Страхітлива банальність тоталітарного зла

У ці скорботні дні, у 80-ті роковини масових розстрілів київських євреїв у Бабиному Ярі, чимало українських авторів, очевидно, щиро прагнучи ввести тодішні події у загальноєвропейський контекст, бере за взірець описання тієї масакри ті чи інші художні взірці. Які зазвичай описують те, що діялося на окупованих нацистами польських, голландських чи французьких теренах. Мовляв, нашим авторам треба переймати ту оптику, те вміння проникати у найтемніші закапелки людських душ, ті аналітичні схеми, які пояснювали соціальні процеси, що призвели до такого страшного сплеску антилюдяності. А дехто йде далі та ставить у приклад певний роман західного автора, який, мовляв, відверто описує жахіття українського Голокосту та роль у всьому цьому українських націоналістів, про що у нас зараз не хочуть говорити. А те, що роман цей про трагедію євреїв і український антисемітизм написаний західним автором у Москві, рецензента аж ніяк не турбує, він воліє не помічати нічого, що не вписується у його концептуальну схему...

Але це випадок, як то кажуть, клінічний. Бо ж щиросердість може бути дуже різною — он секретар ЦК ВКП(б) з ідеології Жданов цілком щиросердо лаяв останніми словами Анну Ахматову, перший секретар ЦК КП(б)У Каганович — Володимира Сосюру та Максима Рильського, а деякі сучасники читачів «Дня» зі старшого покоління — Ліну Костенко. Проте мова не про них. А про тих, хто справді вважає (без допомоги «московських друзів»), наче Голокост на українських теренах однотипний із тим, що відбувався у Західній Європі, причому як про західних дослідників і митців, так і про вітчизняних науковців і літераторів. Тим часом це велика омана (і самоомана).

Адже у Західній (власне, і Центральній) Європі Голокост не постав на ґрунті двох десятиліть безупинного державного терору, то меншого, «точкового», то широкомасштабного, де жертви рахувалися на мільйони. Образно кажучи, якби у Києві не було Биківні — не було б і Бабиного Яру. При цьому аналоги Биківні існували по всій УСРР. Скажімо, в Одесі нещодавно розкопали масове захоронення жертв більшовицького терору...

Але йшлося не просто про терор. Жителі радянської України до 1941-го не раз ставали свідками та жертвами і співучасниками того, чого в тодішній Європі, за винятком нацистської Німеччини, не було — державного терору за національною ознакою. Кінець 1920-х і початок 1930-х — період масштабного нищення українців-«націоналістів» (яке, до речі, зачепило навіть євреїв: у документах «чекістів» тоді зустрічався такий термін, як «дрібнобуржуазна єврейська петлюрівщина»). Одночасно «органи» розгромили розгалужене сіоністське підпілля. У 1936-му з регіонів радянської України, які прилягали до польського кордону, були виселені до Казахстану понад 65 тисяч етнічних поляків і німців. А з осені 1937-го на повну потужність розгорнулися т.зв. «національні операції» НКВД, жертвами яких стали вже не десятки, а сотні тисяч українських поляків і німців. Пізніше, після зміни керівництва «органів», слідчі НКВД УСРР заявили на допитах таке: «Була установка Успенського [у 1938-му — нарком внутрішніх справ радянської України, у 1940-му розстріляний. — С.Г.] на те, щоб вибити базу у польській та німецькій розвідок... Слід було арештовувати поляків і німців незалежно від того, чи достатньо на них матеріалів для арешту. На цій підставі при складанні документів на арешти поляків і німців домінуючу роль відігравала їхня національність». Нацистам було у кого вчитися — як технології виявлення «ворожих національностей», так і масовості репресій — СС/СД аж до 1941-го вочевидь поступалися своїм колегам з ОҐПУ-НКВД-НКҐБ. При цьому більшість «національних операцій» НКВД припадало саме на Україну, і, до речі, реальне й уявне «сіоністське підпілля» було тут наймасовішим...

Того ж 1938-го одна за однією ухвалюються постанови політбюро ЦК ВКП(б) — про «очищення оборонної промисловості» від осіб, які належать до національностей, щодо яких проводяться репресії; про звільнення з Червоної армії військовослужбовців національностей, не представлених на території СРСР; про створення «особливих трійок» для термінового розгляду справ осіб, заарештованих за «національними лініями» тощо. Лише наприкінці того року «національні операції» на якийсь час закінчуються — щоб фактично відновитися у жовтні 1939-го, після приєднання до СРСР західних України та Білорусі. Тепер об’єктами репресій стають спершу поляки, потім українські, білоруські та єврейські «націоналісти», тобто національно свідомі особи. Знову рахунок іде на сотні тисяч знищених і відправлених до концтаборів. А одразу після 22 червня 1941 року репресована була решта німців України.

Зауважмо те, що нездатні врахувати західні науковці та літератори: масовий терор вибив ледь не всіх найкращих жителів радянської України, решту він призвичаїв до «чисток» за соціальними й етнічними ознаками, до життя в умовах постійного страху. Нацисти, власне, продовжили практику боротьби з «неправильними» націями й етносами, почавши з євреїв і ромів. А основна маса населення мовчала (принаймні, публічно) і «не рипалася», привчена саме до таких норм виживання більшовицьким терором. Тому на нищення євреїв нацистами багато хто дивився байдуже, як на щось узвичаєне, а допомагати боявся: терор за минулі роки став нормою. Євреї ж у своїй масі не тікали й не ховалися з тієї ж причини: від влади не втечеш. Тим більше, що найкращі й найактивніші серед них або вже загинули від куль чекістів, або «доходили» в таборах ҐУЛАҐу, або воювали та гинули у Червоній армії. Доноси ж владі на ті «ворожі елементи», що ховалися від її ока, теж були справою — принаймні, для певної частини населення, — цілком звичною. Великий Страх, який лише перевдягнув однострої після приходу нацистів (це не метафора — за даними російського історика Марка Солоніна, кожен п’ятий поліцай був до цього працівником НКВД) немало посприяв результативності Голокосту — як перед тим він сприяв масштабності Великого Терору. А я ж іще не торкнувся проблеми того, як реально колоніальний статус України у 1930-х уплинув на засновки та перебіг Голокосту на наших теренах...

От і виходить. що західноєвропейські концепти Голокосту не лягають на український ґрунт, що це не ми повинні запозичати пояснювальні схеми одного з найстрахітливіших явищ ХХ століття, а пропонувати світу свої (бо вони міститимуть те, що на Заході залишається невідомим і незрозумілим), що страхітлива банальність тоталітарного зла на українських землях була, можливо, більша, ніж будь-де в силу великої суми нестандартних чинників. І все це не під силу побачити, зрозуміти й описати нікому з «варягів». Отже, це завдання української мистецької й наукової спільнот.