають номер №. Тепер нема такої розумної голови, як у Бродського, яка б придумала, або вичитала в американських, європейських, гонконгських, японських часописах якусь цікавинку, що мала б велику перспективу. А крім цього є ще інтернет, велика допомога для мислячих людей.

В нашому відділі за останні 40 років відбулося тільки три захисти докторських дисертацій: двоє із давно працюючих, один із них зразу звільнився, і тільки одна людина із нового покоління, і жодної жінки. Зате за тридцять рокiв звільнилося 40 працівників. Частина пішла на пенсію, але ставки не заповнювалися, ліквідувались, або передавались в більш «перспективні» відділи, наприклад фізико-неорганічної хімії. Не знаю, може за цей час зменшувались і інші відділи. Але таке разюче зменшення відділу Бродського, як одного з провідних, дуже показове.

Якщо ці співробітники, підібрані О.І. Бродським з погляду нового керівника були баластом, то можна було б на ці ставки підібрати більш талановитих людей. Та мабуть зручніше керувати відділом, в якому працює 15, а не 60 співробітників. Завідуючий все одно залишається великим босом.

За 40 років після смерті Бродського у відділі не було жодного захисту докторської дисертації жінками. Невже серед давно працюючих і нового покоління не було  жінки, спроможної захистити докторську дисертацію. Я знаю, що в останні роки життя Олександра Ілліча було декілька жінок-науковців, які мали достатній матеріал для захисту і могли стати докторами. І через декілька років міг би бути багатий урожай.

Це А.Ф.Рекашева, багатолітній соратник Г.П. Міклухіна, яка виконала величезний експериментальний матеріал, що ліг в основу монографії «Ізотопи в органічній хімії», і, знаючи добре декілька мов, переклала сотні статей для літературного огляду, який сам по собі мав велику цінність.

Л.А.Которленко по своїй власній ініціативі створила групу інфрачервоної спектроскопії і забезпечила кваліфіковану інтерпретацію ІЧ-спектрів для співробітників. Вона мала свої ґрунтовні дослідження, які могли стати стержнем докторської дисертації.

Л.А.Кіпріанова – дочка академіка А.І.Кіпріанова, талановита і роботяща. Вона пропрацювала у відділі 50 років. Я думаю на ній давно тримається експеримент, оформлення звітів, написання статей. Ерудована людина могла давно захистити докторську дисертацію, але бачила, що доктори в лабораторії не потрібні.

Мені також не вистачило декількох місяців для захисту докторської дисертації за життя О.І.Бродського. Експеримент був цілком готовий, моя доповідь по матеріалах дисертації на Вченій раді під головуванням О.І.Бродського була всебічно підтримана і  я мала приступати до підготовки до захисту. Олександр Ілліч тоді мені сказав:  “Ви зробили добру дисертацію і вона Ваша і Вашою завжди залишиться. Тому що саме головне в роботі, це опубліковані статті і доповіді на поважних конференціях. Це все ви зробили. І від того, що ви поки не проварились в пекельному казані захисту вона не стане ні кращою, ні гіршою”.

Пекельним він називав захист як кандидатської, так і докторської дисертацій за написання нікому непотрібного тому, фактично белетристики - розбавивши водою те, що вже все опубліковано в статтях, а також за безглузду неоковирну кількість нікому не потрібних протоколів, стенограм.  А через рік після захисту великий том дисертації, яку ніхто ніколи не читає, припадає пилом в бібліотеці. Морально я була задоволена, я таки виконала цікаву, інноваційну роботу, яку схвалив О.І. І я сама відмовилася повторювати безглуздий бюрократичний шлях захисту. Тим більше, що при новому директорові і новому завідувачеві це було примарно, тому що «розганяли» тих хто вже був, а збільшення докторів, що так радувало колись О.І.,  не входило в їх плани.

Будемо вважати, що я, як вірна учениця, виконала побажання О.І. і зробила шляхетний вчинок по відношенню до його пам’яті. Правда, тоді без користі для себе. Але шляхетні вчинки цього не потребують. Пройшли роки, і в новій Україні нарешті з”явився розумний  міністр освіти С.Квіт, який таки здійснив мрію Бродського. Він привів законодавство про вищу освіту до європейських стандартів. Згідно з новим законом «Про вищу освіту» від 1.07.2014 №1556-VII захищається тільки одна дисертація на ступінь доктора філософії в галузі хімії (фізики, філології). При цьому вчений ступінь кандидата наук скасовується і прирівнюється до доктора філософії, як було у всьому світі «до великих коммунистических перемен», крім того спрощується захист дисертації. Так що хоч і через багато років, а мрія О.І.Бродського, за яку він боровся усе життя, таки здійснилась, а я тепер на схилі віку доктор філософії без того пекельного захисту.

