Как капля долбит камень не двукратным, а многократным падением, так и человек становится мудрым не от двукратного, а от многократного чтения.
Джордано Бруно, итальянский философ эпохи Возрождения, поэт, представитель пантеизма

Торжество «червоного» імперіалізму

Як ствердився євразійський, російсько-імперський тоталітаризм і Сталін як його уособлення
29 июля, 2021 - 20:39
МАЛЮНОК МИХАЙЛА ЗЛАТКОВСЬКОГО

«...Сейчас можно и нужно приступить к созданию военных школ в республиках и областях для выработки в известный срок командного состава из местных людей, могущего потом послужить ядром для организации национальных войсковых частей... Если бы мы имели надежные национальные войсковые части с надежным командным составом в таких республиках, как Туркестан, Украина, Белоруссия, Грузия, Армения, Азербайджан, то наша республика была бы много лучше обеспечена как в смысле обороны, так и в смысле вынужденных выступлений, чем это имеет место теперь. Начать эту работу мы должны немедленно».

Хто був автором цих висловлювань? Не повірите — Сталін! На XII з’їзді РКП(б) у квітні 1923 року він пропонує ці заходи, покликані забезпечити рівноправність націй у створюваному Радянському Союзі (завершився цей процес у липні 1923-го), а в червні на нараді в ЦК підтверджує їх. А ще Сталін підкреслює інші речі, мало сумісні з його попередніми та наступними настановами у сенсі «червоного» імперіалізму: «...Положение в Туркестане, нынешнее состояние там является наиболее неблагополучным, наиболее тревожным. Отсталость культурная, убийственно минимальный процент грамотности, оторванность госаппарата от языка и быта народов Туркестана, убийственно медленный темп развития — такова картина. Между тем ясно, что из всех советских республик — Туркестан представляет наиболее важную республику с точки зрения революционизирования Востока... Задача состоит в том, чтобы превратить Туркестан в образцовую республику, в передовой пост революционизирования Востока... Вторым слабым пунктом Советской власти нужно считать Украину... Госаппарат так же мало близок к языку и быту народа, как в Туркестане. ...Украина имеет такое же значение для народов Запада, как Туркестан для народов Востока. ...Основные отрасли промышленности, угольная и металлургическая, появились на Украине не снизу, не в порядке естественного развития народного хозяйства, а сверху, в порядке внесения, искусственного насаждения извне. Ввиду этого состав пролетариата этих отраслей является не местным, не украинским по языку. А это обстоятельство ведет к тому, что культурное воздействие города на деревню и смычка пролетариата с крестьянством значительно затрудняются ввиду этих различий в национальном составе пролетариата и крестьянства. Все эти обстоятельства должны быть учтены при работе по превращению Украины в образцовую республику. А превратить ее в образцовую, ввиду ее громадного значения для народов Запада — обязательно следует».

Ось таке диво — «Сталін-українофіл». Проте насправді ніякого дива немає. Просто надворі весна та літо 1923 року, ще живий Ленін, ще стоять поряд із ним Бухарін і Каменєв, ще керує Червоною армією Троцький (це він наполягав на національних військових частинах; такі частини і з’єднання мали великий сенс, хоча вони й не були в більшості достатньо мобільними,  але в разі оборонної війни вони захищали б свою територію успішніше, ніж прислані звідкілясь), ще не вивітрилась романтика світової революції у частини «старих» (за стажем) більшовиків. А тому Сталін озвучує зовсім не свої ідеї та концепції. Не випадково цитовані фрагменти не увійшли до сталінської книги «Марксизм и национально-колониальный вопрос. Сборник избранных статей и речей», про яку йшлося у моїх попередніх публікаціях. До цієї книги ввійшли інші фрагменти його виступів на з’їзді та нараді — про те, що «нэп взращивает не только шовинизм русский, — он взращивает и шовинизмы местные, особенно в тех республиках, которые имеют несколько національностей», що «право на самоопределение [націй — С.Г.] не может и не должно служить преградой делу осуществления права рабочего класса на свою диктатуру» та про «борьбу на два фронта — с шовинизмом великорусским... и шовинизмом местным».

