«Останній френд»: показовий випадок

Вперше я побачив «Гражданина Топинамбура» у Дніпрі під час міського рок-фестивалю «Нашатир» у листопаді 2005 року. Виглядало це таким чином.

На сцену ланцюжком вийшло кілька картонних коробок. Вивів їх дядько, одягнений як провінційний піжон — піджачок-брючки-картуз, червона краватка на зеленій сорочці та кругла оптимістична фізіономія; незабаром ідентифікований як  вокаліст та автор пісень Роман ЗАБУГА.  Під коробками виявилися музиканти. А також ще один персонаж, більше схожий на такого собі «бувалого» з великим стажем роботи в кочегарках — мішкуватий одяг, тільняшка і героїчна неголеність. І ось ці, що з-під картону, заграли, а «бувалий» та «піжон» заспівали.

Зал стояв на вухах. «Граждане» влаштували на сцені правдиву буфонаду в стилі дворових талантів, котрі радо співають про своє, наболіле приблизно таке:

«Это не грустное настроение,

Это случилась травма лица».

Ще вони танцювали, палили бенгальські вогні й провокували публіку, навіть провели сеанс гіпнозу. Дотепно, феєрично, але брали сумніви: здавалося, у цього амплуа недотеп в «адідасах» та кепочках замалий запас міцності.

З тих пір вони випустили п’ять студійних альбомів і безліч професійних відео. Стали ще дотепнішими і, наростивши чималу духову секцію, музично багатшими.

Отже, новий альбом «Останній френд» — дещо нове та особливе.

Він відкривається енергійним, ба навіть лютим «Киснем»; так «Топинамбур» ще не звучав. Роман Забуга риторично викрикує: «Скільки у нас залишилося кисню?!» Для ансамблю, який закріпився в напрацьованому спектрі між чарівними комедіантами та невиправними ліриками, це далекий стрибок за зону комфорту — і цілком вдалий: так, навіть найніжніші стосунки закінчуються, катастрофи трапляються, крик розпачу можна посилити гітарним риком — що ж іще робити, якщо ти злий, наче собака, і «все йде по спіралі» явно не вгору?

Ця пісня — як постріл стартового пістолета: різкий та яскравий, ракета злітає, освітлюючи подальший шлях і рухаючи довгі тіні образ та нерозуміння. Злість наростає хвилями: від майже співчутливої балади «Маленьке серце» («Всі на самоті такі однакові») через сповідь «Моя благовірна» («Коли вона в пеклі знайде своє місце, я теж захочу померти») до номеру зі зрозумілим титлом «Зла», який хлопці витанцьовують в обшарпаному спортивному залі зі жвавістю ранньої «Нірвани». Напруга вибухає в гімні громадянського спротиву «Сміливість бути собою» (написаного для проєкту пам’яті Данила ДІДИКА, проукраїнського активіста, вбитого путінськими терористами в Харкові 2015 року). Ця робота з її прямим пафосом могла б видатися зайвою, але емоційно вона вкладається в альбом — пасіонарний та контрастний.

Ліричний герой «Топинамбура» — почасти романтик, почасти меланхолік і нерідко неврастенік. Він озброєний невичерпними запасами сарказму та чорного гумору, який тільки й допомагає йому справлятися з халепами. Причому це необов’язково (хоча здебільшого) пов’язане саме з муками шаленого кохання — тут відчутна і екзистенційна криза з вітаннями останньому другові та найкращому ворогу («Куди ти подів всю лють, яку так довго збирав у пустелі?» — «Останній френд»), і інфернальний «Потяг», що йде на Дикий Схід. Майже весь «Останній френд» — то рефлексії та неврози стороннього спостерігача, котрий збентежений не лише власними прикрощами, а й тим, що коїться довкола.

Традиційна пісня про кохання — це театр одного режисера, це завжди монолог людини, що або прагне контролю, або втрачає його. У Забуги жінка — не так об’єкт, як суб’єкт дії, не недосяжний ідеал, але й не підступна зрадниця — рівна сторона, з правом на власні хиби, падіння і злети, і вона теж може «заї*атись бути сильною». Такий погляд дає змогу «Топинамбуру» співати про кохання без банальності, з одного боку, і без типової рокерської мізогінії — з другого. Тож не дивно, що їхнім безумовним хітом стала «Пісня про дівчат», проілюстрована чорно-білим кліпом, стилізованим під психоделічний вестерн Джима ДЖАРМУША «Мрець», — одна із найкращих україномовних балад, які взагалі з’являлися за останні роки.

