Одна из самых красивых «жон руських» и «залізних імператор строф»

Наиболее обстоятельное исследование о литературном творчестве Оксаны Лятуринской, которое мы сегодня имеем, — это статья Юрия Шереха «Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською». Он ее начал с оценки писательницы Маланюком, выраженной строками стихотворения. Шерех пишет: «Євген Маланюк зустрів Лятуринську на стежці своєї «Прощі» і обдарував нас повним грації й глибини мініатюрним портретом поетки:

Аж пуща зашумить волинська,
Й на оксамит і златоглав
В сап’янцях легких Лятуринська
Виходить годувати пав.
Ворожить про весну колишню,
Любов вціловує в слова
І випускає сокіл-пісню
З гаптованого рукава»1.

«Проща» — это седьмая книга поэта, которая впервые была полностью опубликована в избранном томе «Поезії» (Нью-Йорк, 1954). Кстати, в этом сборнике Лятуринской — «одній із найкрасивіших жон руських»2 от «залізних імператора строф» — Е. Маланюка есть еще и другое посвящение — «Камінь», которое он написал в 1941 г.: «Поглянь на камінь: він мовчить // Мовчаням мудрости і віри. // Гримить війна, дзвенять мечі. // Шаліє кров. Вирують вири. // Та він холодний і нагий — // На перехрестю.// Мчаться авта. // Минає звільна крок ноги // Минає все. // Лиш він, як правда // Найбезумовніша, — застиг // З незримим виразом погорди. // І той його камінний сміх // Не бачать перехожі орди».

Интересно, что образ камня у него имеет по меньшей мере три семантических коннотации. Первая — в адресованном стихотворении Лятуринской, где «камень» на перекрестке исторических дорог застыл и с молчаливым пренебрежением наблюдает ордынские разорения. Вторая — камень как духовный груз лежит на груди изуродованной нации. Украина «сум тяжкий, відвічно мертвий» несет на своей груди. Третья находится в ядре старинной песни: «А Семенові сльози // марно не пропали: // На камінь упадали — // камінь розбивали». Эти слова Е. Маланюк взял в качестве эпиграфа к циклу пророческих стихотворений «Лютий», который вошел в его посмертную книгу «Перстень і посох»: «Лютий місяцю, справді — лютий. // Зачаївся, пантруєш і ждеш: // Хай-но нерви завузлить до скрути, // Хай-но серце доб’ється до меж, // І тоді ти, як вовк зголоднілий, // Скочиш ззаду на крижі мені, // І кістяк задубілого тіла // Тільки хрусне. // І десь по весні // Знайдуть люди цілком випадково // Те, що скупо лишилося тут // Те, що було оселею Слова, // Сполучало надхнення і труд, // Двиготіло покликанням долі, // Святом плоті співало, пекло // Пеклом пристрасти...».

Кстати, это стихотворение Маланюк написал 28 февраля 1964 г. Через четыре года в феврале в его скромной квартире найдут мертвое тело поэта (умер 16 февраля 1968 г.). Но вернемся к его годам предыдущим. В 1941 году, как и в 42-м и 43-м, Евгена Маланюка поэтическая муза редко посещала. Производительным для него станет 44-й год. В 41-м году появилась только историософская поэзия «Влада» и еще три посвящения — уже указанный «Камінь» — Оксане Лятуринской, посвящение Олексе Стефановичу «Волинське» (в нем вспоминается Леся, Колодяжное, куда наведывался И. Франко, Кременец и Дубно с Уласом Самчуком), есть в этом стихотворении и те две строфы об О. Лятуринской, их процитировал Юрий Шерех. Появился в сорок первом году также поэтический триптих «Побачення» (памяти Дарии Виконской). Дария Виконская — литературный псевдоним Лины Малицкой — уникальной в украинской культуре, к сожалению, малоизвестной фигуры, последней из рода Федоровичей, о котором в «Очерках по истории философии на Украине» писал Д. Чижевский. Ей в 1962-м Е. Маланюк посвятит очень теплое эссе «Дарія Віконська».