Іншими словами, попри вимушений відступ прихильників «червоного» імперіалізму у керівництві РКП(б), вони не капітулюють, а закладають у партійні документи оцю от «»борьбу на два фронта», тим самим обмежуючи прагнення національного відродження народів начебто звільнених колоній Росії. І не випадково «українофіл» Сталін (а разом із ним і більшість ЦК) жорстко заперечив Раковському та Скрипнику, які від імені УСРР прагнули домогтися більшої самостійності для союзних республік: «Я усматриваю в этой настойчивости некоторых товарищей украинцев желание добиться в смысле определения характера Союза чего-то среднего между конфедерацией и федерацией с перевесом в сторону конфедерации. А между тем ясно, что мы создаем не конфедерацию, а федерацию республик, одно союзное государство, объединяющее военные, иностранные, внешнеторговые и прочие дела, государство, наличие которого не умаляет суверенности отдельных республик». Цим самим була окреслена «червона лінія», як модно зараз говорити: всі важливі справи вирішуються у Москві, їхатимете туди на уклін. А із часом обсяг «прочих дел» розширятиметься...

І взагалі — яка суверенність окремих республік, коли правила в усіх них Російська компартія? Щоправда, в УСРР до середини 1920-х легально діяли паралельні Українська компартія та Єврейська (ЄКП, ЄКРП), але то були партії другого плану, влада «м’яко» затискала їх. А спробам створення у 1918—1919 роках незалежної та рівноправної з російською КП(б)У було рішуче покладено край. От і виходило, що українські «націонал-комуністи», які розглядали комунізм як інструмент деколонізації та модернізації, перебували під орудою російських «братів». Поки Москві було вигідно задля поширення свого впливу на Європу та «світової революції» тримати УСРР як «вітрину переможного соціалізму», «зразок», доти «націонал-комуністи» мали певну свободу дій; як тільки почала відбуватися переорієнтація Кремля у цілях і способах їхнього досягнення, ця свобода почала звужуватися.

Власне, уже у квітні 1924 року (Ленін помер, Троцький відсунутий від реальної влади, ціла низка «старих більшовиків», які заявили про утиски внутрішньопартійної демократії, втратила посади) Сталін у лекціях про «Основи ленінізму», невдовзі канонізованих, заявив про вищість імперських народів у соціалістичній революції: «Отсюда необходимость борьбы против национальной замкнутости, узости, обособленности социалистов угнетенных стран, не желающих подняться выше своей национальной колокольни и не понимающих связи освободительного движения своей страны с пролетарским движением господствующих стран. Без такой борьбы немыслимо отстоять самостоятельную политику пролетариата угнетенных наций и его классовую солидарность с пролетариатом господствующих стран в борьбе за свержение общего врага, в борьбе за свержение империализма». Тобто колоніальні та гноблені народи мають підкорятися пролетаріату країн-гнобителів (а реально — компартіям, які є секціями Комінтерну зі штабом у Москві). Український же народ — передусім: бо це «зразок для Європи»! Ну, а Москва в цій системі координат — зразок для всього світу...

Трагедія України полягала в тому, що не надто значне число переконаних незалежників на схід від Збруча або загинуло чи померло від епідемій у 1918-22 роках, або змушене було емігрувати, або погодилося в силу тих чи інших причин на втілення ленінської парадигми часткового суверенітету, який видавався допустимим компромісом. А на захід від Збруча друга Річ Посполита розгорнула на українських землях потужну колоніальну політику, що у 1920-х штовхало значну частину свідомих українців до лівого табору як до меншого з лих. Крім того, в орієнтації на Росію поєдналися «націонал-комуністи» як Галичини, так і Наддніпрянщини. «Золотоглава Москва» традиційних галицьких москвофілів, молодше покоління яких, як-от Ярослав Галан, чий батько вручав хліб-сіль імператору Ніколаю ІІ, що приїздив у 1915 році до захопленого Львову, стало комуністами, а Москва для них — «червонозоряною»; українських же більшовиків-наддніпрянців паралізував досвід членства у РКП(б) з її жорстким централізмом. Відтак комуністичні діячі УСРР, і не лише вони, а й безпартійні представники освіченої громади перебували в полі тяжіння «зоресяйної Москви», їздили до неї скаржитися на місцевих сатрапів (московських же!), шанували велику російську культуру, бо вважали більшовизм одним із породжень «срібного віку» цієї культури, причому не найгіршим. Бо ж були і чорносотенство, і ліберальні та різного ґатунку соціалістичні політичні напрями, які заперечували самостійне існування української нації. А більшовики не заперечували, ба більше, вони офіційно запровадили політику українізації, сприяючи розвитку цієї нації. І допіру сприяла — поки тривали вирвані українцями ціною великих жертв «вегетаріанські» 1920-ті, поки розвивалася українізація, яка істотно змінила, в числі іншого, молоде неукраїнське етнічне середовище (не дарма ОҐПУ на початку 1930-х задокументувало появу «єврейської дрібнобуржуазної петлюрівщини») — змінила так, що за інерцією, як пише у спогадах знаний фізик, член-кореспондент НАНУ Володимир Литовченко, передвоєнною «вуличною» мовою дітей київського середмістя була українська...