Я хочу тільки сказати, що Інститут фізичної хімії АН УРСР – це достойний бренд, а видатний учений О.І.Бродський, який успішно готував науковців – це бренд в квадраті. Всі, хто захистились в нашому інституті, а це більше сотні працівників з науковими ступенями, незалежно від того кандидат, чи доктор наук – це серйозні самостійні вчені. Вони працювали в багатьох установах країни, багато виїхали закордон.

Із впевненістю можу сказати, що учні О.І.Бродського дуже цінувалися, як зараз кажуть, на ринку праці. Коли я поступала на роботу в Інститут надтвердих матеріалів до академіка Францевича, він, нашвидкуруч, передивившись мої матеріали, сказав: «Я дуже поважаю Олександра Ілліча, він для мене великий авторитет, оформлюйтесь, і хоч завтра приступайте до роботи. Нам дуже потрібен спеціаліст по ізотопії, а тим паче із школи Бродського». На жаль, я вибрала інше місце роботи і мабуть не краще.

Після смерті Бродського співробітники лабораторії чесно і сумлінно працювали декілька років, як звикли при О.І., не жаліючи сил і часу. Але всі нагороди і звання автоматично сипалися тільки на Походенка. Мабуть там з великої відстані зірки не могли роздивитися, що нами править людина зовсім іншої моралі та ще й комуніст донецького розливу, а не їх розумник і улюбленець зіркового походження Олександр Ілліч Бродський. Видно зірки склались на його користь. Походенко був одним із нас, один серед рівних – не гірший і не кращий. Працюючи з Бродським, він багато чому навчився, але майже нічого нового не зробив. На посаду такого великого, відомого на всю країну відділу мав би відбутися конкурс, щоб його очолив знаний вчений, при обов’язковому публічному обговоренні з колективом (не так як по-макіавелівські, а вірніше по-візантійські, це зробив Яцимирський, вивідавши нишком все, що хотів і призначивши людину всупереч думці колективу).

  І недавно раптово дізнаюсь із монографії «Академік Олександр Ілліч Бродський» наших дніпропетровських колег-науковців цікаву новину, яка мене шокувала. В цій книжці названо 25 основних співробітників Олександра Ілліча - учнів, вчителів, послідовників, соратників. В коротких резюме всіх учнів посилання на книгу «Розвиток фізичної хімії в АН УРСР» , чим ми дійсно займались. І тільки у головних учителів О.І.Бродського - академіків Д.Н.Коновалова, Л.В.Писаржевского, І.О.Каблукова, Л.О.Чугаева посилання на книгу московських авторів 1991 р. В.А.Волкова, Є.В.Вонського і Г.І.Кузнецової «Выдающиеся химики мира». Звісно там є і прізвище самого О.І.Бродського. І дивуйтесь, на цю книгу є посилання в резюме Походенко.

Спочатку я подумала, що це помилка. А може і не помилка, бо він же  Іноземний член РАН, і десь там в Москві з московськими друзями в дружній бесіді за пляшечкою доброго кон’ячку записали ще одне ім’я «выдающегося химика мира».  А це означає, що він стоїть в одному ряду з великими хіміками – Рентгеном, Резерфордом, Менделєєвим, Склодовською, Кюрі, Курчатовим, Семеновим, Бродським і ін. Можливо – це навіть значно гірше – наша Раша формує п’яту колону прихильників Русского мира (до речі іноземним членом якоїсь РАН являється також, і наш незабутній голова Верховної Ради, Ткаченко).

Колись, на своєму 70-літньому ювілеї О.І.Бродський сказав: «Я дуже поважаю своїх учнів за те, що вони беруться за виконання дуже складних завдань. Учитель відрізняється від своїх учнів не тим, що він розумніший, а тільки більшим досвідом і де в чому більшими знаннями. Мені приємно, що деякі учні обігнали мене в своїх галузях і наступила черга мені у них учитись».

Видно Походенко вважав, що ці слова відносяться саме до нього і записав себе в один ряд з його учителями. Працюючи весь час в нашому інституті тільки над однією темою, яку запропонував ще Бродський, коли ідеї вичерпалися, Походенко сказав, що дуже стомився і пішов на «заслуженный отдых». Тепер він має титул «почесного директора», тобто пожиттєво, спокійно можна іти на пенсію і навіть помирати, бо ти вже «вічно живий, як Ленін».