В этом тяжелом и особенно неопределенном для Маланюка 1941-м году с вопросами — «как быть?», «как дальше действовать?», которые атаковали, терзали его душу, в году, когда его крайне редко посещала Муза, он все же сумел посвятить три поэтические «славні» очень дорогим для него людям, среди которых видим Оксану Лятуринскую. В это время она уже была вынужденной эмигранткой, еще в 1919 году бежавшей из Вишневца, что на Волыни, за границу (сначала в Германию, а затем в Чехо-Словакию), не зная, что по воле Божьей ей придется изучать в Карловом университете (Прага) этнографию и искусство, а также в классе проф. Дворжака учиться созданию монументальных скульптур. Здесь, в Праге, вышли ее сборники «Гусла» (1938) и «Княжа емаль» (1941). Только потом появится «Княжа емаль» (1956) (второе, дополненное издание), в которое войдет новая книга «Веселка». О. Лятуринская также автор сборника новелл «Материнка» (1946) и сборника стихотворений для детей «Бедрик» (1956). В 1983-м году в Торонто увидели мир «Зібрані твори», куда вошли все ее поэзии, переводы, статьи об искусстве, статьи и воспоминаниях о ней (813 стр.).

В этом собрании в статьях Лятуринской и статьях о ней, как и в стихотворениях, видим много разных творческих «столкновений» между ней и Маланюком. Внимание Маланюка к Лятуринской, которая никогда не афишировала себя, — органическое и последовательное. Уставшая писательница с «букетом» тяжелых болезней, когда уже стихотворений не писала, за два года до своей смерти (умерла в 1970 г.) все-таки найдет силы для поэтической благодарности, напишет стихотворение «На далеку дорогу Євгену Маланюкові» (умер в 1968 г.):

Складіть йому «вінець життя» в могилу,
складіть «вінець життя»,
«незгасний яс»
«нев’ялий цвіт»!
Най на дорогу далеку,
в темені темінній
світилкою
присвічує йому «лице Зорі»,
«лице Зорі»!
Він з роду воїн був
і не відклав присвятний пояс,
і не згасив у серці
«іскри золотої»:
онукою ж Дажбожичевим пращур слив!
Він з роду воїн був. Зламавсь стилет.
Зламавсь стилет — схопив він стилос. —
Складіть йому «вінець життя»
«вінець життя»,
«лице Зорі» — «цар-зоре-цвіт»!
А побіч, побіч покладіть
той зламаний, той зламаний стилет!
для свідчень, свідчень Вартовому —
«Товаришу милому Зорі»...

Важно вспомнить, что за несколько лет до этого при высокой женской толерантности и непритворной «субординации» она автору последней прижизненной (девятой) книги «Серпень» посылает свое лирическое посвящение под аналогичным названием: «Ах, серпень, серпень! — серце терпне. // І сам не розбереш: чому? // Як вина черпав виночерпій — // тобі, мов князю, він черпнув. // Іскрила в винах, як в червінцях. // Просить було не треба: пий! // Чи може ти хильнув по вінця // гіркого пугар той місткий? // Припала й з всього більша мірка. // Чому ж ти в тузі болісній? // Ще поки не упала зірка, // бажання їй шепни хутчій! // Виходь уранці! — обшир надить — // і оком, росяний, обводь! // Чи не твої це виногради, // що в час благословив Господь? // Зірви рукою сиві грона! // Вони ядерні і тяжкі, // для виноградаря — корона, // Чом усміх твій такий гіркий?». Я процитировал два посвящения рядом, потому что каждое из них весьма красноречиво. Первое — это стихотворение-призыв, прощание не только Лятуринской с великим поэтом, который много значил в ее творческой жизни, но и прощание украинского сообщества с князем поэзии — Воином и Просветителем. А «Серпень» — это своеобразная метафора-аллегория — портрет Маланюка.