Музичне тіло «Останнього френда» — цілком традиційне: рок у різних варіаціях жорсткості, блюз та ритм-н-блюз, кантрі, навіть дещиця гіп-гопу. Гітари рвуть душу, духова секція сумовита або в’їдлива, відповідно до настрою композиції — одним словом, усі елементи добре знайомі, але зроблено все з такою жагою до життя, з такими, за словом Чехова, «шістнадцятьма пудами кохання», що на думку спадає сентенція про старі міхи, які просто потребували нового вина, — якраз той випадок.

Досягши успіху як російськомовні музичні веселуни, вони могли б собі й далі вести цю лінію. Але, пошлюбившись з українською, зазнали помітних перетворень: стали і музично, і текстуально цікавішими. А як побічний ефект — вкотре нагадали, що українською на естраді можна красиво сумувати, і сваритися, і злитися, і говорити про вічне. Українська зробила Забугу та компанію дорослішими й кращими, а «Останній френд», поза сумнівом, є вершиною їхньої дискографії.

«У НАС ОТАКА ЛАГІДНА УКРАЇНІЗАЦІЯ»

Ось що розповіли про себе і свою творчість засновники гурту — Роман ЗАБУГА та ударник Андрій УДОВИЧЕНКО.

ВІЧНІ ШКОЛЯРІ

— Як ви, такі веселі, відбулися в настільки серйозному місті?

Андрій УДОВИЧЕНКО: — Мабуть, візьму на себе відповідальність і скажу, що це я втягнув Романа, бо інтерес до музики виник у мене раніше. Це, звісно, був західний рок.

Роман ЗАБУГА: — Ми з ним навчалися в одній школі, навіть в одному класі. Протягом останнього року навчання навіть спромоглися записати цілий альбом на плівку на бобінному магнітофоні.

А. У.: — З дуже промовистою назвою: «Шістдесят хвилин музики на кухонних інструментах».

Р. З.: — Такий собі скіфл (музика аматорських і напівпрофесійних британських гуртів на рубежі 1950 — 1960-х, характерною рисою було використання підручних інструментів. — Д. Д.).

А. У.: — Так, мабуть, скіфл, як він є. Замість барабанів — каструлі та коробки, Роман співав і грав на бас-гітарі, а бас-гітарою була гітара, на якій бракувало струн.

Р. З.: — При цьому не мали жодної проблеми з матеріалом, бо нас перло так, що тільки встигай записувати. Потім, уже 2000-го, ми пішли навчатися у виші, й досі — скільки вже років минуло — на нас тавро: «Цей гурт...»

А. У.: — «...Заснований кількома студентами дніпровських вишів».

Р. З.: — На нас лежить позначка вічно молодих студентів.

— А правда полягає в тому, що ви — вічно юні школярі.

Р. З.: — Виходить, що так. Але ми тоді думали, перечитуючи історичні довідки...

А. У.: — ...У рок-енциклопедіях...

Р. З.: — «...дідько, ми вже застарі». Мовляв, усі круті починали ще раніше. Середній вік «Бітлів» на старті — 14, а ми, коли почали, були поважні дорослі люди.

А. У.: — Ой, застарі-застарі.

Р. З.: — На той час у Дніпрі вже була своя рок-сцена. На нас дуже вплинув той же «Я и Друг мой грузовик» (культове дніпровське рок-тріо, 1997 — 2012 рр. — Д. Д.).

А. У.: — Були такі гурти: «Торба Ілюмінатор», «Аромати», «Кінза», з якою я навіть раз виступив.

Р. З.: — Їх уже нема, а ми досі є, як бачите.

БАЛАГАН

— Вперше я побачив вас на «Нашатирі» 2005 року. Не менше, ніж репертуаром, ви мене вразили сценічним шоу. Звідки це у вас?

Р. З.: — Коли ми тільки почали грати — причому мені й зараз так здається, — то не надто вирізнялися на тлі інших гуртів своєю...

А. У.: — Майстерністю. Або крутими інструментами чи гарними аранжуваннями.