Ось тут і крилася історична пастка. Фатальна звичка орієнтації на Москву, а разом із тим сприйняття російської культури як «своєї», «рідної», принаймні, дуже близької далися взнаки під час «колективізації» та «розкуркулення», тобто перетворення селян на рабів держави та нищення культурного хазяїна землі. «Москва не може чинити злочини, вона може тільки тимчасово помилятися!» — ця настанова, у поєднанні з іншою: «Москва — це символ майбутнього всього людства!», — відіграла воістину фатальну роль. І не лише тоді, коли українізація була припинена, а й раніше.

Видається, одним із тих, хто відчув цю небезпеку, хоч і не вповні її осмислив, став колишній чекіст, син російського дворянина-українофоба Фітільова, український письменник Микола Хвильовий. Він, зокрема, писав: «Справа в тому, що російська література віками тяжіє над нами, як хазяїн положення, який привчив психіку до рабського наслідування. Українське суспільство, зміцнівши, не примириться зі своїм фактичним гегемоном — російським конкурентом. Ми повинні негайно стати на сторону молодого українського суспільства, яке втілює не лише селянина, але і робітника, і цим назавжди покінчити з контрреволюційною ідеєю створювати на Україні російську культуру. Європа — це досвід багатьох віків. Це не та Європа, якій Шпенглер оголосив «присмерк», не та, що гниє, і до якої вся наша ненависть. Це — Європа грандіозної цивілізації, Європа — Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д.». Іншими словами, письменник Хвильовий рвався на волю — «Геть від Москви!», але «внутрішній чекіст» його смикав за руку і зрештою спиняв. У підсумку співець «загірної комуни» Хвильовий укоротив собі віку — він-бо знав, на що здатні колеги того Фітільова, яким він недавно був сам...

А на публікацію статті Хвильового і діяльність наркома освіти УСРР Шумського, який його підтримував, відреагував сам Сталін у 1926 році.

«Можно и нужно украинизировать, соблюдая при этом известный темп, наши партийный, государственный и иные аппараты, обслуживающие население. Но нельзя украинизировать сверху пролетариат. Нельзя заставить русские рабочие массы отказаться от русского языка и русской культуры и признать своей культурой и своим языком украинский. Это противоречит принципу свободного развития национальностей. Это была бы не национальная свобода, а своеобразная форма национального гнета... Несомненно, что состав украинского пролетариата будет украинизироваться, так же как состав пролетариата, скажем, в Латвии и Венгрии, имевший одно время немецкий характер, стал потом латышизироваться и мадьяризироваться. Но это процесс длительный, стихийный, естественный. Пытаться заменить этот стихийный процесс насильственной украинизацией пролетариата сверху — значит проводить утопическую и вредную политику, способную вызвать в неукраинских слоях пролетариата на Украине антиукранский шовинизм».