Уже этих двух стихотворений достаточно, чтобы отметить, что Оксана Лятуринская — яркий представитель «Пражской школы», школы, которую по критической аттестации Игоря Качуровского творят такие выдающиеся поэты, как Юрий Дараган, Олег Ольжич, Евген Маланюк, Елена Телига, Олекса Стефанович, являющиеся вершиной этой литературной пирамиды, а именно тело ее, а «не вершину», творят Леонид Мосендз, Николай Чирский, Максим Грива, Оксана Лятуринская...». Странно, что И. Качуровский никуда не зачислил творчество Натальи Левицкой-Холодной, поэзию которой Евген Маланюк оценивал выше всего. Кстати, в «Променистих сильветах» И. Качуровского, куда вошли его лекции, доклады, статьи, эссе, насчитывающие 797 страниц, имя Натальи Левицкой-Холодной ни разу не упоминается. Неужели и ОБЪЕКТИВИЗМУ кошка перебегает дорогу?

Как появились и почему появились поэты «Пражской школы», неоднократно поднимал вопрос Евген Маланюк. Отвечая, он апеллировал к примеру нетипичного вхождения в литературу выразительного неоклассика и нетипичного поэта-«пражанина» Освальда Бургардта (Юрия Клена), который еще в молодости заявил о себе как об уникальном переводчике поэзий «малоизвестного тогда в большевистской России Р.М. Рильке. А этих «не просто переводов», а образцовых переводов, отмечает Евген Маланюк, была целая книга. Следовательно, Юрию Клену как автору собственных стихотворений «было из чего» родиться, то есть он имел версификационную почву, имел «набитую руку» стихосложения. Но для рождения поэта и этого мало. Нужен прежде всего, — говорит Е. Маланюк, — «духовный импульс, особое духовное сотрясение, своеобразный удар, «травма»... Этой «травмой» был факт эмиграции Освальда Бургардта.

О таких, как Оксана Лятуринская, да и о себе самом Евген Маланюк говорил: «Хто пережив страшну операцію розриву з живим тілом Батьківщини, хто відчув пекучий брак Батьківщини, як вічно роз’ятрену рану, хто задихався в чужім повітрі, в чужім підсонні, під чужим небом, той зрозуміє, про що іде річ і той собі легко може уявити ту психічну «травму», що спричиняє появу поета...»3. У Лятуринской хотя и было счастливое детство среди роскошной волынской природы, но, к сожалению, в юности ей придется пережить тяжелую травму семейного конфликта (побег из дома) и травму эмиграционную — потерю Родины, что выразительно отразилось на ее творчестве, в частности творчестве поэтическом. Ведь Лятуринская также скульптор, художник-портретист и пейзажист, писанкарка, мастерица кукол, автор целого ряда эссе, прозаик. Во всех этих творческих сферах она достигала действительно художественных уровней. И все же поэзия, по-видимому, была ее самым органическим призванием. А впрочем, исследователи ее творчества говорили, что она «в занятии живописью — поэт, а в поэзии — художник». Вот зрительная картина, выраженная словом: «Час вийти на пейзажі! // Взяла вже осінь барви княжі // І в лісі ходить аж по п’яти // Убрана в куни і шарлати. // Так ясно в сонячних просіках! // Як розлилася прозолоть сторіка // І емалева просинь!..». Здесь опять напрашиваются слова Маланюка: «В сап’янцях легких Лятуринська виходить годувати пав». В какие бы художественные миры она ни отправлялась, но «Отчизни імені і стягу» не изменяла, а шла с родовой ментальностью волынской патриотки, предлагая миру украинские ГУСЛА.

Не случайно, рецензируя сборник «Гусла», Евген Маланюк писал: «Національний стиль — те найтрудніше й найконечніше завдання синтезуючого українського творчого процесу сучасности — тріумфує на скупих сторінках скромної книжечки Лятуринської у кожнім рядку. Щоб ці слова не видавалися безвідповідальними, вистачить зацитувати найбільш (на наш погляд) характеристичну щодо стилю річ..: «Мир над місцем сим! // Буду тут лежати, // Поруч — побратим. // На почесні чати // Стане тирса й кінь. // Буде звід горіти // Гіркнути полинь». Тут все гармонія і цілість. Образи й барви вписані, влютовані в композиційне коло так, як це тільки буває в емалях»4.