“Молодих» пенсіонерів відправляли на пенсію, а ставки не заповнювалися, хоча раніше заохочували працювати  людей з великим досвідом, щоб навчати молодих. Багато просто звільнялись в 30-40 років, бо працювати стало нецікаво. До десяти співробітників мали закінчені, або майже закінчені кандидатські або докторські дисертації, та захищатися не хотіли бо далі все одно потрібно було шукати нову роботу

Захищати в іншому місті було проблематично, такою тематикою займався тільки наш інститут. Проситися в інше місце було соромно, бо не годиться сміття виносити з хати. І невідомо скільки бруду поллється при цьому на твою голову. І кар’єра зруйнована, от і маємо – те, що маємо, як казав “класик”.

В.Д.Походенко будував свою кар’єру, як бульдозер, за примарні звання і нагороди. Він не тільки зруйнував життя і кар’єру багатьом людям, він зруйнував школу О.І.Бродського, перетворивши її в групу Походенка.  І це при тому, що В.Д.Походенко був директором і завідувачем відділу і сам себе вважав кращим учнем Олександра Ілліча. Правда майже  кожен рік він брав аспірантів, які йшли протореною ще Бродським дорогою, і працював на його імідж.

Доволі привабливий в молодості, в старості Походенко розплатився своїм обличчям (як геніально описано О.Уайльдом),  хай Бог простить мене за таке порівняння. Обличчя його стало похмурим, непривітним.

О.І.Бродський, останнє фото, 1969 р., Київ

І тут напрошується порівняння з Олександром Іллічем. Всі ми працювали в його лабораторії тому, що мріяли працювати саме з ним. У нас був прекрасний колектив, в якому співробітники дуже поважали і любили свого керівника, вчителя, а він нам відповідав тим же. Він ніколи нікому не заподіяв зла, ніколи не підвищив голос, навіть ненароком не образив. У нас ніколи не було скандалів, розборок. Якщо хтось хотів поскаржитись, О.І.Бродський відзразу ж викликав другу сторону і все кінчалось миром.

Доброзичливий, лагідний, шляхетний, він був красенем в молодості, «принц з Антильських островів» - як його прозвали оточуючі. І таким залишився до кінця життя. З віком обличчя ставало більш інтелігентним, одухотвореним.

Олександр Ілліч займався тільки тим, що його цікавило і вирішувало якусь проблему, важливу для науки. У нього була якась дивна інтуіція і він з моря великих і малих відкриттів умів виловити те, що  мало майбутнє.

Він не ділив теми на ті, що годяться для виконання кандидатської або докторської дисертації. Кожен раз – це були цінні наукові розробки. Досконало знаючи європейські мови і вивчаючи радянську і світову наукову літературу, О.І.Бродський знав всі проблеми фізичної хімії. У нас не було прохідних тем. Кожна дисертаційна робота була унікальною, не було серійних дисертацій по одній вузькій тематиці.

Багато робіт потрапляли відзразу в підручник, який постійно перероблявся. Нові розділи додавались навіть тоді, коли готовий підручник перекладався на інші мови. Так моя дисертаційна робота – розробка швидких мас-спектрометричних методів аналізу стабільних ізотопів, вперше виконана в Союзі на саморобному мас-спектрометрі, прямо “з коліс” увійшла в підручник «Хімія ізотопів», який щойно друкувався. Моя робота по ізотопному обміну азоту, необхідна для розвитку методу мічених атомів, ввійшла в монографію Г.П.Міклухіна «Ізотопи в органічній хімії».  Багато наукових робіт, виконаних в нашій лабораторії, були включені в підручники і книжки, які видавав О.І.Бродський.

О.І.Бродський захищав тільки докторську дисертацію в молодому віці, коли перед ним попереду було все життя і він міг спокійно творити і втілювати свої мрії в дійсність. Як я вже писала, цей парадокс – існування двох дисертацій, нарешті змінено в новому законі про вищу освіту від 01.07.2014 року N 1556 – VII про захист єдиної дисертації на ступінь доктора філософії  у відповідній галузі науки. При цьому вчений ступінь кандидата наук відміняється і прирівнюється до вченого ступеня доктора філософії, як є зараз у всіх країнах світу..

Шкода, що О.І. не дожив до цих змін, за що він боровся все життя. Але в законі нічого не сказано про процедуру захисту, яка як важкі гирі висить на ногах у дисертантів.

