Аристократка духа, или Голубая звезда Ольги Кобылянской
«СТРАШНО БЫТЬ ОДИНОКОЙ»
Разве можно, читатель, не сочувствовать талантливой, духовно богатой девушке, которая уже с детских лет прекрасно играла на фортепиано, замечательно рисовала, блестяще выступала в театральных спектаклях — и в то же время, несмотря на чувство присутствия «искры Божьей» в себе, ежеминутно понимала свое одиночество, оторванность от мировых центров культуры (потому что родилась Ольга в провинциальном буковинском городе Гура-Гумора, сейчас — Румыния). Чтобы понять атмосферу буковинской «глубинки» тех лет, городков Кимполунг, Сирет и других, в которых жила в юности Ольга (административно это восток Австро-Венгерской империи), вчитаемся в дневниковые записи будущей писательницы.
Вот, что писала она 29 декабря 1884 года: «Боже, я так опираюся, щоб мене не захопила з собою течія тутешнього духовного життя... Страшно бути самою, не мати нікого, з ким можна було б обмінюватись думками про те, що тебе цікавить... Страшно. Чому тут немає жодного розумного чоловіка?». Интересен и фрагмент раннего рассказа «Образок з життя Буковини», имеющего во многом автобиографический характер. Главная героиня так характеризует «культурную» публику города Кимполунг: «Про літературу, музику та подібні серйозні теми, що мають для жінок велику вагу, чи про інші проблеми, що відсвіжують розум або здатні надати жіноцтву вищий напрямок — про це в Кімполунзі і сліду не було. Здавалося, що всі ті, котрі схиляються перед застарілими думками та поглядами, сповненими забобонів, змовились і вибрали своїм місцем проживання Кімполунг. Їсти, пити, спати — це і був життєвий девіз цих щасливих людей».
И так — год за годом. Скука, тупость, «паутинная» жизнь... Молодость потихоньку проходила, стремление к высоким мыслям и чувствам становилось только острее, но что же впереди? 24-летняя Ольга, оттачивая свое литературное мастерство, пишет в дневнике (уже на украинском языке, а не на немецком, как в юные годы!); как происходил этот знаменательный духовный перелом, мы поговорим позже: «Спокійно дивляться на нас гори. Які ж вони гарні! Там, угорі, так тихо, ніби під кожною смерекою і ялицею дрімає горе і ліс навіть не дихає, щоб не збудити його. А тут, унизу, в нещасних людських серцях...». И снова крик души уже во многом сформировавшейся писательницы, которая все-таки постоянно сомневалась в себе: «О моє писання! В мене серце розривається, коли я думаю про те, як послідовно робиться все, щоб убити в мені хист. Бувають хвилини, бувають години, коли мені здається, що я божеволію. Я мушу відкласти всяку духовну працю і, мов служниця, варити, тільки варити... Що з мене буде? Служниця! Я не хочу бути служницею, їх і так багато на світі» (Дневник, 12.03.1891). Что дало силы этой хрупкой женщине с нежной, ранимой душой стать великой писательницей, гордостью не только буковинской — всей украинской литературы? Что дало ей силы стать собой?
ВЫСОКИЙ ПОЛЕТ
Сама Ольга Юлиановна в автобиографиях (а их насчитывается три — в редакциях 1903, 1926 и 1928 годов) вводит нас в атмосферу детства и юности. Многодетная семья отца, мелкого чиновника в среде наполовину немецкоязычной, на треть румынской... «Повчилася писати, читати, граматик небагато, і — перестала, не було засобів далі вчитися» — вспоминает писательница. «В хаті були старші брати, їх треба було утримувати в гімназії, і для дівчат зачинились брами науки».
Самый светлый образ, сопровождавший Кобылянскую всю жизнь, без чего немыслим был высокий полет ее творчества — это душа матери. «Чого не доконав батько у вихованні на дітях своєю повагою, строгістю... те довершила матуся своїм супокійним розумом, лагідним наказом, погладженням, повним любові, рукою по голові — і все сповнялося. Ох, та глибока, тиха мислителька, з небагатьма словами на чистих своїх устах... Як тихо, безгомінно помагала вона батькові, що, мов у ярмі, працював день у день нижчим урядником у бюрі, без відпочинку, без відпусток, вірно, щиро, повних 45 років, виховувати діти, як тяжко працювала днями та ночами, щоб її діти мали можливість станути хоч під один сонячний парусчик світла, духу й культури...».
Как из девушки, которая росла под ощутимым влиянием немецкой культуры (боготворила Гете, Шиллера, Гейне, зная их наизусть в оригинале (!), первые рассказы писала на немецком языке), получился настоящий поэт украинского слова, мастер, годами отшлифовывавший свои небольшие рассказы-шедевры («Битва», «Некультурна», «Valse melancolique»...), беря каждое слово на кончик иглы и согревая его теплом своего сердца (это — признание самой Ольги Юлиановны)? Огромную роль здесь сыграло знакомство юной Кобылянской с Софьей Окуневской-Морачевской, одной из самых образованных женщин на Буковине, сознательной украинкой. Именно Софья, как вспоминает Кобылянская, посоветовала ей, еще 18-летней: «Сподіваюся, що ви не схочете завжди писати по-німецьки. Ви ж українка і повинні писати по-українськи. Не говоріть, що мови не знаєте, Ви розмовляєте добре, а читаючи більше українських книжок, краще навчитеся мови»...
И сейчас кое-где еще можно слышать циничные утверждения, что украинская национальная идея, мол, исчерпала себя, не может быть двигателем общественного прогресса. Творчество Кобылянской, которая долго, в муках шла к украинскому слову — и победила! — это лучшее опровержение подобных инсинуаций. Насколько душа писательницы болела за Украину, видно хотя бы из ее письма Ивану Франко (1898 г.): «Як то прикро, що ось я, Ви, Леся Українка та багато інших на своїй рідній землі вважаємося чужинцями один одному, бо немає й самої назви «Україна», а є Австрія, Росія, які подерли на шматки ту Україну, як стару онучу. А ми маємо просити чужинця, що заліз до нашої хати, абись дозволив нам пересунутися з одного кутка в другий».
Аристократизм духа, который так блестяще олицетворяла Ольга Кобылянская — не только и не столько в духовной утонченности, сколько в умении и желании преодолевать преграды на пути к высокому. Подруга и духовная сестра писательницы, Леся Украинка, прекрасно понимала это. Вот ее слова: «Хто має силу ходити по гострім камінні, той завжди перейде по ньому до чогось високого, до вищого, ніж звичайно можна дійти рівними та гладенькими шляхами. А хтось (так Леся в переписке называла Ольгу Юлиановну. — И.С. ) має силу, хтось може... Хтось не з підлої маси скований, а з благородної, і через те мусить від вогню гартуватись, а не ламатись... Хтось має іскру в серці, огонь у душі, се, може не дає щастя, але дає щось більше і вище від щастя, щось таке, чому назви нема в людській мові». А лучше всего определил суть творчества Ольги Юлиановны Кобылянской Васыль Стефанык: «Ви вмієте писати так, що, прочитавши Вашу робітку, в мене очі добріють, як у дитини. Всі вістря, що могли б ранити людей, Ви ховаєте в себе...» .
