Три страшные враги украинского возрождения - Москва, украинский провинциализм и комплекс Кочубеевщины.
Юрий Шевелев, украинский языковед, историк литературы

Царизм, Правобережье и «польский вопрос»-3

Восстание 1830, 1863 годов и Украина
12 февраля, 2021 - 10:29
ВЕЛИКИЙ ПОЛЬСКИЙ ПОЭТ АДАМ МИЦКЕВИЧ НАЗЫВАЛ КАЗАКОВ «СВОИМИ ЗАПОРОЖСКИМИ УКРАИНСКИМИ БРАТЬЯМИ»

Окончание. Начало читайте «День», №№ 14-15, 19-20

Идею украинской государственности в тесной связи с Польшей предполагал реанимировать представитель древнего полонизированного украинского аристократического рода князь Адам Чарторыйский. В начале века он был, как уже отмечалось, близким советником императора Александра I и министром иностранных дел Российской империи. Во время польского восстания 1830-1831 гг. возглавил временное повстанческое правительство, которое пыталось восстановить Польшу в ее исторических границах. Выехав во Францию, он возглавил консервативно-аристократический лагерь польской эмиграции, который имел отчетливую антироссийскую направленность. Вокруг А.Чарторыйского сформировалась группа польских украинофилов, которые продолжили тенденцию украинской школы в польской литературе и козакофильства в польской благородно-магнатской среде. Князь вынашивал идею восстановления украинской казацкой государственности в Великой Украине, которая должна была заключить федеративные связи с Польшей. Во время Крымской войны А.Чарторыйский пытался включить украинцев в антироссийскую акцию.

Одним из ярких представителей «польского украинства» был Францишек Духинский, который родился в полонизированной украинской семье в Правобережной Украине. С 1834 г. он жил в Киеве, о чем свидетельствует в ряде своих работ. В 1846 г. он прибыл в Париж, где вошел в кружок «украинских» сотрудников князя Адама Чарторыйского — лидера польской аристократической эмиграции.

Во время революционных событий 1848 года Духинский находился как представитель князя в Италии, впоследствии ездил в Стамбул, где пробыл до 1855 года. Ему принадлежала идея создать украинский журнал, который должен был пропагандировать концепцию польско-украинского партнерства в борьбе против России. Журнал должен был распространяться в Галиции через Венгрию и в Великой Украине — через Одессу. Однако реализовать замысел не удалось. Духинский завязал контакты с рядом французских ученых и литераторов, в среде которых вел активную пропаганду необходимости борьбы с российской угрозой европейской цивилизации. Он отстаивал концепцию общеевропейской федерации во главе с Францией, которая должна выступать против России. Духинский считал, что корни исторического конфликта между Польшей и Украиной с одной стороны и Россией с другой лежит в расовой плоскости, поскольку, по его мнению, россияне не славянского, а «туранского» (азиатского) происхождения и присвоили себе этноним украинцев и белорусов. Московия, хотя и усвоила славянскую лексику, но сохранила свою финско-угорскую и татарскую основу. Именно на этих расовых противоречиях кочевого по своей сути российского этноса и привязанного к своей земле — украинского базируется конфронтационная сущность украинско-российских отношений на протяжении всей их истории. Противоположный характер, по его мнению, имели украинско-польские отношения, которые якобы демонстрировали органическое сочетание двух арийских этносов.

Возвышенная оценка Духинским украинского национального пробуждения в XIX в. сочеталась с попыткой привлечь к нему внимание как к фактору сопротивления российскому наступлению против народов Европы. В одном из обращений к ним он призвал: «На Днепр! На Днепр! В Киев! О, народы Европы! Там ваше согласие, поскольку именно там малороссы ведут борьбу против Москвы в защиту своей и европейской цивилизации». Эта позиция звучит абсолютно актуально в наше время, она показывает, что традиционное сопротивление Украины наступлению России на западноевропейскую цивилизацию будет продолжаться до тех пор, пока на Западе не осознают наконец, какую угрозу несет миру российская экспансия.