Красноречивой для мировоззренческого и художественно-эстетического спектра не только творчества О. Лятуринской, а, если хотите, авторов «Пражской школы» является одно из ее лучших произведений — поэма «Єроним» (так условно определяют ее жанр). Она состоит из пятнадцати «глав», двух своеобразных, в композиционно соответствующих местах, эпилогов и послесловия в прозаическом виде. Анализируя произведение, Юрий Шерех говорит, что если бы части поэмы имели свои названия, то они бы абсорбировали в себе такие проблемы: 1. Стоимость человеческой жизни; 2. Объективность летописца в истории; 3. Потеря дома — наказание Божье; 4. Ностальгия по Родине. Воспоминания о детстве; 5. Эмиграционные неурядицы и самоуничтожение украинцев; 6. Итог истории — руина после борьбы; 7. Болезнь и кризис украинской нации; 8. Украинское междоусобие и немой крик души; 9. Не умерли ли достоинство и национальная честь; 10. Очередная попытка духовных возрождений; 11. Молитва об Украине. Пророчества. Вот характеристика Еронима 1946 г., то есть оценка очевидца издевательств над эмигрантами со стороны европейских демократов:

Яка свобода? Таж отут насилля!
Чи, може, втратив глузд? Який азиль? —
Затискуй п’ястуки та плач з безсилля! —
Ніхто не допоможе нівідтіль.
Женуть людей вельможці на поталу.
Йдемо за дріт і до кривих присяг
І, щоб уникнути знущання шалу,
Ховаємо отчизни ім’я й стяг.

Во избежание «знущання шалу» украинским беженцам приходилось не признаваться, что они из Украины, потому что тогда их отдавали в руки советских освободителей, а там уже они «отдыхали» в сибирских лагерях. Пряча «отчизни ім’я й стяг», украинцы назывались преимущественно поляками или еще кем-то, чтобы попасть в лагеря для перемещенных лиц, а уже потом на «законной» эмиграции по «всему миру» опять «воскресали» как украинцы — объединялись, создавали свои культурные центры и ячейки взаимопомощи. Но там, где больше двух украинцев, там уже между ними ссоры:

Ність тишини ніде у нас в таборі.
Ність тишини, о Милосердний, ність!
Біс увійшов — і ми всі духом хворі.
Щоденна распря — наш постійний гість.
Ми вийшли не очищені із горна.
Нам мало всіх Твоїх страшних покар.
Пошли чуму! Нехай увійде чорна,
нехай жахне на смерть Твій гніводар!

Кстати, этот отрывок из поэмы «Єроним» — своеобразное поэтическое возражение Юрию Дарагану — уникальному украинскому поэту, по происхождению полуукраинцу и полугрузину, автору знаменитого сборника «Сагайдак», от стихотворений которого «засветилась» автор «Княжої емалі», то есть она — Оксана Лятуринская. Он как интернированный поэт из-под петлюровского стяга версифицировал: «Бисть тишина — в Шипюрні у шпиталі. // Бисть тишина та тіні козаки, // Що від сухот мовчазними вмирали... // Бисть тишина безмежної тоски... // ...Стояв облуплений трагічний Каліш... // Ридав норд-вест... І нічесоже бисть».