Р. З.: — Потрібно було мати щось своє. Мені весь час казали, що крім музики, потрібна ще якась вистава. Ми спочатку себе й характеризувати як музичний театр. Хлопці, котрі зараз працюють з нами, навіть кажуть, що бракує тої театральщини 2000-х. У нас із самого початку, як на мене, гарної музики було замало, більше балагану. Виходу в коробках приділили аж так багато уваги. А в нас це рішення було прийнято за кілька секунд.

А. У.: — Таке собі дурникування.

Р. З.: — Дали ж нам потім прочухана господарі тих коробок за те, що проколупали дірки для очей. Це був навіть не продуманий хід, і ми сміялися, коли перечитували відгуки, як багато публіки звернуло на це увагу в першу чергу.

— Як театральний критик, я не міг це не оцінити.

Р. З.: — Виходить, це працює.

ТРУДИ, ТРУБИ І МОВА

— Що у вас змінилося за останні 15 років?

А. У.: — Ну, по-перше, змінився склад.

— Доволі радикально змінився. Чому?

Р. З.: — Та не дуже... Так трапилося. У нас з’явилися духові інструменти.

А. У.: — А ще відпали ті музиканти, для яких це було хобі, щось між іншим, а залишилися ті, хто цього прагнув насправді.

Р. З.: — А щодо пісень — кожна людина змінюється. Дорослішає. Хоча, звісно, нас раніше запитували: «А хто ваша цільова авдиторія?»

А. У.: — «Для кого працюєте?»

Р. З.: — У багатьох артистів є таке самообмеження: триматися винятково одного жанру, співати пісні, схожі одна на одну. Мені це не до вподоби. Нехай, краще, все буде різне і строкате.

— «Пісня про дівчат» — це і є дорослішання? Як взагалі у вас з’явилися українські тексти?

Р. З.: — У нас отака лагідна українізація. Її стає дедалі більше. Ми хочемо мати виступи в Центральній і Західній Україні, та й суспільство трансформується, стає дедалі більше мови в побуті. Звісно, Дніпро — виняток. Тут усі досі спілкуються російською. Ми теж. Але розуміємо, що репертуар українською потрібен.

— Результатом стала одна із ваших найкращих пісень.

Р. З.: — Багато хто нам написав: «Боже, як вам личить — це ж інша річ!» А може, я не зовсім згоден, мені ближчі гумористичні тексти й музика...

А. У.: — З сарказмом.

Р. З.: — А українською в мене не дуже виходить жартувати. Щоб бути дотепним та іронічним, потрібне досконале володіння мовою. Жартувати й вести концерти краще виходить російською, а українською — співати отаку лірику.

— До речі, цікаво, що про українську побутує стереотипне уявлення, що нею якраз найкраще виходять якісь веселощі. У вас — навпаки.

Р. З.: — Розумію, про що ви. Багато є такого — якщо розважати українською, то це бараболя, шаровари, сало, кабанчик, кабачки, ги-ги-ги...

А. У.: — Навіть не будемо називати цих виконавців.

Р. З.: — Такого справді забагато, і це просто набридло.

А. У.: — Такий репертуар лише паплюжить нашу мову і культуру.

Р. З.: — Нещодавно я міркував про те, що наші народні інструменти — сопілочка, скрипочка — пасують до меланхолії, і пісні наші — протяжні, тужливі. Мабуть, так воно і генетично закладено. Сум такий...

— Але ж карпатський фольклор зовсім інший.

Р. З.: — Справді.

— Як ваші шанувальники відреагували на «Пісню про дівчат»?

А. У.: — Хто ж так Романа ображає, що там у нього з дівчиною? До мене навіть підходили й запитували: «Ти ж дружиш з Романом? У нього там точно все гаразд?»

— З іншого боку, український рок починався з двох дуже веселих гуртів.

Р. З.: — ВВ і «Гадюкіни», так.

А. У.: — Досі мені подобаються.

ЕЛЕКТРОНІКА

— Схоже, в Дніпрі сформувалася доволі потужна течія електронної музики. Не думали поекспериментувати в цьому напрямку?

А. У.: — Деякі команди у нас добре й цікаво працюють з електронікою, ми їм навряд чи складемо конкуренцію.

Р. З.: (з посмішкою) — Зараз ти навіть виділятимешся більше, якщо не використовуватимеш електроніку.