Несмотря на искусственность и надуманность некоторых этногенетических утверждений Духинского, его пропагандистская деятельность способствовала кристаллизации идеи украинской национальной независимости и преодоления безоговорочного господства федералистско-автономистской концепции в украинском движении.

Указанные народолюбческие и федералистические концепции, с определенными коррекциями фактически были на идеологическом вооружении украинского движения с 40-х годов вплоть до революционных событий 1917 года. О жизненности этих идей свидетельствует, в частности, концепция украинского патриархата в рамках католической церкви, которая неоднократно привлекала к себе внимание многих представителей украинской духовности нового времени.

Обращаясь к казакам с речью, Мицкевич назвал их «своими запорожскими украинскими братьями». Впоследствии он посетил казацкий лагерь, который произвел на поэта чрезвычайно сильное впечатление. Можно констатировать, что участники украинского и польского освободительных движений при всех противоречиях между ними искали пути и средства совместных действий в борьбе с деспотическим режимом Российской империи.

В идеологической и политической позиции упомянутых деятелей польского украинофильства был выразительный общий признак, который характеризовался антидеспотическим настроением против экспансии России в европейском ареале и прежде всего славянском мире. В Украине, ее свободолюбивых традициях, связанных прежде всего с казачеством, они видели важный фактор противостояния агрессивным намерениям российского империализма. Романтический образ украинской истории одновременно был вполне реалистично связан с осознанием обособленности украинского исторического процесса, национально-культурной самобытности украинцев.

Польское восстание 1830-1831 гг., последующие выступления польских оппозиционеров имели своим следствием репрессии не только против шляхетских ребелиантов, но и против любых проявлений оппозиционности. Если в период Александра I правительство мало обращало внимания на этнический состав имперской элиты, среди которой было много иностранцев (немцев, поляков, а также украинцев), то в 30-е годы ситуация начала решительно меняться с учетом «неблагонадежности» дворянской элиты. Николай I взял курс на трансформацию российской государственности под выдвинутым министром образования С.Уваровым лозунгом «самодержавие, православие, народность». Эта формула должна была обеспечить последовательный российский характер образования, государственного управления и русификации большинства населения империи. В Украине ее реализация была направлена ??сначала на ликвидацию польского культурно-национального превосходства, чем в какой-то степени даже воспользовались носители украинской идентичности. В частности, первым ректором Киевского университета стал М.Максимович, который способствовал сосредоточению в нем украинской научной молодежи, профессоров и студентов в противовес польским влияниям.

Развитие образования и науки в империи в сочетании с ростом интереса к народной жизни, вызванного романтизмом, способствовало выделению украинской национально-культурной жизни из общероссийского процесса. Однако очень быстро пробуждение украинцев вызвало новый этап правительственных репрессий на этот раз против украинского народа.

В результате их применения достаточно выразительные политические проявления протироссийской оппозиции конца XVIII — первых десятилетий XIX века стали угасать. Однако общее недовольство российским деспотизмом не исчезло, а обрело другие проявления. У потомков казацко-старшинского и шляхетского сословия новые ограничения вызвали появление таких форм протеста, которые вылились в демонстрацию чисто внешних признаков национальной принадлежности. При этом речь шла об их идеализации не только в казачестве, но и в крестьянстве, которые совместно на основе индивидуальной земельной собственности выработали социально-экономическое и духовное основание украинской жизни после революции 1648-1657 годов.

Синтез культурно-бытовых черт двух определяющих социумов Украины давал возможность патриотически настроенной части украинского дворянства обращаться к употреблению тех особенностей повседневной жизни, которые определяли определенные украинские национальные приметы.

Лидеры украинского движения неоднократно заявляли об отказе от политической борьбы, осуждали проявления «государственного сепаратизма», его радикальные методы борьбы. Вместе с тем было довольно много решительно настроенных деятелей, которые выступали с идеей поддержки польского восстания и отстаивания политических прав Украины. Одним из них был В.Синегуб, вокруг которого собиралась группа украинской молодежи, ведущей пропаганду среди крестьян. Участник кружка — Пилипенко так характеризовал формы и методы работы Синегуба в крестьянской среде: «Под предлогом сближения с народом он стремится познать его дух, собирая сведения об обычаях, одежде, песнях, он узнает, кто из помещиков и как обращается с крестьянами, и между тем толкует им, что надо восстановить прежнее право Малороссии, чтобы правление в ней было по выбору народа, без верховной власти».