«...Совершенно правильно подчеркивая положительный характер нового движения на Украине за украинскую культуру и общественность, тов. Шумский не видит, однако, теневых сторон этого движения. Тов. Шумский не видит, что при слабости коренных коммунистических кадров на Украине это движение, возглавляемое сплошь и рядом некоммунистической интеллигенцией, может принять местами, характер борьбы за отчужденность украинской культуры и украинской общественности от культуры и общественности общесоветской, характер борьбы против «Москвы» вообще, против русских вообще, против русской культуры и ее высшего достижения против ленинизма... Я имею в виду такой, всем известный факт, как статью известного коммуниста Хвылевого в украинской печати. Требования Хвылевого о «немедленной деруссификации пролетариата» на Украине, его мнение о том, что «от русской литературы, от ее стиля украинская поэзия должна убегать как можно скорее», его заявление о том, что «идеи пролетариата нам известны и без московского искусства», его увлечение какой-то мессианской ролью украинской «молодой» интеллигенции, его смешная и немарксистская попытка оторвать культуру от политики, все это и многое подобное в устах украинского коммуниста звучит теперь (не может не звучать) более чем странно. В то время, как западноевропейские пролетарии и их коммунистические партии полны симпатий к «Москве», к этой цитадели международного революционного движения и ленинизма, в то время, как западноевропейские пролетарии с восхищением смотрят на знамя, развевающееся в Москве, украинский коммунист Хвылевой не имеет сказать в пользу «Москвы» ничего другого, кроме как призвать украинских деятелей бежать от «Москвы» «как можно скорее»... Что сказать о других украинских интеллигентах некоммунистического лагеря, если коммунисты начинают говорить, и не только говорить, но и писать в нашей советской печати языком тов. Хвылевого? Тов. Шумский не понимает, что овладеть новым движением на Украине за украинскую культуру возможно лишь борясь с крайностями тов. Хвылевого в рядах коммунистов».

Як завжди, Сталін бреше. Яка «русская культура» у пролетаріату російського походження в тодішній УСРР? Водка, гармошка, матрьошка? Не книги ж Пушкіна чи Толстого... Яка російська мова у нього? Мат-перемат? А чому зміни мають відбуватися стихійно у державі, де все підпорядковано плану?

Але в головному Сталін правдивий: орієнтація українців на Європу, навіть на Європу Маркса, — це смертельна небезпека для Москви.

При цьому варто зауважити, що не слід перебільшувати прогресивність як ленінізму зразка 1922-23 років, так й українського «націонал-комунізму». Це все одно був тоталітаризм, у найбільш «м’якій» формі — суміш тоталітаризму з авторитаризмом. Таким був тоді час, демократія у новопосталих державах Європи, крім Чехословаччини та Фінляндії, в середині 1920-х впала... Але це був європейський тоталітаризм й авторитаризм — проти євразійського. А він до початку радянсько-німецької війни — що засвідчує невблаганна статистика — був у сенсі репресій незрівнянно «м’якшим» за російсько-радянський, а соціально-економічно куди ефективнішим. Та все одно в кінцевому підсумку не міг не вилитися у масштабні злочини проти людства та людяності. Але перспектива мати «свій» авторитаризм чи навіть тоталітаризм для України виглядала б кращою, ніж російський «червоний» тоталітаризм і колоніалізм, насаджені ззовні, які не тільки безжально нищили мільйони й мільйони людей, а й перетворювали вцілілих — покоління за поколінням! — на рабів, холопів і малоросів. Усіх не знищили і не зігнули до землі, проте імпринтинг комплексів національної байдужості, новітнього москвофільства та меншовартості Кремлю вдався; донині більшість громадян України живе у полоні цих комплексів, найновішим виявом яких є позиція #акакаяразница.

А тепер звернімося до останнього сталінського тексту, який міститься у книзі «Марксизм и национально-колониальный вопрос». Це фрагмент доповіді на XVII з’їзді партії («з’їзді переможців!») 26 січня 1934 року під назвою «Об уклонах к национализму»: «...Пережитки капитализма в сознании людей гораздо более живучи в области национа льного вопроса, чем в любой другой области. Они более живучи, так как имеют возможность хорошо маскироваться в национальном костюме. Многие думают, что грехопадение Скрыпника есть единичный случай, исключение из правила. Это не верно. Грехопадение Скрыпника и его группы на Украине не есть исключение. Такие же вывихи наблюдаются у отдельных товарищей и в других национальных республіках... Уклон к национализму отражает попытки «своей», «национальной» буржуазии подорвать советский строй и восстановить капитализм... На Украине еще совсем недавно уклон к украинскому национализму не представлял главной опасности, но когда перестали с ним бороться и дали ему разрастись до того, что он сомкнулся с интервенционистами, этот уклон стал главной опасностью».