А. У.: — Дуже багато їх на фестивалях. От якийсь тип сідає в навушниках, натискає на кнопочку, і в нього цілий оркестр валить. А ми з собою тягнемо семеро-десятеро людей, котрі дують у якісь дудочки, стукають по барабанах.

Р. З.: — Хоча мені здається, що глядачу все ж цікаво бачити, що на сцені щось відбувається. Коли музикант може з цим тромбоном щось дивовижне зробити. Це всього лише моя думка, але коли стоїть діджей і крутить собі ті диски, довго на нього не надивишся.

А. У.: — Інша річ, що не всі можуть прийняти такий численний гурт. У деякі клуби, на маленькі сцени ми й не потикаємося, бо розуміємо, що елементарно туди не втрапимо.

ГІПЕРЛУП І МОВЕТОН

— У будь-якому разі, в Дніпрі зараз дуже різноманітна сцена. Не може не тішити.

Р. З.: — Не знаю, чи Андрій погодиться зі мною. Я патріот саме Дніпра. Багато гуртів та артистів навіть не позначають, звідки вони, а потім переїжджають собі до Києва. А ми не переїхали тоді й зараз точно не переїдемо. Нам раз у раз кажуть: «Що ж ви сидите, давайте вже». Я за це очі готовий видряпати. Навіщо? Все ж тут є! Може, воно не так видно, але є.

А. У.: — Можу з тобою погодитись.

Р. З.: — Скоро вже гіперлуп зроблять, сіли й полетіли.

— Точно. Із П’ятихаток до Києва, раз — і все.

Р. З.: — Якось так. Чом би й ні?

А. У.: — Підкоряти столицю — то вже моветон.

— Почуваєтеся місцевою гордістю?

Р. З.: — Місцева гордість — як на мене, звучить якось пафосно.

А. У.: — Не можемо так сказати.

Р. З.: — Чули про себе, що ми навіть не дніпровські. Що ми із Одеси, або із Києва, чи взагалі із Росії. Тому я на всіх концертах обов’язково нагадую: «Це був гурт «Гражданин Топинамбур» із міста Дніпра!»

А. У.: — Як приїздимо до Одеси, потім дуже довго не можемо додому повернутися. Мабуть, звідти й чутки.

— У Дніпрі на ваші концерти приходять багато людей?

Р. З.: — Так. Якщо міряти кількістю публіки, то гордість не гордість, але якусь вагу ми тут відчуваємо.

А. У.: — Багато класних гуртів встигли розпастися, а ми під цією вивіскою існуємо вже давно. Навіть якщо ти далекий від музики, то все одно знаєш, що є такі дурники. Ще й назва, яку, якщо розчув, вже не забудеш.

— Як вона спала вам на думку?

Р. З.: — У нас був перший виступ. А тоді подібні назви були в моді, навіть у Дніпрі: «Я и Друг мой грузовик», «Торба Ілюмінатор». А в нас же ще й театр, і ліричний герой — такий дивний чувачок. Ось і назвалися.

ВАЖЛИВЕ ПИТАННЯ

— Романе, наостанок не можу не запитати, бо це вже давно мучить мене. Ви виступаєте і з’являєтесь на відео завжди в кепочці. І навіть зараз ви в ній. Чому?

Р. З.: — Головні убори у нас...

А. У.: — Прикривають спітніння.

Р. З.: — Ось ти звичайний обиватель, та при цьому артист якийсь.

А. У.: — Кепку надягнув — і вже перевтілився...

Р. З.: — ...У громадянина Топінамбура. У мене бували і кепки, і капелюхи. Це просто диво, щоб була якась штука, яку надів, — і ти вже інша людина.

А. У.: — Одного разу якийсь глядач поцупив у нас цю кепку. Взяв і сказав: «Я поверну». І не повернув. Романа це дуже засмутило: «Я ж наче голий, що ж я буду без неї робити?» А в нас наступного дня ще концерт...

Р. З.: — Ми їхали в Київ на новий великий майданчик просто неба.

А. У.: — Часу не вистачало придбати новий капелюх...

Р. З.: — Отак з непокритою головою: авжеж, нічого не вийде, магія пропаде, просто стрес. Але відіграли без головних уборів, і я збагнув, що не в кепці річ. А потім нам її прислали. Поштою.