В 1862 году в Петербурге было основано общество «Земля и Воля», которое ставило целью свержение самодержавия, установление республиканского строя в России, экспроприацию помещичьих земель и передачу их крестьянам. Популярность этой организации и ее лозунгов распространилась и в Украине. Отсутствие собственных политических структур с радикальными задачами обусловили наплыв украинской молодежи в российские и польские политические организации. В частности, в состав «Земли и Воли» вошла военно-революционная организация в Варшаве, которую создали украинец Андрей Потебня и польский революционер Я.Домбровский.

Подготовка массового крестьянского восстания не дала практических последствий, зато в январе 1863 года вспыхнуло польское восстание. Сотни россиян, украинцев и белорусов сражались в рядах повстанцев за свободу Польши. Среди них был и украинец Андрей Потебня, который возглавлял военную организацию «Земли и воли». В бою под Песчаной Скалой он погиб как герой. Около 20 польских повстанческих отрядов, действовавших в Украине, были разгромлены.

К польским повстанцам присоединилось немало офицеров российской армии, расквартированной на территории Польши, а также Украины, Белоруси и Литвы. В Киеве в повстанческий комитет вступило много студентов Киевского университета. Однако в широких слоях народа выступление не нашло поддержки. Попытки польских революционеров заручиться поддержкой украинского крестьянства не принесли положительных результатов, их призывы к реализации свободы, равенства, установления братских отношений между поляками и украинцами, которые составляли основное содержание агитации, не находили адекватной реакции у крестьянина. Польские революционеры стремились прежде всего к восстановлению исторической Польши и видели украинские земли как федеративную составляющую польского государственного организма, фактически минуя злободневные для украинских крестьян социально-экономические вопросы.

Как уже упоминалось, польские патриотические организации в Правобережной Украине стремились привлечь к участию в восстании местных крестьян. Однако большинство руководителей восстания выступали за сохранение помещичьего землевладения, пытаясь включить Правобережье в состав вероятной независимой Польши, крестьянство в основной массе осталось равнодушным к их призывам. Восстание нашло поддержку лишь у определенной части общественности России и Украины.

вник давнього полонізованого українського аристократичного роду князь Адам Чарторийський. На початку століття він був, як вже зазначалося, близьким дорадником імператора Олександра І і міністром закордонних справ Російської імперії. Під час польського повстання 1830—1831 рр. очолив тимчасовий повстанський уряд, який намагався відновити Польщу в її історичних кордонах. Виїхавши у Францію, він очолив консервативно-аристократичний табір польської еміграції, який мав виразно протиросійське спрямування. Навколо А. Чарторийського сформувався гурт польських українофілів, які продовжили тенденцію української школи у польському письменстві, й козакофільства в польському шляхетсько-магнатському середовищі. Князь виношував ідею відновлення української козацької державності у Великій Україні, яка мала укласти федеративні зв’язки з Польщею. Під час Кримської війни А. Чарторийський намагався включити українців у антиросійську акцію.

Одним з яскравих представників «польського українства» був Францішек Духінський, який народився у спольщеній українській родині в Правобережній Україні. Від 1834 р. він жив у Києві, про що засвідчив у низці своїх праць. У 1846 р. він прибув до Парижа, де увійшов до гуртка «українських» співробітників князя Адама Чарторийського — лідера польської аристократичної еміграції.