Крапки над «і» розставлені: «ухили» в національному питанні є виявом пережитків капіталізму, їхні носії змикаються з зарубіжними агресорами, це є не винятком, а правилом. І навіть не націоналізм як такий, а натяк на нього відбиває прагнення буржуазії реставрувати капіталізм. Ворогів слід нещадно знищувати, особливо українських «ухильників». При цьому Сталін до війни ще хоча б говорив про «боротьбу з російським націоналізмом», а потім навіть згадки про такий зникли. Чи ви колись чули, що в СРСР боролися з «російським буржуазним націоналізмом»? Певен, що ні, хоча існували групи російських націоналістів, які у 1960-70х сиділи в мордовських таборах. Але їх саджали за заперечення радянської влади, а не за ідеологію. В ідеологічній царині вони змикалися з панівною лінією ЦК КПРС. Іншими словами, в СРСР запанував «червоний» імперіалізм з усіма наслідками цього.

Що ж стосується різних груп українських «націонал-комуністів», то Сталін (власне, «колективний Сталін», той симбіоз номенклатури різних рівнів і люмпенів із партквитками, чиїм уособленням став генсек) у 1920-х вміло використав одні з цих груп у боротьбі з іншими: Скрипника та Затонського проти Шумського і Хвильового, потім Затонського та Любченка проти Скрипника... Ті, хто допоміг боротися зі Скрипником і його групою, будуть знищені у 1937-38 роках. Уціліє хіба що «всеукраїнський староста» Григорій Петровський, зміщений з посади та перевезений під фактичний домашній арешт до Москви. А Олександр Шумський відсидить кілька років за ґратами, буде засланий до Сибіру, а у 1946 році вбитий МҐБ з використанням отрути з «лабораторії Майрановського» (пізніше цією отрутою уб’ють Лева Ребета та Степана Бандеру). З 139 членів і кандидатів у члени ЦК партії більшовиків, обраних на XVII з’їзді (тоді ще голосування щось важило, хоч і небагато), 70% були знищені у 1937-38 роках як «вороги народу», п’ятеро самі застрелились. А з 1966 делегатів того ж з’їзду було звинувачено у контрреволюційних виступах понад половину — 1108 осіб. Майже ніхто з них не дожив до смерті Сталіна. Що ж, їх аж ніяк не випадає назвати «невинними жертвами терору». Саме вони були або співорганізаторами злочинів влади («розкуркулювання», «колективізація», Голодомор в УСРР, Казахстані та на Кубані, нищення «соціально чужих» елементів і «буржуазних націоналістів» тощо), або толерантними до зла свідками цих злочинів, виправдовуючи їх «складною політичною ситуацією» та «зовнішньою загрозою».

...В останній публічній промові 20 листопада 1922 року Ленін уперше за час своєї політичної діяльності заговорив про «главную ценность — человеческие жизни», не уточнюючи класову приналежність цих життів. Чи щирими були ці слова? Важко щось упевнено сказати. Проте впевнено можна сказати інше: орієнтація на «мудрого Леніна» та його проєкт «Союзу республік Європи та Азії», на «ліберальний тоталітаризм» в підсумку вилилася в національну катастрофу, хоча спершу дала позитивні наслідки. Така орієнтація нищила та нівелювала той «м’яз самостійності», без якого нежиттєздатні ані індивід, ані нація. «Колективний Сталін» згорнув НЕП, перетворив індустріалізацію на побудову ВПК, ліквідував селянство як таке, частково перетворивши його на колгоспників, частково — на так само безправне робітництво. А молодь (у 1920-ті в УСРР почало формуватися відносно вільне покоління) знищили фізично та/або духовно, заангажувавши на «боротьбу з куркулями та націоналістами» (тисячі незгідних уже на початку 1930-х стали жертвами репресій). Ствердився євразійський, російсько-імперський тоталітаризм. Сталін же став уособленням цього тоталітаризму. Сталін, якого на посаду генсека висунув Ленін, потім не зміг усунути, і той став «Леніним сьогодні». Сталіна обожнювали сотні мільйонів жителів різних країн, шанобливо ставилися до нього навіть Довженко чи Винниченко. Донині Росія живе під омофором ідей Сталіна, а в Україні чимало як його прихильників, так і тих, хто сповідує любов до Москви і байдужість щодо «червоного» імперіалізму.

Сергій ГРАБОВСЬКИЙ
Газета: 




НОВОСТИ ПАРТНЕРОВ