Юрий Дараган и Евген Маланюк — духовные братья, воины-победители-характерники. Лятуринская никогда не видела Дарагана. Его портрет она представляла из стихотворений поэта: «Дараган — гридень бога сонця, не Ра, а Дажбога, такий ясний і дзвінкий, мов срібна сурма. Від нього втікає «за лиман» зима, синонім усього темного й злого. Її нагонять його білі коні і топчуть... Він побратим Дунаю, Добриня з двору Володимира — Красного сонечка; скаче по полю сірим вовком, шугає соколом... Він вірний джура Мазепи, надхненний боян його «помаранчевого заходу»5. С моей точки зрения, это далеко не лишнее отступление от основной темы нашего разговора, потому что Юрий Дараган в жизни как Маланюка, так и Лятуринской светлая заря, которая никогда не угасала. Если бы идейно-тематические векторы поэзии Евгена Маланюка «реферировать», то они могли бы иметь приблизительно такие же названия, как Юрий Шерех назвал разделы поэмы О. Лятуринской «Єроним», не принимая во внимание, что стилевые лица их поэзий выразительно отличны. И Лятуринская, и Маланюк каждый по-своему идут в глубь истории, вынося оттуда свои оригинальные художественные творения. Понятно, что какими различными не были бы их интерпретации далекого или более близкого прошлого, историософская сущность их объединяет, потому что она призывает нас не совершать подобных фатальных ошибок, которые совершали наши предшественники, она также напоминает нам и нашим разнообразным оппонентам, что мы — нация государственная, с глубокими корнями, с героической, а временами трагической историей.

И Лятуринская, и Маланюк каждый по-своему художественно трактует свое время, но раны «залишених олтарів», покинутой Отчизны болят одинаково. Одинаковой болью жжет эмиграционное скитальчество, «наказание чужбиной». Библейские аналогии обоим поэтам становятся, так сказать, оптимальным спасением в художественной реализации самых разнообразных тем. Жанр молитвы выразительно присутствует у каждого из них в частности. Мотив потери родной земли и у Маланюка, и у Лятуринской интерпретируется сквозь ветхозаветный сюжет о Моисее. В 1924 году, то есть в период лагерного «карантина», своеобразного эмиграционного «чистилища», Е. Маланюк создал поэтическое размышление «Еміграція», состоящее из четырех частей. Первая является своеобразным зачином историософских рассуждений, ностальгической болью:

О, земле рідна, земле чорна!
Ти одягнешся в весну знов...
Чом так смертельно-необорно
Тобі кривавиться любов?
Чом цю страшну, останню тугу
Впивати випало лиш тут,
Коли зазнав вже біль наруги
І трунки всіх земних отрут?
Чому лиш на чужинних бруках
Краса засяяла Твоя, —
І серце запалало в муках,
І ось горю й ридаю я?

Сосредоточивая внимание на общих особенностях творчества, важно отметить, что Е. Маланюк написал обстоятельное исследование-трактат «Крути — народини нового українця». О. Лятуринская тоже не осталась в долгу перед этой героической страницей украинской истории, посвятив ей «Думу про скривавлену сорочку». Свою работу Евген Маланюк начинает так: «Наші національні свята назагал невеселі. Склалося на те багато причин. І то не лише зовнішніх... Ні, є тут передовсім причини суб’єктивні, що кореняться в нашій психіці, вірніш у традиції нашої психіки... Ми значно більш скорі до похоронів, аніж до весілля. Панахида чи голосіння... нам більш припадає до смаку, до нашого естетичного смаку, аніж навіть радісна... весільна пісня...»6.

Саме від Крут — не тільки психологічно, а й хронологічно, — наголошує Маланюк, — «починається в нашім житті тип Новітнього українця, тип, що намагається надавати проявам українности ціхи справжнього вже національного стилю...

Коли б на хвилину уявити собі неприсутність в Києві 17 року Січових Стрільців, і, коли вже на те пішло, галичан, в процесі формування національної особистости (а та особистість не може не бути психічно й культурно с о б о р н о ю, бо інакше вона перестає бути національною), — тоді б ми наочно побачили в тім процесі величезну прірву і ледве чи пережили б ми епопею великого 19 року з тим розмахом і з тим напруженням, з яким вона гриміла по просторах нашої Землі.

Це саме Січові Стрільці — серед яких провід мали відомі люди родом з Західних Земель Батьківщини — це саме вони перші внесли мірило в безфоремність і хаотичність, закреслили національні межі для отих славетних «широких натур», дали живий приклад застібнутости й національної, а не якоїсь там — дисципліни та врізьбили в сувору чорноземну постать перші риси національного стилю.