Під час революційних подій 1848 р. Духінський перебував як представник князя в Італії, згодом виїздив до Стамбула, де пробув до 1855 р. Йому належала ідея створити український журнал, який мав пропагувати концепцію польсько-українського партнерства у боротьбі проти Росії. Журнал мав поширюватися в Галичині через Угорщину і у Великій Україні — через Одесу. Однак реалізувати задум не вдалося. Духінський зав’язав контакти з низкою французьких вчених і літераторів, в середовищі яких вів активну пропаганду необхідності боротьби з російською загрозою європейській цивілізації. Він обстоював концепцію загальноєвропейської федерації на чолі з Францією, яка мала спрямовуватися проти Росії. Духінський вважав, що коріння історичного конфлікту між Польщею й Україною з одного боку і Росією з другого лежить у расовій площині, оскільки, на його думку, росіяни є не слов’янського, а «туранського» (азіатського) походження і привласнили собі етноніми «українці» і «білоруси». Московія, хоча і засвоїла слов’янську лексику, але зберегла своє фіно-угорське і татарське підложжя. Саме на цих расових суперечностях кочового у своїй сутності російського етносу і прив’язаного до своєї землі українського базується конфронтаційна сутність українсько-російських відносин протягом усієї їхньої історії. Протилежний характер, на його думку, мали українсько-польські взаємини, які нібито демонстрували органічне поєднання двох арійських етносів.

Піднесена оцінка Духінським українського національного пробудження ХІХ ст. поєднувалася з намаганням привернути до нього увагу як до фактора опору російському наступу проти народів Європи. В одному зі звернень до них він закликав: «На Дніпро! На Дніпро! До Києва! О, народи Європи! Там ваша згода, бо саме там малороси ведуть боротьбу проти Москви на захист своєї і європейської цивілізації». Ця позиція звучить абсолютно актуальною в наш час, вона засвідчує, що традиційний опір України наступу Росії на західноєвропейську цивілізацію буде тривати доти, доки на Заході не усвідомлять нарешті, яку загрозу несе світу російська експансія.

Попри штучність і надуманість деяких етногенетичних тверджень Духінського його пропагандистська діяльність сприяла кристалізації ідеї української національної незалежності й подолання беззастережного панування федералістсько-автономістської концепції в українському русі.

Вказані народолюбські й федералістичні концепції, з певними корекціями, фактично були на ідеологічному озброєнні українського руху від 1840-х років аж до революційних подій 1917 року. Про життєвість цих ідей свідчить, зокрема, концепція українського патріархату в рамках Католицької церкви, яка неодноразово притягала до себе увагу багатьох представників української духовності новітнього часу.

Звертаючись до козаків з промовою, Міцкевич назвав їх «своїми запорізькими українськими братами». Згодом він відвідав козацький табір, який справив на поета надзвичайно сильне враження. Можна констатувати, що учасники українського і польського визвольних рухів, попри всі суперечності між ними, шукали шляхів і засобів спільних дій у боротьбі з деспотичним режимом Російської імперії.

В ідеологічній і політичній позиції згаданих діячів польського українофільства була виразна спільна ознака, яка характеризувалась антидеспотичним налаштуванням проти експансії Росії в європейському ареалі, й насамперед слов’янському світі. В Україні, її волелюбних традиціях, пов’язаних насамперед з козацтвом, вони вбачали важливий фактор протистояння агресивним намірам російського імперіалізму. Романтична візія української історії водночас була цілком реалістично пов’язана з усвідомленням відрубності українського історичного процесу, національно-культурної самобутності українців.

Польське повстання 1830-1831 рр., подальші виступи польських опозиціонерів мали своїм наслідком репресії не лише щодо шляхетських ребеліантів, а й проти будь-яких проявів опозиційності. Якщо в добу Олександра І уряд мало звертав увагу на етнічний склад імперської еліти, серед якої було чимало іноземців (німців, поляків, а також українців), то у 1830-ті роки ситуація почала рішуче змінюватися з огляду на «неблагонадійність» дворянської еліти. Микола І взяв курс на трансформацію російської державності під висунутим міністром освіти С. Уваровим гаслом «самодержавие, православие, народность». Ця формула мала забезпечити послідовний російський характер освіти, державного управління і русифікацію більшості населення імперії. В Україні її реалізація була спрямована спочатку на ліквідацію польської культурно-національної переваги, з чого якоюсь мірою навіть скористалися і носії української ідентичності. Зокрема першим ректором Київського університету став М. Максимович, який сприяв зосередженню в ньому української наукової молоді, професорів і студентів на противагу польським впливам.