На мій погляд можна було б відмінити написання великого тому дисертації, який ніхто не читає, а подавати матеріали на основі уже опублікованих лаконічно написаних статей разом з коротким рефератом – пояснювальною запискою в спеціальну комісію знаних фахівців в цій галузі. Вони не повинні працювати постійно, а мають збиратися  лише для рецензії і розгляду дисертації, щоб винести вердикт. Та найголовніше,  треба ліквідувати або принаймні реорганізувати Вищу атестаційну комісію, майже міністерство, в якому працюють десятки  працівників різних професій, де місяцями, а то і роками «розглядаються» дисертації в залежності від того, хто скільки заплатить. Слава богу, в історію відійшли часи, коли ми залежали від всесоюзного ВАКу в Москві, з його «специфічними» порядками, але і наш український ВАК не набагато кращий.

В нашому інституті, так і не спромоглися видати капітальну книгу про життя і творчість О.І.Бродського, одного з найвидатніших фізико-хіміків країни і світу, за більш, ніж 40 років після його смерті. Хоча мали під рукою хороший музей О.І.Бродського з величезним архівом. Є тільки невелика брошура Походенка і його статті до чергових ювілеїв, які належить писати директору інституту.

Але святе місце пустим не буває і цю прогалину заповнили наші колеги з Дніпропетровського університету. Мене вражає те, що О.І.Бродського в Дніпропетровському університеті поважають і цінують більше, ніж в нашому інституті, особливо в нашому відділі, для якого він зробив дуже багато і перетворив інститут на один з найкращих хімічних інститутів СРСР, а зараз України.

Недавно опублікована чудова монографія учених Дніпропетровського університету «Академік Олександр Ілліч Бродський», де О.І. провів першу половину свого життя і пережив щасливі моменти всесоюзного і всесвітнього визнання. Автори  В.С.Коваленко, В.Ф.Варгалюк, Н.В.Стець використали наш величезний архів музею тепер уже не О.І.Бродського. Книга написана з великою пошаною і любов’ю хоча ніхто з авторів Олександра Іліча не знав і з ним не працював. В Дніпропетровську його шанують, як ректора університету, хоча ректором він ніколи не був, але разом з  Л.В.Писаржевським найбільше прославив університет.

Колеги посилалися не тільки на матеріали нашого музею. Я їм дуже вдячна, що вони в значній мірі використали спогади про мою 20-літню роботу з О.І.Бродським, опубліковані в Інтернеті. В листі до мене, разом з монографією в подарунок, автори написали, що я змогла додати багато «пазлів», яких не вистачало для описання повної картини життя і діяльності О.І.Бродського, які може знати тільки людина, яка багато років з ним працювала

Наш Інститут фізичної хімії АН УРСР до цього часу, через 50 років після смерті Олександра Ілліча, серед хімічної спільноти Києва зветься інститутом Бродського, як інститут електрозварювання – інститутом Патона, а Інститут кібернетики – Інститут Глушкова.

І коли ми з Ганною Савішною Фоменко – багатолітнім заступником директора, так шанобливо і з любов’ю створювали в інституті музей його імені, вона мені сказала, як в воду дивилася – треба поспішити, бо через рік – півтора цього робити не захочуть, а може і заборонять. І ось нещодавно я випадково дізнаюсь, що музей уже втратив ім’я засновника інституту і  зветься просто музей Історії ІФХ.

Сьогодні стендів О.І.Бродського набагато поменшало, нові хазяї не захотіли навіть тратитись на стенди. Майже кожен співробітник (це ж музей Трудової слави), отримав свій стенд і свою частку слави. Від Бродського залишилось тільки 2-3 стенди і домашній робочий стіл з незмінною фотографією вірної дружини в старій солом’яній рамці. І Олександр Ілліч став, мов константинопольський патріарх, першим серед рівних, як у православному світі, де немає єдиного глави церкви. А ми ж хотіли  вшанувати дійсно великого вченого, одного із засновників інституту, який віддав своєму найкращому творінню все життя.

 Хочеться згадати такий символічний для мене факт. Коли ми розбирали величезну наукову бібліотеку в квартирі Олександра Ілліча, відбираючи книги для музею, я випадково знайшла  дуже цінну для мене книгу - дослідження – Історія опери, якою я захоплювалась змолоду. Коли я висловила свю зацікавленість, Віра Савеліївна радо мені її подарувала на згадку про мого вчителя. І яке ж було моє здивування, коли поміж сторінок я знайшла засушену квітку едельвейса, можливо з Домбаю, який ми обоє дуже любили. І тепер саме ця книга із засушеною квіткою, зірваною рукою Олександра Ілліча, нагадує мені про музей його імені і що на світі жив такий великий учений, з яким мені випало щастя так довго спілкуватися і плідно працювати.