Хай ніхто з т. зв. наддніпрянців ложно не посоромиться це ствердити й усвідомити, і хай ніхто з т. зв. галичан смішно не напинається з цього приводу спеціяльною пихою, чи наївною ідейкою про галицький месіянізм чи галицьке варязтво.

То був природній процес психокультурної комасації народу, сполучений з процесом вичунювання, видуживання від хвороби вікового рабства і зцілення від історичного каліцтва. В того роду процесах заслуги й догани розподілюються рівно на всі дільниці Цілости, що хоче бути Нацією.

Це власне Січові Стрільці показали й довели східно-українським масам, що військова дисципліна може обійтися без золотих паѓонів, а національний обов’язок без занадто довгих шликів. І — саме найважніше — вони викультивували в собі таку національну чуйність, яка уможливлювала їм дивитися, як то кажуть, «в корінь» і оцінювати національно-державний стан на Україні незалежно від декорацій і зовнішніх форм»7.

Без сомнения, Маланюк «Крути...» написал для того, чтобы отметить, что молодые рыцари крутянской героической эпопеи погибли во имя рождения последующих героев: «І коли українській історії, — у висновку каже Маланюк, — судженим буде зробити новий плиг в незнане, але жадане, майбутнє; коли Провидіння, що важить на своїх праведних терезах судьби народів і держав, подасть свій знак, — тоді думка мільйонів полетить сама собою, власне, до цієї галерії постатей болючо-недавнього, збройного минулого. До тих, що вмерли і світять нам своєю несмертельністю, і до тих, що живуть і життям своїм — на наших очах — творять живу нерозривність історично-національного процесу. До тих, що народилися в легенді Крут, що ту легенду своїми чинами і своєю моральною висотою утверджують в сучасності, і що моральний тягар тієї легенди матимуть відвагу і силу нести в майбутнє»8.

В думе О. Лятуринской тоже есть лирические отступления пессимистического настроения, более близкие «к панихидам и причитаниям», нежели к свадебным радостям:

Сум-країно, сум-країно,
вся хрести, могили!
Де не глянь, — згубились сили;
де не глянь — руїни.
Тяжко вітер віє полем,
віє-повіває
Б’ється жалем, стогне болем,
плаче, плаче краєм.
Ніч нашіптує закляття
йменам душ майбутнім;
Ніч підпалює багаття...
грає смерти лютня.

Но в финале произведения читаем:

Материнське серце, Богом оділляте,
Одяглось безсмертя в світло —
сяйні шати —
В синову сорочку вбрався грізний месник,
Той, що меч відточить,
з ворогами схрестить.

Следовательно, и ее «Дума про скривавлену сорочку» имеет предназначение нести моральный груз крутянской легенды, которая «творит живую неразрывность историко-национального процесса».

Этим тезисом разговор о творческих мирах Оксаны Лятуринской и Евгена Маланюка, о том, что является общим в их выразительно индивидуальных мирах, почти обрываю, ведь в газетной статье все не помещается.

1 Шерех Юрій. Пороги і запоріжжя. Література. Мистецтво. Ідеології. Три томи. — Т. ІІ. — Харків, 1998. — С. 244.

2 Выражение Е. Маланюка. Из предисловия к сборнику «Княжа емаль».

3 Маланюк Євген. Юрій Клен. // Книга Спостережень. Проза. — Торонто, Онт., Канада, 1962. — С. 250.

4 Маланюк Євген. Гусла Оксани Лятуринської // Вістник. — Львів, 1939. — Кн. 4. — С. 314.

5 Оксана Лятуринська. Юрій Дараган // Зібрані твори. — Торонто, 1983. — С. 535.

6 Маланюк Євген. Крути — народини нового українця. — Українське видавництво «Пробоєм», 1941. — С. 3.

7 Там же. — С. 22-23.

8 Там же. — С. 28.