Розвиток освіти і науки в імперії у поєднанні зі зростанням інтересу до народного життя, викликаного романтизмом, сприяв виокремленню українського національно-культурного життя із загальноросійського процесу. Однак дуже швидко українське пробудження викликало новий етап урядових репресій — на цей раз проти українців.

У результаті їх застосування досить виразні політичні прояви протиросійської опозиції кінця ХVІІІ — перших десятиліть ХІХ століття стали згасати. Однак загальне невдоволення російським деспотизмом не зникло, а набрало інших проявів. У нащадків козацько-старшинської і шляхетської верстви нові обмеження викликали появу таких форм протесту, які вилилися у демонстрацію суто зовнішніх ознак національної приналежності. При цьому йшлося про їх ідеалізацію не лише у козацтва, а й у селянства, які спільно на основі індивідуальної земельної власності виробили соціально-економічне і духовне підґрунтя українського життя після революції 1648—1657 років.

Синтез культурно-побутових рис двох визначальних соціумів України давав можливість патріотично налаштованій частині українського панства звертатися до вживання тих особливостей повсякденного життя, які визначали певні українські національні прикмети.

Лідери українського руху неодноразово заявляли про відмову від політичної боротьби, засуджували прояви «державницького сепаратизму», його радикальні методи боротьби. Разом із тим не бракувало рішуче налаштованих діячів, які виступали з ідеєю підтримки польського повстання і обстоювання політичних прав України. Одним із них був В. Синьогуб, навколо якого гуртувалася група української молоді, що вела пропаганду серед селян. Учасник гуртка — Пилипенко — так характеризував форми й методи роботи Синьогуба у селянському середовищі: «Під приводом зближення з народом він прагне пізнати його дух, збираючи відомості про звичаї, одяг, пісні, він дізнається, хто з поміщиків і як поводиться з селянами, й між тим тлумачить їм, що треба відновити колишнє право Малоросії, щоб правління в ній було по вибору народу, без верховної влади».

У 1862 році у Петербурзі було засновано товариство «Земля і Воля», яке ставило за мету повалення самодержавства, встановлення республіканського ладу в Росії, експропріацію поміщицьких земель і передачу їх селянам. Популярність цієї організації та її лозунгів ширилася і в Україні. Відсутність власних політичних структур із радикальними завданнями обумовила наплив української молоді в російські й польські політичні організації. Зокрема, до складу «Землі і Волі» увійшла військово-революційна організація у Варшаві, яку створили українець Андрій Потебня і польський революціонер Я. Домбровський.

Підготовка масового селянського повстання не дала практичних наслідків, натомість у січні 1863 року вибухнуло польське повстання. Сотні росіян, українців та білорусів билися у лавах повстанців за свободу Польщі. Серед них був і українець Андрій Потебня, який очолював воєнну організацію «Землі і волі». У бою під Піщаною Скалою він загинув як герой. Близько 20 польських повстанських загонів, що діяли в Україні, були розгромлені.

До польських повстанців долучилося чимало офіцерів російської армії, розквартированої на теренах Польщі, а також України, Білорусії та Литви. У Києві до повстанського комітету вступило чимало студентів Київського університету. Однак у широких верствах народу виступ не знайшов підтримки. Спроби польських революціонерів заручитися підтримкою українського селянства не принесли позитивних результатів, їхні заклики до реалізації свободи, рівності, встановлення братерських відносин між поляками та українцями, які складали основний зміст агітації, не знаходили адекватної реакції у селянина. Польські революціонери прагнули насамперед відновлення історичної Польщі й бачили українські землі як федеративну складову польського державного організму, фактично оминаючи злободенні для українських селян соціально-економічні питання.

Як уже згадувалося, польські патріотичні організації в Правобережній Україні прагнули залучити до участі у повстанні місцевих селян. Проте оскільки більшість керівників повстання виступала за збереження поміщицького землеволодіння, намагалася включити Правобережжя до складу ймовірної незалежної Польщі, селянство у основній масі залишилося байдужим до їхніх закликів. Повстання знайшло підтримку лише певної частини громадськості Росії та України.

Юрий ТЕРЕЩЕНКО, доктор исторических наук
Газета: 
Рубрика: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